WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Розвиток науки Антропологія в Україні - Курсова робота

Розвиток науки Антропологія в Україні - Курсова робота

По закінченні Другої світової війни в Україні не залишилося жодного антропологічного осередку: одні вчені загинули в сталінських таборах, інші припинили свої дослідження з остраху перед репресіями, дехто емігрував на Захід.

Новий етап у розвитку української антропології розпочався в середині 50-х років, коли у відділі етнографії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР (нині — Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України) була створена група антропології під керівництвом академіка Івана Підоплічка. Це відчутно сприяло планомірним дослідженням антропологічного складу українського народу, здійсненню комплексних експедицій на теренах республіки і за її межами, накопиченню палеоантропологічних матеріалів із стародавніх некрополів тощо.

У 1955 р. розпочала свою діяльність Українська антропологічна експедиція під керівництвом В. Дяченка (1924-1996), яка протягом восьми польових сезонів обстежила понад 100 етнотериторіальних груп України, Росії, Білорусії (загалом понад 7 тис. осіб). Програма досліджень охоплювала широкий комплекс соматологічних ознак, а саме: зріст, розміри й описові ознаки обличчя та голови (зокрема колір очей і волосся, форма носа, губів, розвиток третинного волосяного покриву, тобто бороди у чоловіків, тощо). Обстеження проводились у межах одного району переважно серед чоловіків 18-60 років.

Підсумки експедиційних досліджень Дяченко узагальнив у монографії "Антропологічний склад українського народу" (1965), де навів дані щодо мінливості найважливіших ознак фізичної будови української людності та подав загальну антропологічну характеристику українців на фоні інших етнічних груп Східної, Центральної та Південної Європи. На його думку, на етнічній території українського народу виділяється кілька регіональних варіантів, або областей: центральноукраїнська, карпатська, нижньодніпровсько-прутська, валдайська, або деснянська, та ільменсько-дніпровська. Кожній із них, за винятком карпатської, він знайшов аналогії в Росії та частково в Білорусії. Учений розглянув також роль окремих етнічних компонентів, які вплинули на формування морфологічних рис населення різних історично-географічних зон України: іранського (південноєвропеоїдного), сліди котрого фіксуються на Лівобережжі; фракійського (південноєвропеоїдного), вплив котрого простежується в карпатській зоні; тюркського (монголоїдного), домішка якого фіксується в Середній Наддніпрянщині; балтського (північно-європеоїдного), що його можна "вловити" на Волині та Поліссі, і т. ін. Хоча не всі висновки цієї книги витримали випробування часом, вона й досі залишається головним джерелом з антропології українського народу.

У другій половині 60-х років співробітники групи антропології ІМФЕ та деяких інших наукових закладів України (Є. Данилова, В. Дяченко, С. Лаврик, А. Караванов, М. Дудник, Л. Тимошенко, Р. Руденко та С. Старовойтова) розгорнули широкі гематологічні дослідження, підсумки яких були узагальнені в монографії Є. Данилової "Гематологічна типологія українського народу у зв'язку з питаннями етногенезу" (1971). На підставі аналізу варіацій груп крові систем АBО, Rh, MN автор виокремила в межах України п'ять геногео-графічних областей, чотири з котрих (центральноукраїнська, поліська, деснянська, південно-східна) входять до великої східноєвропейської, а одна (карпатська) — до північнобалкансько-карпатської зон.

Важливим напрямом вітчизняної антропології є палеоантропологічні дослідження. Завдяки інтенсивним археологічним розкопкам, які проводились у повоєнні роки, у фондах Інституту археології НАН України, Науково-дослідного інституту і Музею антропології при Московському університеті ім. М. В. Ломоносова та Санкт-Петербурзького відділення Інституту етнології та антропології РАН нині нагромаджені величезні краніологічні та остеологічні колекції з давніх некрополів України (понад 10 тис. одиниць). Серед них — кісткові рештки неандертальців, виявлені на деяких стійбищах у Криму; фрагменти кісток верхньопалеолітичних людей; численні кістяки з багатих на знахідки мезолітичних і неолітичних некрополів Надпоріжжя та Приазов'я; краніологічні та остеологічні колекції з курганів доби міді-бронзи, з курганних та безкурганних могильників, залишених кіммерійцями, скіфами, сарматами, племенами Черняхівської культури та давньоруською людністю — нащадками літописних полян, древлян, волинян, сіверян, тиверців та уличів. Ці матеріали вивчали українські науковці (Г. Зіневич, К. Соколова, В. Діденко, С. Круц, І. Потєхіна, П. Покас та ін.), які співпрацювали зі своїми московськими та санкт-петербурзькими колегами.

