WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія міжанродних відносин - Курсова робота

Історія міжанродних відносин - Курсова робота

Мехмед-алі був чудовим дипломатом; він ясно бачив, що французи хотіли лише відсилання назад російського флоту, а тепер, домігшись цього, не прикладуть ніяких зусиль до того, щоб перепинити Ибрагиму шлях. Султан Махмуд переконався, що Руссэн і англійці його обдурили. Тим часом прийшли нові грізні звістки: агенти Ибрагима, пробравшись у Смірну, підняли там повстання проти султана. Султан прямо оголосив, що знову звернувся до Бутеневу, і турецькі міністри повідомили останньому про згоду султана, щоб російський флот не йшов з Босфору. Бутенев на це міг тільки люб'язно відповісти, що росіянин флот і не думав рушати з місця, тому що в нього, Бутенева, було тільки усне, а не письмова пропозиція повести флот. 2 квітня до берега Чорного моря, у самого Босфору, з'явилася нова російська ескадра, а через кілька днів - і третя. Деяким менше 14 тисяч російських солдатів було висаджено на берег.

Французька дипломатія й Пальмерстон були у великій тривозі. Було ясно, що одними словами відскіпатися не можна. Доводилося або рішучими заходами рятувати султана Махмуда від єгипетського паші, або віддати Константинополь російським військам, так ще з дозволу самого султана. Зрештою Руссэн і англійський посол Понсонби викликали свої ескадри до Єгипту й домоглися висновку миру між султаном і Мехмедом-Алі. Мир був дуже вигідний для єгипетського паші й значно розширював його володіння. Але Константинополь був небезпечний. Однак і для султана й для Європи було ясно, що Ибрагим зі своїм військом убоялся не маневрують десь англійських і французьких судів, а росіянці армії, що вже стояла на малоазіатському березі Босфору. Султан Махмуд був у захваті від наданої йому допомоги й ще більше від переданого йому через царського генерал-ад'ютанта графа Орлова заяви, що рятівники Турецької імперії 11 липня мають намір відчалити від дружніх турецьких берегів і вернутися в Севастополь.

УНКИАР-ИСКЕЛЕССКИЙ ДОГОВІР (8 липня 1833р.)

Граф Орлів недарма майже два місяці просидів перед цим у Константинополі. Потім говорили в дипломатичних колах Парижа й Лондона, що у всьому Константинополі залишився до початку липня лише один не підкуплений Орловым людина, саме сам володар правовірних, Махмуд II - та й то лише тому, що графові Орлову це здалося вже непотрібною витратою. Але тільки цією деталлю не можна, звичайно, пояснити блискучий дипломатичний успіх, що випав на частку Орлова рівно за три дні до відходу російського флоту з Босфору. 8 липня 1833 р. у містечку Ункиар-Искелесси між російськими й турецькими уповноваженими був укладений знаменитий у літописах дипломатичної історії договір. В Ункиар-Искелесси Микола одержав нову дипломатичну перемогу, - більше чудову, чим Адрианопольский мир, тому що перемога ця була досягнута без війни, спритним маневруванням.

Росія й Туреччина відтепер зобов'язувалися допомагати один одному у випадку війни із третьою державою як флотом, так і арміями. Вони зобов'язувалися також допомагати один одному у випадку внутрішніх хвилювань в одній із двох країн. Туреччина зобов'язувалася у випадку війни Росії з якою-небудь державою не допускати військових судів у Дарданелли. Босфор же залишався при всіх умовах відкритим для входу російських судів.

Договір в Ункиар-Искелесси став однієї із причин загострення англо-російських протиріч.

