WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Німеччина та Італія у другій половині ХХ ст. - Курсова робота

Німеччина та Італія у другій половині ХХ ст. - Курсова робота

Реферат на тему

Німеччина та Італія у другій половині ХХ ст.

План

1. Німецька держава – по два боки стіни

2. Еволюція італійського суспільства, політичної та економічної системи

Література

1. Німецька держава – по два боки стіни

Долю Німеччини після розгрому нацизму і закінчення Другої світової війни було вирішено трьома великими державами-переможницями - Великою Британією, СРСР і США на Ялтинській (лютий 1945 р.) та Потсдамській (липень - серпень 1945 р.) конференціях. Союзники урочисто заявили, що їх мета - знищення німецького мілітаризму і створення гарантій того, що Німеччина ніколи не буде спроможна порушити мир в усьому світі. Демократизація, демілітаризація, декартелізація, денацифікація стали складовими процесу викорінення фашизму в німецькому суспільстві та здійснення реконструкції на демократичній і мирній основі. Союзники домовилися, щоб кордони майбутньої Німеччини визначалися у межах 1937 р., за винятком територій Померанії, Сілезії і частини Східної Пруссії, які відходили до Польщі, та північної частини Східної Пруссії з м. Кенігсберг, яка передавалась СРСР. Вся територія Німеччини, як і столиця Берлін, була поділена на чотири зони окупації (англійську, американську, радянську, французьку). Влада у кожній зоні належала військовій адміністрації відповідної держави. Координаційним органом загальнонімецької окупаційної політики мала бути Контрольна рада, де рішення могли прийматися лише одноголосно, але нездоланні суперечності між СРСР і його союзниками паралізували її ефективність. Суперечності виникали через відмінності в підході до відродження країни. Американські, британські й французькі окупаційні власті у своїх зонах проводили політику, спрямовану на побудову демократичного, громадянського суспільства, заснованого на принципах свободи людини, її невіддільних прав, приватної власності. Була дозволена діяльність демократичних партій та організацій. У грудні 1946 р. США і Велика Британія підписали угоду про економічне об'єднання їхніх зон окупації в Бізонію. Після приєднання 1948 р. французької зони окупації Бізо-нія перетворилася в Тризонію.

Відмова західних держав від демонтажу і вивезення значної кількості німецьких промислових підприємств, що планувалися для покриття репараційних платежів, поширення на Тризонію плану Маршалла позитивно позначилися на відбудові зруйнованої економіки Західної Німеччини.

СРСР спрямовував проведення соціально-економічних і політичних перетворень у своїй окупаційній зоні в напрямку створення прорадян-ського режиму. 1945 р. була відновлена Комуністична партія Німеччини на чолі з Вільгельмом Піком; 1946 р. ця партія об'єдналася з Соціал-демокра-тичною партією Німеччини і була створена Соціалістична єдина партія Німеччини (СЄПН), керівні пости в якій залишилися за комуністами.

Зростання суперництва і протистояння між СРСР і західними державами з усіх питань світової політики протягом 1946 - 1948 рр. призвело до фактичного розколу Німеччини. У червні 1948 р. у західних зонах окупації була проведена економічна і грошова реформа, яка призупинила інфляцію і сприяла підйому виробництва на ринкових засадах. СРСР з приводу того, що сепаратна грошова реформа підриває економіку Східної зони, встановив блокаду Західного Берліна, заборонивши наземне сполучення між Західною Німеччиною і Західним Берліном. Блокаду було знято в травні 1949 р. У вересні 1948 р. була скликана Парламентська рада, яка розробила конституцію Федеративної Республіки Німеччини (ФРН); після її затвердження окупаційними режимами вона набрала чинності 23 травня 1949 р. Конституція закріпила основні громадянські та політичні свободи і проголосила Західну Німеччину як демократичну, федеративну державу. Перші вибори до бундестагу (федерального парламенту) відбулися в серпні 1949 р. До бундестагу були обрані представники Християнсько-демократичного і Християнсько-соціального союзів (ХДС - ХСС), Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН), Вільної демократичної партії (ВДП) і Комуністичної партії Німеччини (КПН). ХДС - ХСС і ВДП створили урядову коаліцію. Главою уряду - федеральним канцлером ФРН - став досвідчений політик партії ХДС Конрад Аденауер, який перебував на цій посаді до 1963 р. Проголошення ФРН відбулося 15 вересня 1949 р. У відповідь на це 7 жовтня 1949 р. на території радянської зони окупації з ініціативи СРСР було проголошено Німецьку Демократичну Республіку (НДР). Президентом НДР став Вільгельм Пік, прем'єр-міністром - Отто Гротеваль.

