WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжанродних відносин - Курсова робота

Історія міжанродних відносин - Курсова робота

листопад 1859 р. імператор Наполеон III утвердив список військових частин, призначених для участі в експедиції, а 13-го дивізійний генерал Кузен-Монтобан був призначений на посаду головнокомандувача морських і сухопутних сил в складі двох морських бригад і військових частин інших родів, всього чисельністю 8000 чоловік. Генерала Монтобана супроводжував блискучий штаб, начальником котрого був підполковник Шміц. Командувачем англійськими силами був призначений генерал Хоп Грант, його військо складалося з 13116 чоловік, в тому числі біля 1000 кавалеристів. Командування флотом було відокремлено від сухопутного командування і довірено контрадміралу Джеймсу Хопу. 21 серпня 1860 року союзниками був взятий стратегічно важливий форт Таку. Взяття Таку дозволило взяти Тянцзинь. 23 серпня кораблі "Алярм", "Аваланш", "Митрайль" залишили рейд Тангу і піднялися вверх по Пейхо. Тянцзинь здався без бою 24 серпня Тянзцинь здався без бою.

Губернатор Чжилі Хен-фу і імператорський комісар Гуй Лян висловили бажання вступити у переговори, але незабаром з'ясувалося, що у них немає відповідних повноважень, тому переговори були перервані і військо рушило на Пекін.

6 жовтня французька піхота і англійська кіннота обійшли Пекін і оволоділи на схід від міста імператорським Літнім палацом Юань-мін-юань, звідки імператор Сянь Фин за декілька годин перед тим втік в Жехе (Монголія). Юань-мін-юань являв собою справжній музей з багатьма чудовими витворами мистецтва, там були зосереджені усі подарунки, що коли-небудь підносилися імператорам Китаю. Європейці безжалісно пограбували і спалили Літній палац.

13 жовтня міністр Хен Ці, злякавшись погроз союзників відкрив їм ворота Пекіну Надінь і переможці розташувалися у столиці. 17 жовтня китайцям був надісланий ультиматум з погрозою спалити імператорський палац в Пекіні, якщо вони не підпишуть мир, через декілька днів мир був укладений. Пекінський договір містив 9 статей, які містили наступні умови: китайці повинні вибачитися за напад на європейців білі Дагу; англійський посол має право постійно знаходитися в Пекіні; контрибуція визначається в 8 мільйонів телей, тобто 6 мільйонів франків, крім того 2 мільйона повинні бути сплачені англійцям; Тяньцзінь відкривається для торгівлі; Англія отримує Колун – пункт, який лежить на материку навпроти Гонконгу; імміграція до Гонконгу повинна бути впорядкована; договір береться до виконання одразу ж після підписання.

Друга і третя опіумні війни стали подальшим кроком на шляху поневолення Китаю, перетворення його у другій половині ХIХ ст. в залежну напівколоніальну країну.

  1. 85. Англо-французьке суперництво в Середній Азії на качану ХІХ ст.

ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є настання, а кращим способом захистити свої володіння це їх розширити за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів.

В 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію.

Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство.

Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу англо-росіянці "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидві держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персії.

Незважаючи на невдачу витівки з будівництвом залізниці, Росія зберігала величезний вплив у Персії. Свідченням цього впливу стало створення т.зв. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегерані відбулося повстання солдатів шахської армії. Переляканий шах звернувся в Петербург із проханням допомогти в створенні надійної військової частини, що зуміла б захистити його особу від власного народу.

Таким чином, результатом запеклого англо-російського суперництва на Середньому Сході стало розмежування англійських і російських сфер впливу в Центральній Азії, а також зміцнення російського впливу в Персії. Однак зміцнення російського політичного впливу в Тегерані не означало припинення економічної боротьби між російським і англійським капіталом. Мабуть, Персія стала першою країною, де Росія випробувала, поряд із традиційними військово-політичними важелями нетрадиційні для неї економічні важелі.

  1. 86. Бельгійська революція 1830р. та проголошення Бельгійського королівства.

