WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжанродних відносин - Курсова робота

Історія міжанродних відносин - Курсова робота

Доктрина формулювала принцип "неколонізації", який наголошував що Півн. та Півд. Америки не можуть у майбутньому розглядатись як об'єкти колонізації будь-якої європ. д-ви. Доктрина обґрунтовувала ідею поділу світу на амер. та європ. системи й формулювала принцип невтручання США у внутр. справи будь-якої європ. д-ви, суто європ. конфлікти, які не зачіпали безпосередньо амер. інтереси та в справи існуючих у Зах. півкулі європ. колоній, а в б-бі колишніх іспан. колоній проти метрополії — збереження нейтралітету.

М. д. була виступом проти колоніальної монополії європ. д-ав у Зах. півкулі, проти митних бар'єрів для амер. торгівлі та судноплавства в прагненні США зміцнити і розширити свої позиції та вплив у регіоні. Принцип "неколонізації" став інструментом створення сфери впливу самих США. Спираючись на принципи М. д., США обґрунтовували своє право анексувати сусідні території, щоб запобігти їх переходу під контроль інших д-ав (приєднання Нової Мексики, Арізони, Оре-гону, Каліфорнії, Техасу анексія).

Наприкінці XIX ст. М. д. стала обґрунтуванням територ. експансії в Центр. Америці та Карибському басейні (див. Американсько-іспанська війна 1898). На поч. XX ст. на засадах доктрини була сформульована політика, за якою США могли здійснювати будь-які кроки, аж до збройної інтервенції, в Півд. Америці, що постійно ускладнювало їх відносини з лат.-амер. країнами.

  1. 100. Англо-австро-російське протистояння на Балканах і політика Бісмарка в 70-ті роки ХIХ ст.

На Балканах схрещувалися інтереси Австрії, Росії й Італії, а також і інших держав Європи.

Як відомо, Австрія й Росія з XVIII століття в балканській політиці сторожили один одного: кожний крок уперед однієї - викликав відповідний рух іншої.

При Миколі I ідея поділу спадщини "хворої людини", якимось визнавалася тоді Туреччина, усе більше й більш різко вигострювалася, закінчившись Кримською війною.

ДО 1876 року балканське питання знову загострилося. Вище було відзначено, що з 1866 року повернена фронтом на Балкани Австрія вважала відтепер свою балканську політику найважливішої у своїх зовнішніх відносинах із сусідніми державами. Ревнивим поглядом австрійські дипломати стежили відтепер за кожним кроком Росії на цьому півострові.

В 1875 році слов'янський рух на Балканах спалахнуло знову, вилившись у ряд повстань у Боснії й Герцеговині проти магометанських поміщиків, керованих католицькими патерами не без підтримки, звичайно, з боку Австрії й навіть Німеччини. Австрійський уряд виступив перед "концертом" європейських держав із проектом реформ. Але сам "концерт" зазнав невдачі, а тим часом ідея роздягнула Туреччини знову загострилася. Улітку 1876 року Олександр II відправився для особистих переговорів у Відень, у результаті чого з'явилася письмова угода про утворення самостійних слов'янських держав на Балканах; про компенсацію Росії Бессарабією й у М. Азії, а Австрії надавалося право окупувати Боснію й Герцеговину.

Вибухнула російсько-турецька війна 1877-78 г.г., що окончились під стінами Константинополя; Австрія окупувала Боснію й Герцеговину, а Росія пішла в Каноссу - у Берлін на конгрес, керований "чесним маклером" Бісмарком.

Військові успіхи Росії були знижені у своїй цінності, Балкани перекроєні, і в список ворогів російська дипломатія з 1879 року, крім Англії, внесла насамперед Австрію, а за нею й "чесного маклера" з його державою.

Але не в "образі" російських слов'янофілів і російського царату ховалося всі "зло" Берлінського конгресу 1879 року.

Створене на Берлінському конгресі 1879 р. балканська рівновага була повно протиріч, подібно сучасному Версальському договору.

Розділені на частині штучними етнографічними границями) балканські народи продовжували прагнути до подальшого національного звільнення й об'єднання. Лінія національної політики самостійної Болгарії природно направлялася на населену болгарами Македонію, залишену Берлінським конгресом під владою Туреччини. Сербія, за винятком Новобазарского Санджака, була не зацікавлена в Туреччині; її природні й національні інтереси цілком лежали по ту сторону австро-угорської границі: у Боснії й Герцеговині, у Кроации, у Словенії, у Далмації. Національні устремління Румунії направлялися на північний захід і схід: на угорську Трансільванію й росіянку Бесарабию. Грецію ці устремління, природно, штовхали як і Болгарію, проти Туреччини.

