WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

8-го березня 1944 р. відбулася остання зустріч з циклу польско-українських переговорів, які мали місце протягом вересня 1943 – березня 1944 рр. У ній брали участь: З. Заленьський (від Делегатури), і Г. Погоський, С. Бездек та М. Кіровський (від АК). Українську сторону представляли І. Гриньох, В. Андрієвський, М. Степаняк та, ймовірно М. Прокоп і Є. Врецьона. В ході розмови знову зверталася увага на необхідність порозуміння та припинення різанини. Польська делегація підкреслила, що „польський народ з радістю привітає виникнення української держави", проте „хотіла б знати, що може принести подальший розвиток подій і якою буде позиція української сторони". Українці відповіли, що в даній ситуації не бачать іншого шляху для досягнення незалежності, окрім співпраці з Польщею та опертя на її підтримку. Один з них заявив, що початково український народ орієнтувався на Німеччину, проте „швидко настало протверезіння", яке наказало „повернути на властивий нам шлях – опертя на Польщу." Зверталася також увага польських колег на те, що така позиція не є легкою, адже залишається низка невирішених проблем, серед яких найбільш фундаментальною є проблема кордонів, проте українська сторона „хоче і може піти на компроміс", тому що „хочемо згоди", адже врегулювання українсько-польських взаємин раз і на завжди поклало б край „будь-яким причинам сварки і самій сварці" [, 204-205].

Не зважаючи на заяви про взаємну повагу та розуміння необхідності співпраці, в ході розмови не дійшло до прийняття якогось конкретного рішення. На думку одного з учасників переговорів З. Зеленьського, сторони не мали що запропонувати одна одній [, 166; , 166]. Фактично далі визначення свого становища не дійшло. Проте польська сторона запросила українців до продовження переговорів в Варшаві [, 25-27].

Паралельно Крайова політична репрезентація та офіційний уповноважений уряду Речіпосполитої підписали спільне звернення до уряду, в якому підкреслювали свою повну узгодженість з діями уряду. У зверненні підкреслювалось, що КРП, уповноважений уряду, а в їхній особі й усе польське суспільство, опираючись на свої історичні права, розуміють і поділяють його позицію щодо неподільності польських територій [, 1].

Тим часом, у ніч з 3-го на 4-те січня 1944 р. радянські війська перейшли кордон Західної України і почали операцію по звільненню Волині. 5-го січня польський уряд видав відозву про негативне ставлення до даного факту, на що офіційна Москва відповіла, що він не має жодних прав стосовно „східних земель" [, 334].

Польське підпілля на місцях виступило проти переговорів на тему перегляду східних кордонів. 15-го лютого 1944 року до Англії було направлено депешу, підписану спільно уповноваженим польського уряду та Радою національної єдності. В документі відзначалося, що польська сторона погоджується на запропоновані західні кордони держави, проте відмовляється розглядати їх як компенсацію відібраним східним землям. Підкреслювалося також, що поляки виступають за переговори з СРСР при обов'язковій участі у них союзників, однак підуть на переговори лише при умові поваги до суверенності Польщі з боку СРСР і категорично виступають проти будь-якого обговорення на тему зміни східного кордону. Поряд з цим підкреслювалося, що Радянський Союз не цікавить насправді зміна східних кордонів, так само як німців не цікавив Гданськ: йшлося, перш за все, про суверенність та цілісність Польщі [, 4].

Розпочався тиск Великобританії на польський уряд, аби він погодився з кордоном, що проходитиме по лінії Керзона, проте це нічого не дало: польська сторона продовжувала стояти на своєму. Як наслідок, 22-го лютого 1944 року У. Черчілль оголосив публічну декларацію, в якій заявив, що Великобританія ніколи не гарантувала Польщі якоїсь конкретної лінії кордону на сході [, 334].

Поляки намагались апелювати до США, які в свою чергу пообіцяли підтримку у домаганнях польської сторони на Львів та Борислав, пропонуючи тим самим компромісний варіант. Проте, коли С.Миколайчик підняв це питання на засіданні Ради міністрів, проти такого варіанту висловились міністри К. Попель, М. Сейда та Я. Квапіньський, які у справі східних кордонів послуговувалися принципом „все або нічого" [, 335].

Згідно з рішенням Ялтинської конференції, Західна Україна була визнана територією СРСР і після цього фактично українська проблема для польського уряду на еміграції була знята. Після зайняття радянськими військами територій Західної України склались нові умови для співпраці між польським та українським підпіллям.