Бельгійська революція 1830, буржуазна революція в бельгійських провінціях Нідерландського королівства. Рішеннями Віденського конгресу 1814-15 бельгійські провінції були об'єднані з Голландією в єдине Нідерландське королівство. У новій державі промислово розвитий Бельгії була визначена роль придатка менш развитой Голландії. Державною мовою нової держави була оголошена голландська мова, що тоді як придушує частина населення Бельгії говорила французькою мовою й по-фламандски. В 1828 бельгійська ліберальна й католицька партії уклали тимчасовий союз і повели боротьбу за зрівняння в правах бельгійців і голландців і за адміністративне, законодавче й фінансове відділення Бельгії від Голландії зі збереженням Нассауского будинку в якості загальної правлячої династії. Лідерами цього напрямку стали буржуазні радикали Луи де Поттер і Шарль Рожье. Однак у міру того як рух охоплював пролетарські й напівпролетарські елементи, особливо промислових валлонских провінцій Льєжа й Шарлеруа, гасло утворення незалежної Бельгії ставав головним гаслом руху. Поштовхом до початку революції в Бельгії послужила Липнева революція 1830 у Франції. 25 серпня 1830 у Брюсселі почалося повстання, що швидко поширилося на бельгійські провінції; на початку вересня повстання відбулися у Вервье, Лувене, Антверпені й ін. містах. Вирішальні бої розгорнулися 25-28 вересня 1830 у Брюсселі. У ході вересневих боїв майже вся Бельгія була звільнена від голландських військ. У країні був сформований тимчасовий буржуазний уряд. 10 листопада 1830 відкрився бельгійський Національний конгрес, що проголосив незалежність Бельгії й виробив конституцію (1831), що носила буржуазно-демократичний характер.

  1. 87. Сімодський договір 1855р. між Росією та Японією та його значення.

Сімодський договір 1855 р. Російсько-японський договір про дружбу, торгівлю й границі був підписаний віце-адміралом Е. В. Путятиным і вповноваженими Японії 7 лютого 1855 р.

Перша дипломатична угода між Росією і Японією складалося з 9-ти статей. Головною ідеєю договору було встановлення "постійного миру й щирої дружби між Росією і Японією". Для росіян у Японії вводилася, по суті, консульська юрисдикція. Курильські острови до півночі від о. Итуруп оголошувалися володіннями Росії, а Сахалін продовжував залишатися як спільне, нероздільне володіння двох країн. Ця остання обставина була більш вигідно для Росії, що продовжувала активну колонізацію Сахаліну (Японія в той час не мала такої можливості через відсутність флоту). Пізніше Японія початку посилено заселяти територію острова й питання про нього почав здобувати усе більше гострий і спірний характер.

Для російських кораблів були відкриті також порти Симода, Хакодатэ, Нагасакі. Росія одержувала режим найбільшого сприяння в торгівлі й право відкрити консульства в зазначених портах.

  1. 88. Італо-турецька війна 1911-1912 рр. Позиція Росії.

Війна Італії проти Туреччини з метою захоплення турецьких володінь у Лівії - Тріполітанії й Кіренаїки. У цій війні агресором була Італія, що розраховувала, що находившаяся в стані глибокої фінансової й загальної кризи Оттоманська імперія не зможе зробити серйозного опору. З регулярними турецькими військами італійцям, дійсно, удалося впоратися порівняно легко, зате місцеві арабські партизани доставили багато турбот. 29 вересня 1911 року італійський флот потопив кілька турецьких міноносців у порту Превеза в Эпире, а наступного дня Італія оголосила Туреччині війну. 3-5 жовтня італійський флот обстріляв Тріполі, після чого турецький гарнізон покинув місто. Тріполі був захоплений 5 жовтня італійським десантом, інший десант удень раніше зайняв Тобрук. Незабаром у руки італійців також перейшли Хомс, Дерен і Бенгазі. Однак за межі узбережжя італійська армія, який командував генерал Карло Канева, виходити не ризикувала, побоюючись нападів місцевих арабських загонів, яких туркам удалося підняти на боротьбу проти окупантів. 16-19 квітня 1912 року італійський флот обстріляв Дарданелли. Турки закрили протоки й приготувалися до оборони, але італійці незабаром пішли восвояси. У травні італійський флот захопив Додеканесские острова. У жовтні італійцям удалося завдати поразки чисельно, що уступали вїм, турецьким загонам у Дерні й Сиди-Билале. Погроза Балканської війни, що насувалася, змусила Туреччину поквапитися з висновком миру з Італією. 18 жовтня 1912 року в Лозанні був підписаний мирний договір. Опір лівійських племен тривало й після висновку в жовтні 1912 року мирного договору, спалахнувши з новою силою з початком Першої світової війни. За мирним договором Італія одержала Кіренаїку й Тріполітанію. образовавшие італійську колонію Лівія, а також острова Додеканес в Егейському морі. Відтепер Італія мала значними по площі колоніальними володіннями й претендувала на статус великої держави. Перемогу італійцям принесло значну чисельну й технічну перевагу, якою вони володіли. Однак їм так і не вдалося розгромити турецьку армію, так само як і арабські іррегулярні загони. Втрати італійського експедиційного корпуса в Північній Африці склали 1100 убитими й померлими від ран і 324 зниклими без звістки. Ще близько 2 тисяч італійців умерли від хвороб. Достовірних даних про втрати турків і їхніх союзників арабів немає. Можна тільки припустити, з огляду на кепську постановку санітарної справи в тодішній турецькій армії, що втрати турків померлими від хвороб у кілька разів перевищували відповідні втрати італійців.

Loading...

 
 

Цікаве