WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Україна на початку XX ст. - Курсова робота

Україна на початку XX ст. - Курсова робота

Створення сільськогосподарських спілок (кооперативів)

Ведення господарства вимагало від селянина не лише важкої щоденної праці - від зорі до зорі, але й економічної кмітливості. Мало було щось виростити чи вигодувати. Необхідно було ще і вигідно продати, щоб потім закупити сільськогосподарський реманент чи високоякісне елітне зерно, мануфактуру, гас, цвяхи, сірники і багато ще вкрай необхідного для життя в селі.

Селянський попит породжував і пропозицію. До сіл наїжджали цілі ватаги перекупників і торгівців, які пропонували вирішити усі селянські проблеми покупки та збуту всього необхідного, готові були видати їм позичку (кредит), допомогти покласти вільні гроші у банк. Часто усі ці послуги пропонував місцевий поміщик чи односельчанин, якому поталанило вибитися в багатії. Але майже у всіх випадках це були грабіжницькі операції, які підривали і без того слабке селянське господарство.

Частково вихід з цього глухого кута знайшли у створенні сільськогосподарських спілок. Цей шлях селянам Наддніпрянщини підказав Микола Левитський (1859 - 1934), громадський діяч, якого назвали "батьком" спілчанського руху України. Ще у 1887 р. з його допомогою були створені хліборобські спілки в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. В 1914 р. у Наддніпрянській Україні діяло 3 тис. спілок, і за цим показником вона посідала перше місце в Російській імперії. В кооперативному апараті працювали тисячі демократично налаштованих українських інтелігентів, які з великим співчуттям ставилися до селянства.

Для координації діяльності спілок у Києві і Вінниці були засновані Союзи споживчої кооперації. Були плани утворення всеукраїнського кооперативного об'єднання. Але на шляху стали керівники російської кооперації, які діяли заодно з царськими чиновниками. Всі вони вбачали в незалежному кооперативному русі України загрозу економічній і політичній цілісності імперії. У російських кооперативних центрах у керівництві переважала інтелігенція соціалістичного спрямування. Висуваючи гасло "всеросійської кооперативної єдності", ці діячі доклали багато зусиль, щоб загальмувати розвиток української кооперації. У цьому вони по суті співпрацювали з урядом і місцевою адміністрацією. Останні зупиняли розвито ЕС спілок в Україні шляхом адміністративних заборон і репресій.

Економічний розвиток західноукраїнських земель на початку XX ст.

У 1900 - 1913 рр. принципових змін в соціально-економічному і політичному становищі західноукраїнських земель не сталося. Ці землі, як і у XIX ст., залишалися внутрішньою колонією Австро-Угорщини. Галичина і Буковина розглядалися Австрією, а Закарпаття - Угорщиною, як ринок збуту продукції, що вироблялася у центральних провінціях імперії, і сировинний її придаток.

В кінці XIX - на початку XX ст. в Західній Україні завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості і визначилися напрямки її дальшого розвитку.

Почався новий період в історії нафтодобування. Старі шахти-криниці були остаточно ліквідовані. Натомість виникли нові свердловини - глибиною до 1000 і більше метрів. Зросла кількість кадрових робітників. Завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. На початку 90-х рр. XIX ст. в Прикарпатті видобували 91-96 тис. тонн на рік, а в 190У р. - понад 2 млн. 50 тис. тонн. Більше 80% усього видобутку нафти на початку XX ст. припадало на Борислав.

Нафтова промисловість Прикарпаття була цілком в руках іноземного капіталу. У 1912 р. німецькі і англійські фірми об'єдналися в один великий концерн, який зосередив у своїх руках третину видобутку Бориславського басейну. В 1913 р. почалося проникнення французького капіталу.

На другому місці після нафтодобувної стояла деревообробна промисловість. Галичина була також одним з основних експортерів лісу на європейські ринки.

Промисловість Західної України у 1900 — 191.3 рр. розвивалася дуже нерівномірно. Зростало, наприклад, цегляне виробництво. Збільшилась кількість механізованих цегельних заводів, а бетонне, гіпсове, вапняне й скляне виробництво розвивалося повільно. Що ж до цукрової промисловості, то після того, як у 1870 р. був закритий останній завод, цілих 40 років її не було зовсім.

З початку XX ст. успішно стала розвиватися швейна, взуттєва і килимарська промисловість, однак і вона була представлена головним чином дрібними підприємствами ремісничого типу. Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій в повітових містах і великої електростанції у Львові.