Договір в Ункиар - Искелесси вивів із себе Пальмерстона. Це була вже друга його не- удача в боротьбі проти Миколи за порівняно ще короткий час керування англійською дипломатією. Перше зіткнення з Миколою відбулося ще в 1832 р. Воно теж було побічно пов'язане зі східним питанням. Пальмерстон дуже дорожив одним молодим дипломатом - Чарльзом Стрэтфордом-Каннингом, двоюрідним братом помер в 1837 р. знаменитого прем'єра Джорджа Каннинга. Пальмерстон послав Стрэтфорда - Каннинга в Константинополь і Грецію в 1831 р.; після повернення до Лондона, в 1832 р., Стрэтфорд представив дуже докладну доповідь про положення східних справ після Адрианопольского миру, найбільше зупиняючись на відносинах Туреччини й Росії. Папьмерстон після цього вирішив призначити Стрэтфорда послом у Петербург. Але, мабуть, Микола щось провідав про антиросійські тенденції Стрэтфорда. У всякому разі, Нессельроде, довідавшись про передбачуване призначення, написав приватно в Лондон княгині Ливен, щоб вона дала як-небудь знати Грію й Пальмерстону про небажаність посилки Стрэтфорда з Росію. Грій (прем'єр) уважав, що справа на цьому й кінчене.

Але Пальмерстон вирішив опублікувати в газетах, що, призначення Стрэтфорда вже відбулося; попередньо він дав на підпис королеві Вільгельмові IV указ про призначення Стрэтфорда послом. Коли повідомлення з'явилося в газетах, Пальмерстон (справа була в жовтні 1832 р.) надіслав звичайний запит про "агремана" російському уряду, розраховуючи, що Микола але зважиться відмовити. Але Микола зважився. Він наказав Ніс-Сельроде оголосити Пальмерстону, що не прийме Стрэтфорда.

Пальмерстон наполягав, Микола залишався непохитний. Тоді Пальмерстон, бачачи, що скандал розростається й звертається не проти Миколи, а проти нього, запропонував такий компроміс: нехай Стрэтфорд тільки приїде, представиться Миколі, вручить свої вірчі грамоти, - і тоді Пальмерстон його зараз же забере з Петербурга. Цар відповів, щоправда, усно, що згодно дати Стрэтфорду самий вищий із всіх російських орденів, з умовою, щоб він сидів будинку й не приїжджав у Петербург. Пальмерстону довелося визнати, що коса знайшла на камінь, і підкоритися.

Слідом за цією неприємністю, через кілька місяців, у липні 1833 р., пішла ужо справжня велика невдача англійської дипломатії - російсько-турецький договір в Ункиар-Искелесси. А потім Пальмерстон побачив, що Микола прагне попользовать Австрію для своїх східних цілей. Це його особливо стривожило. Справа в тому, що Меттерних, стурбований деякими проявами революційного духу в Німеччині й Північній Італії в 30-х- 40-х роках, виникненням організації Маццини "Молода Італія", глухим шумуванням в Угорщині, невідступно наполягав перед Миколою й Фрідріхом-Вільгельмом III на необхідності підкріпити Священний союз і продемонструвати перед революціонерами всіх країн тісну дружбу "трьох східних монархів"

72. "Сто днів" Наполеона.

1815 року Наполеон висадився у Франції та дійшов до Парижу, де відновив імперію. Він знайшов секретний договір (69 питання) і вручив його Олександру. Але європейьскі країни вирішили знову боротися проти нього. Але він був розбитий під Ватерлоо

В 1815, під час знаменитих "Ста днів" (20 березня - 22 червня ), Наполеон почав останню спробу повернути собі колишню владу. Поразка в битві під Ватерлоо (Бельгія) 18 червня 1815, нанесене йому військами 7-ой коаліції під командуванням герцога Веллінгтона й маршала Блюхера, завершило історію наполеонівських воєн. Віденський конгрес (1 листопада 1814 - 9 червня 1815) вирішив долю Франції, закріпивши переділ територій європейських країн в інтересах держав-переможців. Визвольні війни, які велися проти Наполеона, були неминуче пов'язані із частковим відновленням феодально-абсолютистських порядків у Європі ("Священний союз" європейських монархів, ув'язнений з метою придушення національно-визвольного й революційного руху в Європі).

74. Англо-російське суперництво в Середній Азії в другій половині 19 ст.