Питанням антропогенезу присвячена низка праць Є. Данилової. З-поміж них особливо виділяється монографія "Еволюція кисті і стопи людини в процесі антропогенезу", що витримала кілька видань. Ця книга, де узагальнено великий за обсягом матеріал із морфології предків людини, дістала високу оцінку вітчизняних та зарубіжних фахівців.

У повоєнні роки українські антропологи брали участь і у вирішенні завдань народного господарства. Певний час у Київському університеті ім. Т. Шевченка діяла лабораторія прикладної антропології під керівництвом Б. Дяченка, її співробітники здійснили масові антропометричні обстеження різних вікових і професійних груп населення України. Зібрані дані були використані при розробці стандартів виробів легкої промисловості.

На сьогодні в нашій державі діє лише один антропологічний осередок — сектор антропології Інституту археології НАН України. Його завданням є вивчення антропологічного складу й генетичних взаємостосунків стародавнього населення півдня Східної Європи. Антропологічні дослідження проводяться також в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України.

Висновок

Системи морфофізіологічних ознак свідчать про те, що українці належать до типових представників великої європеоїдної раси. Займаючи проміжне становище між північними та південними європеоїдами, вони більшою мірою тяжіють до останніх. Згідно з даними соматології, сучасній українській людності загалом властиві відносно високий зріст, брахікефалія, доволі темний колір очей та волосся, середня ширина обличчя, пряма форма носа, середній розвиток третинного волосяного покриву. Відхилення від цього комплексу ознак спостерігаються у поліській зоні, у Карпатах, Буковині, Нижній Наддніпрянщині, що дає підстави виокремити тут локальні антропологічні варіанти. Певні регіональні відмінності зафіксовані й за підсумками одонтологічних, дерматогліфічних та гематологічних досліджень. Водночас можна констатувати, що українці більш однорідні в антропологічному плані, ніж, скажімо, італійці чи французи.

Фізичні особливості сучасної людності України сформувалися на основі морфологічних рис літописних слов'янських племен, що мешкали на її теренах за доби середньовіччя: полян, древлян, тиверців, уличів, сіверян і, очевидно, білих хорватів, які у свою чергу успадкували риси своїх попередників. Глибока лінія генетичної спадковості, за даними краніології та одонтології, простежується на Середній Наддніпрянщині, а саме: племена доби бронзи — скіфи лісостепової смуги — населення черняхівської культури — давньоруська людність — сучасні українці. Що ж стосується найархаїчніших рис морфологічної будови, то вони найвиразніше простежуються у сучасної людності Правобережного Полісся. Тут, а також на Волині та Лівобережному Поліссі фіксується наявність балтського і, меншою мірою, фінського компонента. Водночас у деяких регіонах Лівобережної України та Нижньої Наддніпрянщини відчутний вплив давнього іранського, а в Карпатах та Східній Буковині — фракійського компонентів. Крім того, у Середній та Нижній Наддніпрянщині помітна незначна монголоїдна домішка, що є відгомоном слов'янсько-тюркських стосунків доби Київської Русі.

Загалом в антропологічному складі українського народу знайшли відображення складні етногенетичні процеси, що відбувалися на його етнічній території упродовж останніх тисячоліть. Ці процеси, які мали багатовекторний характер, не слід розглядати як незмінне поступальне біологічне відтворення поколінь. "Коли ми кажемо, що є автохтонами на нашій землі, — писав з цього приводу відомий вчений В. Петров у книзі "Походження українського народу", — що живемо на ній не від VI ст. по Різдву, а ще від III тис. перед Різдвом, ми повинні зважати, що між нами і людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій... Наша автохтонність не була плодом і наслідком лише самої біологічної зміни й біологічного відтворення поколінь, що в русі часу, протягом тисячоліть послідовно заступали здне одного... В громах і бурях знищень, у бурхливих зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині". З цими словами важко не погодитись.

Використана література:

1. Вовк Х. Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини // Київ, 1995.

2. Вовк Х. Антропометричні особливості українського народу // Київ, 1995.

3. Дяченко В. П. Антропологічний склад українського народу // Київ, 1994.

4. Сегеда С. Антропологія // Київ, "Либідь", 2001.

4

Loading...

 
 

Цікаве