WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Радянсько-польська війна 1920 р. - Курсова робота

Радянсько-польська війна 1920 р. - Курсова робота

Кремлівський уряд наполіг на інтегруванні армії Петлюри. У результаті війни більшовики не досягли стратегічної мети – закріпитися у Східній Галичині та Закарпатській Україні. Власне кажучи, договір 1921 р. був провалом комуністичної ідеї світової революції, що експортувалася з Росії.

20 листопада 1920 р. Троїцький приїхав з Донбасу, на Х конференції КП(б)У в Харкові заявив, що "ми поставимо червоний прапор добробуту та просвіти над Радянською Росією та Радянською Україною. Ми дамо приклад усьому світові, що у Радянській Україні, як і в Радянській Росії, немає більше голоду, жебрацтва, незадоволення та епідемій. Це означає визволення робітничо-селянської Росії та України" [14 10].

Вищенаведені факти свідчать, що лідери більшовиків повернулися до більш реалістичної зовнішньої та внутрішньої політики. Л. Троцький на VII Всеукраїнській конференції КП(б)У (4-10 квітня 1923 р.) зробив наголос: "Відскок від Варшави у 1920 р. "свідчив, що більшовики не отримують прямої допомоги від пролетаріату більш розвинутих країн Європи. Надії на світову пролетарську революцію залишилися".

У новому політичному курсі Росія і Україна ставали "дослідним полем" (як висловився Й. Сталін), зразок якого мав переконати народи Сходу і Центральної Європи у перевазі соціалізму й комунізму.

Комуністичні керівники Росії усвідомили неможливість вести наступальну війну у країнах Центральної та Західної Європи за умови відсталої організації російського суспільства у широкому сенсі цього словосполучення. Тому першочерговим завданням ставали трансформації соціально-економічних, адміністративно-управлінських, ідеологічних структур суспільства. Не лише важливим здавалося використання колишніх окраїн Російської імперії за допомогою російсько-більшовицької системи управління та подолання ворожого ставлення до комунізму і Росії значної частини неросійських етнонаціональних груп.

Розділ ІІІ. Військово-політичні та економічні наслідки війни

3.1. Військово-політичні та економічні наслідки війни

У жорстоких внутрішньопартійних суперечках розпочинався період нової економічної політики та побудови "соціалізму в одній країні".

Зважаючи на економічне становище та ресурси України, вона повинна була стати міцною комуністичною базою для Росії. РКП(б) визнало відмінність України від Росії, особливості українського селянства, потужність національного руху. Але українське суспільство вважалося як дуже відстале й слабке для майбутніх модернізацій, його необхідно було радянізувати та комунізувати.

Не дивлячись на усі конфлікти з управлінським структурами радянської Росії, керівники КП(б)У беззастережно підтримували такий курс, тому що вбачали в Росії гаранта збереження влади на Україні. Визнання лідерами РКП(б) України як радянської держави, не дивлячись на певну "демократичність" цієї державності, та намагання інтегрувати Україну до складу Росії були важливими чинниками історії України та російсько-українських відносин у ХХ столітті.

Отже, радянсько-польська війна стала новим моментом у зовнішній і внутрішній політиці лідерів РКП(б). Проте мрї про світову революцію, так само, як про Росію – взірець для інших країн світу, ніколи не зникали: вони певним чином трансформувалися протягом радянської історії, але завжди впливали на зовнішню та внутрішню політику комуністичого режиму.

Ризька мирна конференція 1920-1921 рр. була переломною віхою в українській історії ХХ століття. Україна, опинившись напередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, стала ареною як внутрішньої ідейно-політичної боротьби, так і зовнішньої окупації. Для уряду УНР його опір на українсько-польський союз, оформлений Варшавським договором 1920 р., позиція польського уряду на конференції була життєвоважливою.

Уряд Польщі плекав надію на відновлення польських кордонів зразка 1772 р., але рішення, прийнте урядами західних країн у Спа, обмежувало східні кордони Польщі "лінією Керзона", накреслеою в декларації Верховної ради Антанти від 8 грудня 1919 р. Тому Ризьку мирну конференцію польський уряд розглядав як можливість "виторгувати" в радянського уряду Росії західноукраїнські та західнобілоруські землі [4; 43]. Рада оборони Польщі, що зібралася 11 вересня 1920 р. для вироблення і затвердження інструкцій польській мирній делегації, визначила лінію кордону, якої повинні були домагатися в Ризі польські делегати. Пропозицію члена делегації І. Василевського – "Україна на конференцїі має бути представлена якщо не з поляками, то самостійно", - більшість Ради відхилила, тому що польська делегація повинна була визнати повноваження УСРР і тільки при можливості наполягати на визнанні УНР.