ДО 1870-м рр. просування росіян у Середній Азії стало серйозним фактором, що ускладнював російський^-російські-англо-російські відносини. У цьому регіоні зштовхнулися колоніальні інтереси Петербурга й Лондона; обидві держави думали, що кращою обороною є настання, а кращим способом захистити свої володіння це їх розширити за рахунок т.зв. "висунутих уперед рубежів" і "буферних зон". При цьому й англійці, і росіяни на всі лади обвинувачували один одного в "експансії" і "агресії"; ну, а себе, улюблених, представляли як носіїв "прогресу" і "цивілізації", благодійників колоніальних народів. У Петербурзі й Лондоні усвідомлювали, що пряме військове зіткнення між двома державами в Центральній Азії зовсім небажано й чревате самими непередбаченими наслідками. Важкі природно-кліматичні умови, відсутність комунікацій, далекість від життєвих центрів як Англії, так і Росії, нарешті, недружественно настроєне населення все це робило великомасштабні англо-російські конфлікти в регіоні вкрай малоймовірним. От чому цей конфлікт залишався, так сказати, "конфліктом низької інтенсивності": Англія й Росія посилено інтригували друг проти друга, нацьковували один на одного місцеві племена, наводнювали регіон своїми розвідниками й диверсантами. От чому в 1869 р. у Петербурзі почалися англо-російські переговори про розділ сфер впливу на Середньому Сході. Відповідно до угоди між Росією й Великобританією, Англія була зобов'язана втримувати свою маріонетку, афганського еміра Шер-Алі, від спроб розширити свої володіння; у свою чергу, Росія зобов'язувалася перешкодити своєму васалові, емірові Бухарському, нападати на афганську територію. Особливо загострилися англо-російські протиріччя після 1874 р., коли ліберала Гладстона перемінив на пості прем'єра Дизраэли, прихильник невтримної колоніальної експансії. Ідея створення "буфера" між Індією й росіянином Туркестаном була відкинута; новий британський кабінет запропонував Петербургові розділити Середню Азію. Собі британці "скромно" залишали Афганістан. У Петербурзі вирішили скористатися наданої Лондоном волею рук, приєднавши в 1876 р. Кокандское ханство. У свою чергу англійці вже в 1874 р. почали підготовку до війни з Афганістаном. Віце-король Індії лорд Норсбрук, супротивник інтервенції в Афганістан, був замінений лордом Литтоном, прихильником Дизраэли й т.зв. forward policy, тобто політики колоніальної експансії. Була захоплена Кветта, були побудовані мости через Інд, у районі афгано-індійської границі почалося зосередження англійських військ. Зрозуміло, англійці зволіли б домогтися своїх цілей без війни; у зв'язку із цим в 1877 р., під час російсько-турецької війни вони підсилили свій натиск на Кабул, щоб змусити Шер-Алі пустити свої війська на афганську територію й разом з ними провести диверсію проти російського Туркестану, щоб змусити Росію воювати на 2 фронти. Однак спроба Лондона встановити свій контроль над Афганістаном закінчилася повним провалом. У ході другої афганської війни ( 1878-1880) Англія зазнала невдачі. У Петербурга залишалася одна можливість дипломатичне маневрування, і нею він скористався сповна. В 1884 р. був продовжений "Союз трьох імператорів" на нове триріччя, а згідно ст. 3 договору три імператори повинні спільно домагатися закриття чорноморських проток у випадку війни. І Берлін зробив усе від нього залежне, щоб викрутити Стамбулу руки й змусити його закрити протоки. У надання натиску на Туреччину Берлін і Петербург утягнули також Австро-Угорщину, Італію й Францію. Крім того, російський уряд почало також кроки до забезпечення нейтралітету Швеції й Данії й закриття датських проток. Нарешті, удалося налагодити контакт із еміром Абдуррахманом, що вирішив не починати війну через прикордонний конфлікт. У результаті вдалося влагодити конфлікт шляхом переговорів, обмінявши Пенджде, що відходив до Росії, на Зульфагар, що відходив до Афганістану. Таким чином, удалося перебороти саму небезпечну фазу росіянкою-росіянки-росіянці-англо-росіянці "великої гри" але сама гра тривала. Так, наприклад, протягом останньої третини XIX в. обидві держави вели запеклу боротьбу за вплив у Персії. Персія була дуже важлива для Росії як важливий торговельний партнер, а також як південний сусід, що граничив з неспокійним Кавказом. При цьому для Петербурга величезне