WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Східні слов’яни у VI–XI столітті - Курсова робота

Східні слов’яни у VI–XI столітті - Курсова робота

Завдання №2 (Б)

Джерела вивчення давніх слов'ян. Слов'яни в історичному контексті

Концепції щодо території формування слов'ян. Склавини та анти – предки українського народу

Соціально-економічний розвиток, суспільний устрій та культура східних слов'ян напередодні об'єднання їх у феодальну державу

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Східні слов'яни у VI –XI столітті

Джерела вивчення давніх слов'ян. Слов'яни в історичному контексті

О.Й. Пріцак у своїй роботі "Походження Русі" викладає наступну думку: ..."історія починається з писемних джерел..., лінгвістика та археологія хоч і можуть допомогти при виявленні певних фактів і ситуацій"..., але "археологію без писемних джерел не можна вважати передісторією"...

"...Лише історично свідомий народ здатний принести історію на території, де такої свідомості не існує".

"Погано організованим язичницьким неписьменним селянським громадам Східної Європи у VIІІ – Х ст. було неможливо створити державу..., яка ...є однією з найвизначніших ідей і найвищих досягнень розвинутої урбаністичної цивілізації".

Звідси робиться висновок про потребу звільнитися від емоційних доказів про "спроможність слов'янських народів створити державу". Вважаючи дискусії норманістів та антинорманістів безплідними, О.Пріцак свою, за його висловом "нову", "незалежну" концепцію про заснування Київської держави та принесення самої назви "Русь" зв'язує з Рутено-фризько-норманською торговельною компанією, що сформувалася в Галлії під назвою "Русь". Опираючись на Баварського географа (джерело IX ст.), цей етнонім виводиться О. Пріцаком від Родезу (Рутенії), що знаходиться у південній частині Центральної Франції.

У зв'язку з вищевикладеним погодимось, що державотворчі процеси дійсно складні і багатолінійні.

Але утворення державних структур здійсниме лише за умови, що саме суспільство вже досягло відповідного економічно-соціального і культурного рівня і було готовим до цього. А рівень економічного, соціального і культурного розвитку будь-яких етнічних груп, у тому числі і слов'янських, на наш погляд, сьогодні найкраще визначається за археологічними джерелами, які Омелян Йосипович не хоче визнати історичними, вважає навіть протоісторичними. За Літописом відомо, що Рюрику у північно-східних Приволзьських регіонах, куди його запросили слов'янські племена кривичів і словен та фінські племена чудь і весь, не вдалося створити державні структури, до яких це населення ще не було готовим. Опираючись на військові варязькі дружини, він фактично обмежився підкоренням племен і збором данини. Лише його сподвижники (Олег) та нащадки, що перебралися на Дніпро, до Києва, знайшли тут середовище, підготовлене для утворення державного організму. І саме за археологічними матеріалами встановлено, що рівень соціально-економічного розвитку південно-східних племінних груп був вищий у порівнянні з північно-східними, які освоювали нові землі, заселені ще більше відсталим населенням угрофінів. Все це дозволяє вважати, що в утворенні держави – Київської Русі брали участь два фактори: внутрішній – сам народ і зовнішній – варязькі князі з військовими дружинами, їх повнокровне вивчення і висвітлення на сьогоднішньому рівні знань немислиме без археології, лінгвістики, антропології та інших дисциплін.

Відомий англійський теоретик історії А.Д. Тойнбі, вивчаючи світові цивілізації та їх роль у всесвітній історії за принципом "виклик – відгук", вважає, що адекватність відповіді на виклик обумовлює і стимул, і процес історичного розвитку. Слабкість або неможливість адекватної відповіді на виклик, характерний для "недорозвинених", "недоношених", "загальмованих", "не життєздатних" цивілізацій, призводить до їх упадку.

Відсутність виклику і позитивних впливів розвинутих цивілізацій (наприклад, античності) на варварські суспільства означає відсутність стимулів, а це обумовлює їх інертність і застій. Саме так А.Д. Тойнбі характеризує слов'ян. Він знає останніх лише за писемними джерелами. Це, на нашу думку, суттєво знижує результативність його окремих досліджень та об'єктивність оцінок. Обмеженість та невиразність багатьох античних писемних джерел без доповнення їх даними інших наук, у тому числі лінгвістики та археології обмежує можливості історіософічних підходів до вивчення історичних явищ, у нашому випадку давньої історії слов'ян. А.Д. Тойнбі уявляє собі слов'ян як невелику групу племен, що "...оселилася на прип'ятських болотах, коли ці землі вивільнилися з-під льодовика, який відступив на північ Європи. Тут вони жили примітивним варварським життям сотні й сотні років, і коли тевтонський рух племен покінчив з тривалою еллінською драмою, яку започаткували племена ахейців, слов'яни ще запишалися там, де вони й були."