У відповідь на ноту Директорії польському урядові, в якій вказувалося на негативні сторони відсутності делегації Української Народної Республіки (УНР) на переговорах. 11 вересня 1920 р., міністр закордонних справ Польщі Е. Сапега звернувся по радіо до уряду РСФРР у справі допущення делегації УНР до переговорів. Та більшовицький уряд Росії у цьому питані не йшов ні на які компроміси. Вже наступного дня нарком закордонних справ РСФРР Г. Чичерін повідомляв польський уряд: "Так званої української демократичної респубілки взагалі не існує, оскільки Україна є незалежною Радянською Республікою, союзною з Росією, яка разом з нею бере участь у переговорах у Мінську і Ризі [4; 43]. В дійсності представництво УСРР в радянській делегації носило фіктивний характер з метою домогтися визнання Польщею ще однієї радянської республіки. Так, повідомляючи уряд УСРР про підготовку радянської делегації до перговорів, Г. Чичерін телеграфував: "Нехай Мануїльський їде сюди для ознайомлення із справами і щоб не спізнитись". Тобто предстаника радянської України запросили до Москви не для обговорення і затвердження умов миру, а лише для ознайомлення.

Більше того, оформленянм офіційних українських документів на конференції займався член польської делегації П. Василевський, бо ніхто з представників УСРР не писав українською мовою.

Та загрозу для існування незалженої УНР становив і польський уряд, про справжні наміри якого можна було дізнатися з інструкції Е. Сапеги польським делегатам: " В наших переговорах з більшовиками справа Петлюри взагалі не буде враховуватися". З польської делегації тільки П. Василевський був об'єктивним до української проблеми. І вже на першому засіданні Ризької конференції 21 вересня 1920 р. польська делегація визнала повноваження представників УСРР на переговорах. Одночасно в пресі польські парламентарії заявили, що "визнання радянської делегації як російсько-української, означає тільки те, що її повноваження насправді підписані урядами двох республік". Що ж до українського питання, о воно у всій повноті буде обговорюватися на конференції. Більш категоричною була заява С. Грабовського: "Скільки б не говорили про те, що робітничо-селянська Україна самовизначилася, ми дивимося на це так: написано незалежність – читай автономія, розумій обласне самоврядування. Радянська Україна, ми в цьому переконані, є результат червоного імперіалізму". Але такі заяви в пресі не спростовували того факту що польська делегація, ведучи переговори з представниками радянської України, цим самим визнавала правомірність існування УСРР. "В той же спосіб, - писав пізніше голова делегацій Польщі Я. Домбровський, - була присуджена доля України, яка залишалася в обсягу російських впливів".

Зробивши ставку на українсько-польський союз, уряд УНР не приділив належної уваги питанням підготовки до конференції. Зокрема, тільки 11 жовтня був затверджений склад делегації УНР, роль якої в Ризі, за визнанням її голови С. Шелухіна, обмежилася "тільки на пильному слідкуванні за розвитком подій,... піднесенні української справи в пресі. На жаль, українські демократичні сили не змогли перебороти політичні розбіжності, викликані Варшавською угодою 1920 р., тому пропозиція посла УНР в Латвії в. Кедровського про "об'єднання національного фронту", тобто згуртування політичних сил УНР і ЗУНР. Таким чином, на Ризькій мирній конференції офіційні переговори велися між польською і об'єднаною російсько-українською радянською делегаціями, всі інші делегації не мали статусу учасника конференції.

Для уряду РСФРР першочерговим завданням в той історичний період було недопущення зимової компанії, тому, за умовами В. І. Леніна, "знову пропонуємо Польщі вигідний, невигідний для нас мир"[21; 145].

Вже на засіданні Ризької конференції 28 вересня 1920 р. радянська делегація подала проект препімінарного мирного договору, в основі якого лежала "Заява ВЦВК з питань про основи угоди між РСФРР і Польщею". Основною вимогою радянського проекту було беззастережне визнання незалежності суверенності Білоруської, Литовської і Української радянських республік. Долю Східної Галичини мав визначити плебісцит за буржуазно-демократичним принципом. Питання незалежності Східної Галичини, як піднімалося в "Заяві", в проект внесено не було через безкомпромісну позицію польської сторони, яка заявила, що російська делегація вручається до справ Галичини, яка ніколи не була під Ладою Росії, справа якої взагалі не належить до цієї конференції. В залежність від цього питання польські делегати ставили подальше ведення переговорів.

Loading...

 
 

Цікаве