WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українські землі під владою сусідніх держав - Курсова робота

Українські землі під владою сусідніх держав - Курсова робота

Уділи ліквідовувалися поступово. На місце померлих князів призначалися не їх спадкоємці, а воєводи чи старости. Але були і зміни менш розтягнуті в часі. В 1447 р. на православну церкву поширилися католицькі порядки, згідно з якими король-князь мав право, як помазаник Божий, роздавати духовні посади кому заманеться, в тому числі й світським особам. Тоді ж феодали отримали право суду над своїми підданими. Жителям міст під страхом виселення було заборонено займатись сільським господарством. Право закордонної торгівлі отримали тільки феодали, а представників інших станів було від неї фактично усунуто введенням надвисоких митних платежів, тоді як знать від них повністю звільнялась. З цього часу дуже зростає внутрішня торгівля, відкривається маса ярмарків і торгів.

В 1470-х рр. почалась реформа феодального землеволодіння, яка тривала близько 20 років. Зумовлена вона була тим, що багато бояр ухилялося від державної служби. В ході реформи замість боярського (вотчинного) землеволодіння вводилось службове, "зем'янське". Зем'яни, які на початку XVI ст. перейменувались за польсь-ким зразком у шляхту, мали значно більше прав щодо своїх підданих, ніж бояри, але були значно залежніші від владної верхівки держави. Але поступово, маючи приклад Польщі, вони добилися того, що повноваження, які у Великому князівстві Ли-товському мала Пани-Рада (аналог руської боярської думи), перейшли до шля-хетських зібрань (сеймів). Литовський статут 1529 р., який являв собою хартію прав нового стану і прийшов на зміну боярській "Руській Правді", закріпив владу шляхти. Якщо в раді переважали представники давніх княжих русько-литовських родів, більшість яких сповідувала православ'я, то серед шляхти переважали окатоличені і спольщені елементи.

Якщо спочатку переходу з статусу бояр в зем'янсько-шляхетський був певний опір, то у міру зростання привілеїв, які здобувала собі шляхта, бажаючих поповнити її ряди ставало все більше. В середині XVI ст. у воєводствах були проведені спеціальні шляхетські ревізії для виявлення тих осіб, які одержали шляхетство незаконним шляхом.

Паралельно з розвитком шляхетства почалось поступове закріпачення вільних селян-общинників, які втрачають свої колишні права: земельної власності, свого суду, свободи пересування як територіального, так і переміщення в інші, вищі соціальні стани. Головною причиною наступу шляхти на селян було різке зростання цін на сільськогосподарську продукцію, в першу чергу, на зерно (до 10 разів), яке мало місце в усіх європейських країнах з початку XVI ст., що зумовлювалось бурхливим розвитком міст у Західній Європі, який був викликаний великими гео-графічними відкриттями і, як наслідок – бурхливим притоком колоніальних товарів та розвитком ремесла і торгівлі. Шляхта забажала мати власні господарства. Створю-валися вони шляхом відбирання землі в селян і носили назву фільварків. Узаконила ці дії волочна реформа, що почалась в 1557 р. і передбачала фіксацію розміру земель-ного наділу на селянський двір, який був здатен сплачувати державі податки і нести різні повинності. Розмір повної волоки становив 20 десятин, але практикувалось вве-дення також половини і чверті волоки. Надлишки землі забирались і відводились під фільварки. Оскільки цю реформу здійснювала шляхетська держава, то шляхта отримала і кращі землі. Результати волочної реформи: ліквідація селянської общини як колективного власника землі, перехід на індивідуальне волочне землекористування, обмеження земельних площ, які залишалися в селянських господарствах, створення великих шляхетських маєтків (фільварків), обезземелення значної частини колишніх общинників, які змушені тепер були працювати в фільварках. Якщо спочатку волочна реформа була проведена тільки на державних землях, то незабаром подібна практика була поширена на всі.

Реформа феодального землеволодіння загальмовувалися лише біля південних кордонів держави, що проходили тоді трохи нижче лінії Брацлав - Черкаси - Полтава. Брати служби (землю) бажаючих було мало (ще не почався зерновий бум). Але і на початку XVI ст., коли попит на зерно зріс, їх не дуже побільшало. Справа в тому, що з 1480-х років, починаються спустошливі татарські набіги, з якими Литовська держава не могла спочатку нічого вдіяти. Тоді було прийнято рішення звільнити селянські общини цих районів від усіх податків взамін їх військової служби з охорони кордонів. Так почалася історія українського козацтва.