Слід відзначити що у боротьбі проти українського національно визвольного руху радянська влада намагалась використати поляків. З цією метою було утворено так звані „стрибки" („Истребительные батальоны"), до яких, в першу чергу, приймали поляків. Наприклад, начальник НКВС в Комарині Дрогобицького району Рябков наказав приймати до таких відділів виключно поляків [, 69].

Під кінець 1944 року українським підпіллям було розроблено інструкції, в яких зазначалося: „ Поляки опинились в ситуації дуже подібній до нашої...Це примушує нас змінити своє ставлення до них. Виступаємо за ліквідацію конфлікту і за спільну акцію проти окупанта...Напади здійснюємо лише на тих поляків, які співпрацюють з більшовиками проти нас" [, 69]

У лютому 1945 р. українське підпілля видало відозву, в якій пропонувало польській стороні згоду, порозуміння та співпрацю обох народів у боротьбі проти радянської влади, а вже на початку березня Р. Шухевич особисто доручив Є. Лопатинському нав'язати контакти з керівництвом АК на Закерзонні з метою переговорів про порозуміння. Перші зустрічі відбулись на початку травня в околицях Любашова. Під час переговорів було досягнуто домовленість про військову співпрацю та розподіл сфер впливу при умові офіційного схвального рішення з боку польського уряду [, 69]. Проте з об'єктивних причин такого рішення польський уряд на еміграції прийняти не міг.

Отже, українсько-польські стосунки в період радянсько-німецької війни зазнали значної трансформації внаслідок змін як на міжнародній арені, так і на територіях Західної України. Позиція польського уряду і підпілля щодо українського питання на початковому етапі війни між СРСР та Німеччиною ще не викристалізувалася. Водночас не слід забувати, що війна між ними створила нові умови для розробки та реалізації планів польського руху опору стосовно української проблеми.

В зазначений період на бачення польським урядом та підпіллям українського питання значною мірою впливала позиція західних держав та Радянського Союзу. Головним питанням, на якому зосередив свою увагу уряд у Лондоні, було відновлення Речіпосполитої в довоєнних кордонах, що суперечило прагненням українського національно-визвольного руху.

Польський уряд розумів, що необхідною є офіційна декларація, яка б заспокоїла українців та створила умови для співпраці, проте такого документу не було видано аж до березня 1943 р., з огляду на несприятливу міжнародну ситуацію.

У період загострення двосторонніх взаємин польський уряд та підпілля почали приділяли особливу увагу українському питанню. Слід зауважити, що проблемою уряду у прийнятті рішення стосовно прагнень українців була неузгодженість поглядів різних політиків, які належали до різних політичних угруповань.

Не дивлячись на те, що польська сторона все ж прийняла ряд офіційних рішень, які стосувались української проблеми, вони по-перше, були прийняті з запізненням, по-друге, не відповідали прагненням українців, по-третє, їх прийняття викликало негативну реакцію не тільки серед українців, але й серед поляків. Ця реакція польського націоналістичного табору полягала у незадоволенні щодо їхньої „лояльності" по відношенню до українців, поміркована ж частина польських політиків бачила, що такі декларації фактично заганяють в глухий кут справу порозуміння між обома народами.

Не дивлячись на це спроби порозуміння мали місце. Українській і польській сторонам вдалось навіть досягти однакових поглядів, на окремі аспекти у взаємовідносинах, хоча не слід забувати про те, що не було прийнято жодної спільної офіційної ухвали. Переговори між обома сторонами пройшли складний шлях - від просто розмов приватного характеру з метою збирання інформації до офіційних зустрічей представників.

Звернемо увагу на те, що польське військове підпілля дещо розходилося у своїх поглядах з представниками Делегатури уряду, які часто відігравали негативну роль у справі налагодження двосторонніх відносин. Таку ж роль відіграв сам уряд, який, не володіючи докладною інформацією про те, що саме відбувається в регіоні, а також узалежнюючи своє рішення від позиції союзників, зайняв вичікувальну позицію. Коли ж польсько-український конфлікт набрав обертів і став фактично безконтрольним, потрібно було приймати рішення, яке б заспокоїло та примирило сторони, чого польський уряд так і не зробив.

На кінцевому етапі війни спостерігається тенденція до налагодження співпраці. Після того, як землі Західної України були звільнені від німців радянськими військами і включені до складу СРСР на рівні підпілля на місцях було навіть досягнуто домовленості про спільні дії, проте це вже не могло вплинути на загальний перебіг подій.

Loading...

 
 

Цікаве