Федеративна Республіка Німеччина. Внутрішня політика уряду Аденауера була направлена на економічне відродження країни за допомогою зміцнення приватного підприємництва, розвитку вільної конкуренції і соціального спрямування ринкової економіки ("добробут для всіх"). Економіка ФРН розвивалася надзвичайно швидкими темпами; успіхи в економіці в 50-х рр. було названо "німецьким економічним дивом". До кінця 1950р. у ФРН було досягнуто довоєнного рівня економічного розвитку усієї Німеччини. З 1950 р. до 1964 р. валовий національний продукт потроївся. До кінця 60-х років ФРН стала третьою промисловою державою світу (після США та СРСР). Це пояснювалося такими чинниками: збереженням у Західній Німеччині могутнього промислового потенціалу, наявністю значної кількості кваліфікованих робітників, оновленням виробництва на новій науково-технічній основі, американськими кредитами, великим експортом німецьких товарів, звільненням країни, особливо в перші роки, від великих невиробничих воєнних витрат тощо. 1956 р. Комуністична партія Німеччини була заборонена. Створена в 1968 р. Німецька комуністична партія так і не стала впливовою силою. У політичному житті Домінували ХДС - ХСС, ВДП і СДПН, які до кінця 60-х рр. займали схожу позицію щодо розвитку країни.

У зовнішній політиці уряд Аденауера взяв курс на європейську інтеграцію і подолання відчуження ФРН від решти Західного світу. 1952 р. західні держави підписали з ФРН Загальний договір, що відміняв окупаційний статус. На основі Паризьких угод 1954 р. ФРН було дозволено сформувати півмільйонну армію - бундесвер. 1955 р. ФРН стала членом НАТО, а її збройні сили увійшли до складу військ Північноатлантичного блоку. 1955 р. між СРСР і ФРН були встановлені дипломатичні відносини. 1957 р. ФРН стала співзасновником Європейського Економічного Співтовариства.

1963 р. федеральним канцлером став представник ХДС - ХСС Людвік Ерхард. Наприкінці 60-х рр. внаслідок зростання соціально-економічних і політичних проблем у ФРН відбулося перегрупування політичних сил: СДПН і ВДП утворили 1969 р. правлячу "малу коаліцію". Канцлером став соціал-демократ Віллі Брандт, міністром закордонних справ - вільний демократ Вальтер Шеєль. Уряд Брандта здійснював "нову східну політику" ФРН. Були визнані післявоєнні кордони в Східній Європі (договори ФРН з СРСР і Польщею 1970 р.), 1972 р. встановлені міждержавні відносини між ФРН і НДР, що відокремило їм шлях до ООН. 1971 р. досягнута домовленість стосовно статусу Західного Берліна, що зняло напруженість навколо цього міста.

1974 р. В. Брандт був змушений піти у відставку з тим, що один з близьких його співробітників виявився агентом спецслужб НДР. Новий кабінет соціал-ліберальної коаліції очолив федеральний канцлер Гельмут Шмідт, а віце-канцлером, міністром закордонних справ став Г.Д. Геншер. У другій половині 70-х рр. уряду Шмідта - Геншера вдалося подолати економічний спад, який виник як наслідок економічних криз початку і середини 70-х рр., і досить успішно вирішувати внутрішні за зовнішньополітичні проблеми. ФРН посіла 4 місце"в світі з обсягу випуску промислової продукції (після США, СРСР і Японії). Піднявся і життєвий рівень громадян ФРН.

Loading...

 
 

Цікаве