Слов'ян, за А.Д. Тойнбі, вивели з прип'ятських боліт (за його термінологією "випхали") пастухи-авари, котрим вони були потрібні як хлібороби для обробітку нив навколо угорської рівнини, яку вони освоїли, взявши участь у "тевтонських (германських) ігрищах зруйнування та грабунку Римської імперії". Для аварів слов'яни, на думку А.Д. Тойнбі, були лише стадами робочої худоби з землеробськими навичками, чужими для пастухів-аварів. Під враженням уривчастих повідомлень хроніки VII ст., відомої під ім'ям Фредегара, де змальоване тяжке і принизливе життя слов'ян в умовах аваро-слов'янських війн та аваро-слов'янської неволі, А.Д. Тойнбі саме таким уявляє собі "... сценарій", за яким почався "...запізнілий і принизливий дебют слов'ян в історії".

Коли б А.Д. Тойнбі звернувся ще і до лінгвістичної та археологічної літератури, то переконався б у тому, що шлях слов'ян на історичну арену дещо складніший, не такий пізній і "принизливий".

По-перше, за дослідженнями лінгвістів усе прип'ятське полісся вкрите балтськими гідронімами, які передують як слов'янській гідро- і топонімії, так і слов'янським археологічним культурам. І.П. Русанова взагалі виключає верхнє Подніпров'я раннього середньовіччя з історії слов'ян. По-друге, з кінця ІI по IV ст. включно Волинь займають поселення і могильники вельбарської культури готів, а носії слов'янської зарубинецької культури, які на межі ер потиснули тут байтів, під напором готів та гепідів відходять на верхній Дністер, Південний Буг і доходять до Буджацького степу в Молдавії, їх археологічні пам'ятки представляють слов'янську частину багатоетнічної черняхівської культури, в Молдавії виділені в окрему етулійську групу. Вони корелюються з найбільш архаїчними слов'янськими гідронімами, які І.Удольф поміщає у верхів'ях Пруту, на середньому і верхньому Подністров'ї та Посанні. Відомий сучасний німецький лінгвіст І. Удольф схильний саме цей регіон визнати прабатьківщиною слов'ян. Не буде зайвим пригадати, що саме в цьому регіоні відкриті добре датовані найбільші ранні слов'янські пам'ятки кінця ІV – V ст. Вони свідчать, що задовго до аварів слов'яни-венеди жили в окремих районах межиріччя Дністра та Дунаю.

Інші приклади. Дослідникам давніх слов'ян відома карта видатного польського історика-медіевіста Г. Ловм'янського під назвою "Слов'яни близько середини VI ст. н.е. згідно тогочасних джерел", поміщена у другому томі його багатотомної праці "Poczatki polski". Вона складена на основі глибокого аналізу всіх доступних автору писемних даних, зокрема Йордана. На цій карті група склавінів розміщена ним між Дунаєм і Дністром. Якщо співставимо цю карту із картами слов'янських археологічних культур, племінна належність яких визначена саме за писемними джерелами, то побачимо, що поселення і могильники склавінів, представлені празьке-корчацькою культурою VI – VII ст. н.е., виходять далеко за межі, поставлені Йорданом і Г. Ловм'янським. Зокрема, північна межа склавінів, обмежена Г. Ловм'янським Дністром, пересувається на Прип'ять. Склавіни займали все правобережжя середнього і верхнього Дністра, а також Волинь до .середнього Дніпра, включаючи сьогоднішній Київ, (їх пам'ятки датуються тут починаючи з V ст. і мають своє культурне підґрунтя, в той час як на середньому і верхньому Дунаї вони появляються лише в другій половині VI ст. внаслідок розселення із північного Прикарпаття.

Археологія доповнила, й уточнила концепцію М. Грушевського, побудовану на писемних джерелах, відносно предків українського народу. Базуючись на даних Йордана і Прокопія, за якими "...незліченні племена антів" жили на північ від болгар утігурів "...між Дніпром і Дністром, що віддалені від себе... на відстань багатьох переходів", видатний український історик М. Грушевський вважав лише антів предками українського народу. Картографування пам'яток пеньківської культури V – VІІ ст., що належали антам та синхронної їм празько-корчацької культури, залишених склавінами і встановлення їх територіального взаємовідношення дало можливість доповнити можливих предків українців і тією частиною склавінів, що жила на північ від Карпат на всій правобережній Україні." У часи М. Грушевського ці пам'ятки і культури ще не були відомі, їх вивчення після Другої світової війни відкрило нові горизонти у вирішенні складної проблеми становлення слов'янських народів. Ранньосередньовічні слов'янські старожитності V – VII ст. настільки самобутні, що виразно виділяють слов'ян серед неслов'янських сусідів, набагато посилюють можливості встановлення їх диференціації, а у співставленні з писемними джерелами дають змогу уточнити регіони проживання та розселення слов'янських племінних груп, що лежать в основі формування сучасних слов'янських народів, зокрема українського народу.

Loading...

 
 

Цікаве