Такі були результати "чесного маклерства" Бісмарка, що не думав вносити заспокоєння на Балкани. Для нього, навпаки, потрібний було непогасаюче балканське багаття, що, залучаючи до себе як Росію, так і Австрію, залишав би їм мінімум можливостей втручатися в західноєвропейські справи.

Для самій Австро-Угорщині було небажано утворення сильної слов'янської держави на Балканах, і якщо віденська дипломатія погодилася на розділ Туреччини, те тільки за умови утворення дрібних слов'янських держав, які не могли б порушити спокою на берегах Дунаю. Утворені конгресом у Берліні дрібні держави слов'ян на Балканах були не страшні сильної Австрії, і все мистецтво її політики повинне було полягати в тім, щоб: 1) не дати їм підсилитися, а 2) старим, звіданим шляхом дипломатичних інтриг включити найближчі з них до складу Дунайської імперії, проповідуючи серед них ту ж ідею національного об'єднання, але тільки у зворотному порядку.

Ця нова програма для австрійської дипломатії написана рукою того ж "мудрого" Бісмарка. Приклад "великої" Німеччини повинен бути сприйнятий і Австрією. Остання могла дати спокій сербській династії, не зазіхати на формальну державну цілість Сербії, але все-таки включити рє до складу Австро-Угорщині, як це зробила Пруссія із дрібними державами.

  1. 101.Російсько-турецький конфлікт 1828-1829рр. Андріанопільський мир.

Наваринская перемога змінила співвідношення сил між повсталою Грецією й Оттоманською Портою, однак Петербургові цього було мало. По суті, Микола зовсім не бажав ліквідації Турецької імперії; він хотів лише, щоб європейський хворий залишався на його піклуванні. Завоювання Грецією національної незалежності було, з його погляду, лише першим кроком до досягнення цієї мети: Туреччина усе ще продовжувала (навіть після Наварина!) пручатися російським вимогам про надання автономії Греції, про свободу торгівлі через чорноморські протоки, а також про право заступництва Росії в справах дунайських князівств Молдавії й Валахії. Всі ці обставини й стали причиною російсько-турецької війни 1828-1829 гг.

Починаючи війну, Микола розраховував, що перемоги російської зброї зроблять султана більше податливим. І дійсно, улітку 1829 р. російські війська перейшли через Балкани й зайняли Андрианополь. Авангарды росіян перебували за два кроки від Константинополя. У Європі були впевнені, що росіянином нічого не коштує його зайняти.

Така була чисто зовнішня канва подій, однак від більше проникливого спостерігача не міг вислизнути цілий ряд украй негативних обставин. Хоча Кавказький корпус діяв, як завжди, блискуче, однак воєнні дії на Балканському ТВД продемонстрували технічну злиденність, погану виучку й бездарне командування царських військ усе, що згодом, чверть століття через, так яскраво виявилося в ході Кримської війни. Крім того, російської дипломатії лише на превелику силу вдалося запобігти формуванню четверного антиросійського союзу з Австрією на чолі.

У цих умовах Адрианопольский мирний договір (14 вересня 1829 р.) це був максимум того, що могла в тих умовах одержати Росія. Туреччина втратила чорноморський берег від усть Кубані до пристані Св. Миколу й частину Ахалцыхского пашалыка. На Дунаї до Росії відходили острови в дельті Дунаю, південний рукав устя ріки ставав російською границею. Росіяни одержали підтвердження права проходу їхніх торговельних судів через Босфор і Дарданелли. Що стосується Греції, то вона оголошувалася самостійною державою, пов'язаним із султаном лише зобов'язанням платежу півтора мільйонів піастрів у рік. Була зміцнена автономія Сербії, Валахії й Молдавії.

Правда, при дворі Миколи, де вже тоді панували зовсім фантастичні подання про реальне положення справ у Росії й у світі, не всі були задоволені Андрианопольским трактатом, уважаючи, що Росія могла б одержати більше, у тому числі й горезвісний щит на врата Царьграда. Однак у той час Микола ще не втратив відчуття реальності: знаючи про жахаюче положення військ Дибича, він відмінно розумів, що це межа, на який могла б у тих умовах розраховувати Росія.

102. 5-та антифрнцузька коаліція. Шенбрунський мир.

5-а коаліція-березень — жовтень 1809складалася з Австрії та Великої Британії. Із початком антифранц. повстання в Іспанії 1808 Австрія вирішила використати ситуацію, щоб повернути втрачені території. Але австр. війська в битві при Ваграмі 6.06.1809 були знову розбиті, і за умовами Шенбрунського миру 1809 вона втратила велику частину своїх територій. Після знищення Великої армії Наполеона І під час рос-фран. війни 1812 виникли умови для створення нової коаліції європ. д-ав.

Loading...

 
 

Цікаве