WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Громадянські війни в Англії в 17 ст. - Курсова робота

Громадянські війни в Англії в 17 ст. - Курсова робота

6. Суд і страта короля

6 січня, парламент (палата громад) видає "Акт про створення Верховного судового трибуналу" для суду над королем, а сам Карл через якийсь час переводиться в Лондон. До складу трибуналу всього ввійшло всього 135 чоловік: здебільшого армійські офіцери, включаючи Кромвеля й Ферфакса, а також деякі відомі й шановані люди. Головою став великий англійський юрист Джон Бредшоу. Більшість членів трибуналу під усякими приводами ухилялися від засідань, тому парламент, з огляду на ситуацію й особистість обвинувачуваного й передбачаючи такі наслідки, у своєму акті записав, що парламент буде правочинний прийняти рішення навіть при наявності 20 його членів. Оскільки Ферфакс також відсторонився від яких би то не було політичних рішень, Кромвель був змушений взяти всю повноту відповідальності на себе. Він розумів, що суд над королем завершиться винесенням смертного вироку. Але, один раз прийнявши рішення, Кромвель діяв нещадно, і в значній мірі саме його зусиллями судовий процес був доведений до кінця: короля присудили до страти. 26 січня 62 члени Верховного судового трибуналу затвердили вирок, у якому було сказано, що "Карл Стюарт, як тиран, зрадник, убивця й ворог держави, повинен бути страчений через обезглавлення". Цей вирок був оголошений 27 січня на відкритому й останньому засіданні трибуналу в присутності короля. Карл I був страчений 30 березня на очах юрби, що зібралася перед палацом Уайтхолл [2].

7. Проголошення республіки й створення Державної ради

Після постанови від 4 січня 1649 року парламент приймає ряд заходів щодо переходу до республіки, з метою її легітимізації. 6 січня призначається комісія для вироблення проекту нової великої державної печатки (проект був прийнятий 9 березня). 27 січня - постанова про те, що в будь-яких офіційних документах замість раніше прийнятого "ім'ям його величності" варто писати "ім'ям хоронителів волі Англії, владою парламенту". 30 січня - прийняття акту про те, що проголошення будь-якого королем без згоди парламенту є державною зрадою. 6 лютого приймається білль про усунення палати лордів, 7 лютого - білль про усунення королівського звання ("посади короля" - the office of the king). Нарешті, конституційне закріплення республіканської форми правління було закріплено актом 19 травня 1649 року. У ньому Англія проголошувалася як "республіка" (Commonwealth) і вільна держава (free state), верховною владою в державі оголошувалися "Представники Народу в Парламенті", вищий орган виконавчої влади - Державний раді [4].

Сама Державна рада була заснована рішеннями парламенту раніше: 7 й 13 лютого. Відповідно до цих документів він являв собою допоміжний орган, підлеглий парламенту, з повноваженнями лише на один рік. Членами ради могли ставати тільки особи, згідні з осудом і стратою Карла I, а також зі скасуванням палати лордів і королівської влади. Подібні умови виявилися неприйнятними для деяких потенційних членів Державної ради, тому з ними були укладені персональні компромісні зобов'язання. Взагалі ж склад цього органу викликав сильні суперечки, у результаті яких був складений список з 41 чоловік. Також спочатку в раді не було посади голови, проти якого виступав парламент, що остерігався узурпації влади в руках однієї людини. Але згодом головою призначив сам себе Джон Бредшоу й залишився на цьому пості. Хоча в документах Державна рада виглядала лише виконавчим органом парламенту, у дійсності він зайняв значно більш високе положення й під час їхнього спільного існування скоріше він переважав над парламентом, що слухняно виконував всі його рішення, чим навпаки. Така ситуація не могла не викликати негативну реакцію з боку комонерів, але, як не дивно, протягом періоду їхньої загальної дії, позиції ради й палати громад набагато частіше збігалися, чим входили в протиріччя. Цікавий також той факт, що засідання обох органів влади відвідували далеко не всі їхні члени. Так з не більше 80 членів палати громад, включаючи деяких, що повернулися після "чищення" депутатів, регулярно в засіданнях брало участь близько 56 чоловік. У раді на першому засіданні були присутні 34 члени, а регулярно брало участь у засіданнях 15 членів.

8. Загострення боротьби між індепендентами й левелерами

Положення нової республіки було дуже складним. Перед нею стояли важкі завдання, які повинні були вирішуватися в обстановці сильного занепаду й розладу господарської діяльності, всі протиріччя, що загострюються усередині них, і цілого ряду серйозних небезпек, що грозили молодій буржуазній державі ззовні. Щоб зміцнити новий політичний лад, треба було захистити його від замахів з боку старих, позбавленних влади феодальних сил, що діяли усередині країни й поза її межами. З іншого боку, нові правителі Англії, щоб втримати у своїх руках владу, повинні були відвести погрозу їхньому пануванню з боку народних мас, які не могли задовольнитися буржуазною республікою, до того ж позбавлених навіть тих рис демократизму, які вже висувалися представниками радикальних політичних плинів у революції - левелерами й індепендентами. Індепендентська армійська верхівка й офіцерство, а також підтримували їхньою силу, що зуміли одержати під час революції владу і вдоволені проведеними в країні перетвореннями, виступали затятими супротивниками продовження революції й передачі навіть малої частини своєї влади народу. Вони були такими ж реакціонерами, як і пресвітеріане до них. Таким чином, республіка "виявилася між двох вогнів": роялістами, що піднімали голову, і прагнувшими реформ левелерами й дігерами, здатними повести за собою народні маси.

Левелери були ідеологами революційної дрібної буржуазії й відстоювали принципи буржуазної демократії, відбиваючи щодо цього інтереси широких мас англійського народу: селянства, ремісників, сільських і міських "низів", солдатської маси. У своїх численних памфлетах і програмних документах вони піддали індепендентську республіку різкій критиці, просоченої демократичним радикалізмом і духом народних мас. У першу чергу левелери боролися за прийняття Англією конституції. Свій варіант вони назвали "Народною угодою" і подали на розгляд офіцерських зборів, де воно було піддано значним перекручуванням, були випущені основні пункти програми. Це спонукало Джона Лильберна - лідера левелерів - опублікувати 15 грудня 1648 року споконвічний, неспотворений текст документу. 19 січня левелери виступають із петицією в парламент із вимогами волі печатки: "Підтверджено на практиці, що завжди всі, хто прагне до тиранії, закривали рот народу, щоб він не робив шуму, коли викрадають його волю [2]". Наступного дня, 20 січня, у палату громад була внесена перероблена офіцерськими зборами редакція "Народної угоди", що навіть у такому усіченому варіанті виявилася неприйнятним для парламенту. Воно було відкладено на невизначений строк і згодом ніколи не розглянуте. У той же час військове командування намагалося зменшити вплив левелерів в армії, з метою не допущення їх можливого розколу. Був прийнятий ряд репресивних мір, особливо проти агітаторів, а також встановлені суворі покарання за пропаганду й підбурювання.

Loading...

 
 

Цікаве