WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

До третьої групи було віднесено переважну більшість українського населення „східних кресів" (понад 3 млн. Чоловік), яке вважало себе українцями і прагнуло досягти етнотериторіальної автономії, що мала б охоплювати 133 тис. км2, або ж 33% територій польської держави до 1939 р. Згідно з його вимогами, до складу майбутньої української держави мали увійти також усі українські етнічні території, які знаходилися під окупацією Румунії, Угорщини та СРСР. У проекті стверджується що всі вони „діють конспіраційно та революційно", вороже налаштовані до Польщі, а тому „місцевий український елемент не є нічим іншим, як останньою хвилею гайдамаччини, такою ж зрадливою, як за Хмельницького чи Наливайка" [, 261]

Стосовно третьої групи українців пропонувалося застосувати депортацію, яка мала здійснюватися шляхом обміну їх на поляків у Радянському Союзі. Саме в такий спосіб передбачалося „втілити в життя гасло „Україна для українців", виславши туди (до УРСР) всіх українців з Польщі (близько 3 млн.) взамін на близько 1 млн. поляків, які ще проживають в Радянському Союзі" [, 262]

До того часу, поки такий обмін не відбудеться, планувалося повне виселення українців з прикордонної смуги, територій, прилеглих до залізничних колій, узбережжя судноплавних річок, автострад і інших комунікаційних ліній та з стратегічно, політично і економічно важливих територій [, 262].

У контексті радикального розв'язання української проблеми було також створено проект „Закону про переселення"55, (див. Додаток А) який було розроблено референтом Лясотою,56 проте, на відміну від вже згадуваного „Українського питання та проекту його вирішення", де українці поділяються за ступенем їх лояльності до польської влади, проект Лясоти передбачав у першу чергу виселити громадян, які служили у поліційних і охоронних відділах, їх сім'ї, а також тих, хто скомпрометував себе будь-якою формою співпраці з окупантами. Поставало питання: що ж робити з тими українськими родинами, „нелояльність яких щодо польської держави не можна буде встановити"? Вирішення пропонувалося просте: „Вони будуть виселені з причин державної необхідності" [, 20]

Вельми показовим пунктом даного проекту є параграф 3-й, в якому читаємо: „ Крім того, підлягатимуть переселенню разом з своїми родинами особи, дії яких мали дратівливий характер, хоч і не призвели до утисків інших мешканців" [, 2]. Особи цієї категорії, згідно з проектом, одержували лише грошову компенсацію, яка мала сплачуватись раз на рік протягом двадцяти років, починаючи з 1-го листопада наступного після переселення року [, 15]. Точний рік переселення не вказувався, проте з проекту видно, що воно мало відбуватися відразу після того, як Польща поверне собі території східних земель.

Не відкидалась і можливість матеріальної компенсації, але лише з дозволу комісара Комісії по виселенню. В разі його отримання особи, котрі підлягали виселенню, могли претендувати на 20% відшкодування, „якщо мали дерев'яні забудови", та 50% – „якщо кам'яні і в доброму стані." Ті громадяни, „які будуть переселені на землі, що звільняться" (так званий польський надійний елемент, який складався б з добровольців – І.Ш.), мали отримати повну компенсацію як грошову, так і матеріальну, а також звільнялися від усіх податків на 10 років [, 3].

Згідно з проектом закону, виселення мало відбутися з прикордонних територій, причому останні були визначені як „прикордонна смуга, що охоплює усі воєводства, прилеглі до кордонів держави" на відстань 200 км від кордону. Якщо ж ця відстань не сягала 200 км, тоді до даних територій долучалися землі, прилеглі до прикордонних воєводств [, 17].

Важливим для розуміння бачення способів розв'язання української проблеми окремими представниками польського підпілля є додаток до вищенаведеного проекту „Мотиви до Закону про виселення"[ , 18-32] (див. Додаток Б). Саме тут обґрунтовувалася необхідність проведення масової депортації і пояснювалися різні організаційні моменти. Перш за все, висловлювалася точка зору про те, що найбільші втрати польське населення понесло саме на територіях, де більшістю були національні меншини. В документі виділено дві територіальні частини: на заході – німецька і на південному сході – українська. З нього випливає, що по відношенню до німців потрібно застосувати тотальне виселення за межі держави, а стосовно українців пропонувалося розселення на етнічно польські території [, 18].