значення мала одвічний ворожнеча турок і персів. Величезне значення мала Персія й для англійців як країна, що граничила з "перлиною британської корони" - Британською Індією. В 1872 р. Лондон почав рішучу спробу встановити свій контроль над економікою країни. Англійський банкір Ю. Рейтер (при офіційній підтримці британського кабінету) уклав з перським урядом безпрецедентний договір, що фактично надавав Рейтеру на 70 років виключні права на залізничне будівництво, видобуток корисних копалин, іригаційні роботи й навіть виключне право на експлуатацію державних лісів Персії. Нарешті, як гарантія одержання Рейтером доходу на вкладений їм капітал йому надавалася оренда на керування всіма перськими митницями строком на 25 років. Але й це ще не все - Рейтеру надавалося краще право на установу банків, міський благоустрій, пристрій почт і телеграфів і навіть установа фабрик і заводів. Фактично Рейтер ставав необмеженим хазяїном всієї перської економіки; так сказати, "другим перським шахом". У ході відвідування Наср Эд-Дином Петербурга (весна 1873 р.) йому було прямо сказане, що цей договір компрометує його авторитет і достоїнство. Горчаков прямо сказав шахові, які наслідки цей договір може мати для російсько-перських відносин. Шах був "вражений" і явно наляканий. Скориставшись як привід невиконанням Рейтером строків будівельних робіт, шах 23 жовтня 1873 р. розірвав концесію, про що відразу ж повідомив російського посланника. Зірвавши концесію Рейтера, росіяни спробували взяти будівництво залізниць у Персії у свої руки. 1 січня 1874 р. (н.ст.) відбулося під головуванням Горчакова Особлива нарада, на якому було визнано "досить бажаним і корисним у всіх відносинах" провести залізницю від Тифлиса до Тавризу. Однак восени 1874 р. шах відхилив цю пропозицію, побоюючись посилення російського впливу в Азербайджані. Проте, незважаючи на невдачу цієї витівки з будівництвом залізниці, Росія зберігала величезний вплив у Персії. Свідченням цього впливу стало створення т.зв. "перської козачої бригади". В 1878 р. у Тегерані відбулося повстання солдатів шахської армії. Переляканий шах звернувся в Петербург із проханням допомогти в створенні надійної військової частини, що зуміла б захистити його особу від власного народу. В 1879 р. у Тегеран прибув полковник Домантович, якого супроводжували три офіцери й шість козачих урядників. Під їхнім керівництвом і була створена "перська козача бригада", командиром якої став Домантович, що підкорявся особисто шахові. Ця військова частина повинна була охороняти шаха, а також готовити офіцерські кадри з персів. Бригада була єдиним боєздатним і по сучасному навченим і збройним з'єднанням перської армії.Таким чином, результатом запеклого англо-російського суперництва на Середньому Сході стало розмежування англійських і російських сфер впливу в Центральній Азії, а також зміцнення російського впливу в Персії. Однак зміцнення російського політичного впливу в Тегерані не означало припинення економічної боротьби між російським і англійським капіталом. Мабуть, Персія стала першою країною, де Росія випробувала, поряд із традиційними військово-політичними важелями нетрадиційні для неї економічні важелі. Так, уже в 1880-е рр. російські товари почали інтенсивно витісняти англійські в Північній Персії. В 1890 р. великий російський капіталіст Поляків заснував Обліково-позичковий банк Персії, що мав право карбування монети. Наприкінці 1890-х рр. росіянами була побудована шосейна дорога від порту Энзели на Каспійське узбережжя до Тегерана, що сприяло подальшому збільшенню російської торгівлі в Персії. А в 1890 р. російська дипломатія навіть домоглася від шахського уряду не надавати протягом 10 років яких-небудь залізничних концесій інакше, як за згодою уряду Росії. Настільки великому впливу Росії в Персії сприяли й російські урядові позики.Однак у південних районах Персії панував англійський капітал, що опирався на Шахиншахский банк. Уже в 1890-е рр. в англійських колах була широко поширена думка про бажаність розмежування росіянці й англійської сфер впливу в Персії, так щоб на Півночі панувала б Росія, а на Півдні - Великобританія. У той час, однак, у Петербурзі були впевнені, що цей розділ не вигідний Росії, тому що розраховували підкорити собі всю Персію.

Loading...

 
 

Цікаве