Таким чином, промисловість Галичини зробила деякий крок уперед, але розвиток її був однобічний. До того ж, місцеві підприємці були представлені в ній дуже слабо. Прибутки від промислового виробництва збагачували іноземців.

Сільським господарством займалося приблизно 80 - 90% місцевого населення. В сукупному доході Західної України на сільське господарство припадало близько 70%. Велика частина земель, як і раніше, була власністю поміщиків. У Галичині поміщики тримали в своїх руках 40,3% загальної земельної площі. В аграрних відносинах і побуті сільського населення залишалося ще багато кріпосницьких пережитків. Поміщики, наприклад, зберігали монопольне право на полювання, рибальство тощо.

Продовжувалось розшарування серед селян. На початку XX ст. заможні землевласники в Галичині становили близько 10% від числа селян. Ця верства селян успішно пристосувалася до ринкових умов і їхні господарства фермерського типу процвітали. Саме ці господарства забезпечували поступовий ріст валових зборів і середньої врожайності сільськогосподарських культур.

Але економічне становище решти селян було надзвичайно тяжким. Мізерна плата за 17-18-годинний день влітку, робота "за сніп", інші кабальні форми визиску й безправ'я посилили еміграцію. У 1909 р. в СІЛА мешкало вже 470 тис. українців. Багато селян їхало в Канаду, а також у Бразилію й Аргентину. Проте безпритульність на чужині й найважча робота за низьку платню стримували еміграцію. Перед Першою світовою війною еміграційна хвиля почала спадати, а невелика частина емігрантів повернулася на батьківщину. Поширеною була сезонна міграція селян і робітників. На сезонні роботи відправлялися до Бессарабії, Південної України, Німеччини, Бельгії, Франції. Щорічно на тимчасові роботи виїздило до 100 тис. осіб.

2. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ на початку XX століття

Зростання організованості українського руху в Наддніпрянщині

На поч. XX- ст. Україна залишалася поділеною між двома імперіями — Російською, до якої входили землі на схід від Збруча (Східна Україна) та Австро-Угорською, у межах якої перебували Східна Галичина, Північна Буковина Закарпаття (Західна Україна). Під імперською владою проживало понад 20 млн. українців. Перші роки ХХ ст. в Російській імперії позначилися швидким зростанням соціального напруження. Світова '"економічна криза 1900—1903 рр., що охопила й царську Росію, а також російсько-японська війна виявили неспроможність режиму, загострили всі труднощі суспільного невдоволення широких кіл народу. Криза поглиблювалася ще й тим, що в національних окраїнах імперії швидко зростав визвольний рух. Уряд, побоюючись сепаратистських настроїв в Україні, що посідала одне з перших місць в економічному потенціалі Російської імперії, мобілізував усі реакційні та консервативні сили в державі для боротьби проти українського національно-визвольного руху. Не випадково чорносотенний часопис "Кієвлянин" дещо пізніше писав: "Український рух є для Росії більш небезпечним, ніж усі інші національні рухи взяті разом". На той час тривала дія Емського указу 1876 р., який забороняв розвиток української культури. Царські власті переслідували українську мову, не дозволяли викладати нею в школах і користуватися в адміністративних установах. Не можна було видавати українською мовою газети, журнали, книги.

Політизація національного життя

На противагу антинародній колонізаторській політиці російського царизму на поч. XX ст. розгорнулася масова політична боротьба. У національно-визвольному русі зросла роль трудового населення. Продовжувала, культурницьку діяльність українська інтелігенція. Вона намагалася легально, з дозволу царських властей розвивати національну освіту й культуру, її зусиллями в 1903 р. урочисто відкрили пам'ятник І.Котляревському в Полтаві. Того ж року в Києві вшанували композитора М.Лисенка з нагоди 35-річчя його музичної діяльності. У 1904 р. відзначили 35-річчя літературної діяльності письменника І.Нечуя-Левицького.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще в 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів культурницького і студентського руху: Д. Антоновича, П. Андрієвського, М Русова, Л. Мацієвича, Б. Камінського та ін. була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М. Міхновським промова "Самостійна Україна", де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість, глибоке усвідомлення трагічної долі народу, позбавленого свого історичного шляху розвитку, державницьких засад і прагнення поліпшити цю долю нагальними політичними засобами.

Loading...

 
 

Цікаве