Автор проекту був переконаний, що саме після війни створяться ідеальні умови для вирішення української проблеми, яку не вдалось вирішити в міжвоєнний період. На його думку на такий стан речей мало вплинути два чинники: зовнішній – „розуміння міжнародною спільнотою правильності політики польського уряду і та повага до Другої Речіпосполитої, якою вона буде користуватись на міжнародній арені, як один з фундаментальних гарантів рівноваги у повоєнній Європі", і внутрішній – психологічний. Згідно нього, „українці самі розуміють свою провину перед державою, а тому акція переселення буде потрактована ними як необхідна для гарантій власної безпеки Польщі [, 19].

Загалом передбачалося виселити 300 тисяч українських сімей з територій площею 1,5 млн. гектарів, а на їхнє місце заселити 250 тисяч малоземельних польських родин, які займали в центральних та південно-західних областях Польщі 750 тисяч гектарів землі [, 19].

Розмірковуючи над необхідністю та доцільністю проведення масової депортації, автор проекту підкреслював, що українську проблему не вдалося вирішити жодним способом, а українці завжди послуговувалися політикою „удару ножем в спину" і ворожість свою по відношенню до поляків постійно накопичували, а тому, мовляв, залишається єдиний вихід – переселення [, 18-19].

Ще одним засобом, який мав послужити „зміцненню польськості" на західноукраїнських землях, було усунення українців з усіх посад: адміністративних, при самоуправлінні, суспільних або господарських, що були зайняті перед війною 1939 р. поляками, а також з новоутворених в окупаційний період німцями. Крім того, пропонувалось відібрати в українців усі матеріальні блага (землі, будинки, крамниці, товари, фабрики, верстати і т.д.) або ж культурні (бібліотеки, музеї і т. д.), захоплені під час війни в поляків або польських інституцій чи організацій, або ж відданих українцям окупантами, одночасно з суворим покаранням тих, хто відібрав чи незаконно користувався ними. Наступним кроком такої політики мало стати недопущення утворення жодних українських публічних, державних шкіл чи шкіл при самоуправах та різного роду україномовних курсів [, 140-141].

У документах польського підпілля зустрічається намагання довести, чому саме політика по відношенню до українців має бути агресивною. Серед аргументів, що наводилися, були такі: споконвічна ненависть українців до поляків (дідична ненависть) [, 61а], постійне прагнення українців до незалежності саме на теренах, що належать Польщі, існування „українських банд, які постійно мордують польське населення", стала співпраця з Німеччиною, відсутність серед українців лояльної сили, з якою можна вести переговори [, 168-169]. Наслідком таких розмірковувань були висновки про те, що українська проблема знаходиться вже на такій стадії, на якій потрібно або винищити українців, або поступитись. Перевага надавалась першому, тому пропонувалося здійснити військове опанування теренів Західної України шляхом посилення місцевих загонів та підтримки їх десантами, а також нагромадження військового потенціалу, накопичення зброї, обов'язкова підтримка поляків на „східних кресах" населенням етнічно польських територій, безжалісне знищення усіляких спроб діяльності українських націоналістів ліквідація греко-католицької церкви, застосування лише однієї засади: „на ґвалт відповідати ґвалтом" [, 169]

Обговорення української проблеми відбувалось і на засіданнях Польського комітету порозуміння (ПКП), до складу якого входили представники чотирьох найбільших і найвпливовіших партій – Стронніцтва народового, Стронніцтва праці, Соціалістичної партії – ВРН, Стронніцтва людового. Частина членів ПКП виступала за її радикальне розв'язання. Зокрема, ідею примусового виселення українців обстоювали представники Стронніцтва народового. За депортацію проголосувало також Стронніцтво праці. З ними не погоджувалися діячі ВРН і Стронніцтва людового, які в цілому не заперечували проти переселення українців з територій „східних кресів", проте зазначали, що воно має відбуватися виключно на добровільних засадах [, 122-123]. Загалом для зміцнення польського „стану посядання" планувалося, що поляки мають становити на теренах східних земель не менше, як 75% від загальної кількості населення [, 122-123].

На середину 1943 р. українсько-польські стосунки настільки загострилися, що це вилилось у пропозиції створити українські гетто у містах [, 5-5а] (див. Додаток В). Все частіше лунали думки про те, що переговори з українцями не призведуть до позитивного результату, а тому українське питання раз і на завжди потрібно розв'язати радикальними методами [, 47].

Loading...

 
 

Цікаве