Отже, в кінці XV ст. боярська феодальна система була заміщена на шляхетську, а в південних районах виникає новий стан вільних людей – козацтво. Спочатку воно отримує в основному поповнення в особі втікачів з українських земель, що належали Польщі, а з середини XVI ст. – і тих, які входили до Великого князівства Литовського.

Соціально-економічні перетворення в Литві йдуть в напрямку наближення до тих порядків, які були в Польській державі. Але зберігається і ряд особливостей: поступовість проведення реформ, наприклад, переведення селян на волоки завершилось вже після Люблінської унії; відсутність масової офіційної дискримінації православних; обмеження сваволі шляхти законом; наявність такого оазису свободи як козацтво.

Інтеграція Польщі та Великого князівства Литовського в єдину державу завершилось лише в 1569 році підписанням Люблінської унії. Це стало можливим внаслідок того, що в середині XVI ст. польські феодали отримали можливість реалізувати свої давні плани про остаточне об'єднання Польщі й Литви з метою захопити пануючі позиції в економіці та політиці об'єднаної держави. Справа в тому, що на цей час Литва була доведена майже до краху непосильною для її економіки тривалою Лівонською війною з Московським царством. Тому значна частина литовських феодалів сподівалась з допомогою Польщі перемогти в цій війні. Крім того, певну роль відігравало прагнення об'єднати зусилля для боротьби з селянськими повстаннями і козацтвом.

Скориставшись сприятливою ситуацією, польська шляхта змусила Жигмонта Августа, що був одночасно королем польським і великим князем литовським, скликати сейм в Любліні в кінці 1568 р. для об'єднання двох держав. Коли магнати з Литви, Білорусії і України, зокрема О. Чорторийський, К. Острозький, Б. Корецький і К. Вишневецький, побачили, що в новій державі всі права захоплюють польські магнати, то покинули сейм, сподіваючись цим зірвати його роботу. Однак це їм не вдалося. Сейм без них передав Польщі всі українські землі. Тоді православні князі, злякавшись, що втратять все, повернулись на сейм і підписали Люблінську унію 1569 р. Угодою була створена єдина федеративна держава – Річ Посполита.

Для України ця унія мала фатальні наслідки, оскільки польські феодали та католицька церква відразу кинулись "освоювати" передані їм землі Волинського, Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. В 1573 р. постановою сейму і Литовським статутом 1588 р. було введено кріпосне право, феодали набули право судити селян, збільшилися чиншовий і натуральні податки. За короткий період кріпосний гніт став настільки важким, що навіть французький інженер Г. Боплан, що в XVII ст. перебував на службі в польського короля, відзначав, що становище українських селян гірше ніж галерних невільників. Крім нестерпного соціального визиску, влада проводила насильницьку полонізацію та покатоличення українців. В 1596 році підписана Берестейська (Брестська) церковна унія, наслідком якої стало значне послаблення православної церкви, а, отже, і позицій українського пра-вославного населення. Внаслідок цього, український народ опинився на грані повного національного знищення.

Офіційна російська та радянська історіографія трактувала Берестейську церковну унію 1596 р. однобічно та однозначно – негативно. Між тим, було ряд факторів й позитивного змісту, які штовхали вищий православний клір України до спілки з Римом. Коли Україна-Русь прийняла християнство, ще не було розколу на православ'я і католицизм. Тому ідея єдності християнства завжди знаходила в Україні своїх прихильників (володар Галицько-Волинської держави Данило, Київський митрополит Григорій Цамблак та ін.), це по-перше.

По-друге, частина православних владик вбачала у Ватикані силу, яка насправді могла захистити їх і паству від нецивілізованого наступу польського католицизму, зокрема шаленого тиску ордена єзуїтів, надати неминучому зближенню між віруючими різних конфесій більш м'якого і толерантного характеру.

По-третє, частина православного духовенства небезпідставно вважала, що союз з Римом призупинить занепад східної церкви взагалі: послабить прояви централізму (підпорядкування духовної влади світській); підштовхне розвиток богословської науки; піднесе мораль священиків тощо.

Loading...

 
 

Цікаве