WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

На територіях найбільш постраждалих від нападів, в районах Рівного, Луцька та Сарн було наказано приступити до поспішного монтування та організації системи захисту так, „аби в разі потреби можна було залучити бойові відділи до захисту польських родин від насильства" [, 126]

Внаслідок небезпечної ситуації, що склалась на теренах волинського округу, його командування у червні 1943 р. приступило до реорганізації сил і осередків діяльності. Частина сил округу залишилась надалі у підпіллі, натомість значна частина кадрів – більшість сил зосереджених в сільських місцевостях і частину в містах було скеровано до організації оборони. Передбачалися утворення сильних оборонних баз з великою кількістю населення в них та оборона тих баз місцевими загонами, а також застосування захисних споруд. Крім того, було прийнято рішення про утворення сильних та мобільних партизанських загонів, які будуть співпрацювати з оборонними базами" [, 126-127]

Паралельно з організацією самооборони здійснювалася активна пропаганда серед українців, направлена на примирення двох сторін. З цією метою 28 липня 1943 р. було видано звернення волинського округового делегата уряду „До спільноти волинської", яке умовно можна розділити на дві частини. Перша – звернення до поляків і друга – до українців.

У першій частині усе польське суспільство закликалося до самооборони, категорично заборонялася співпраця з німцями та вступ до радянських партизанських загонів, зазначалося, що поляки „шанують незалежницькі прагнення українців й не хочуть і не мають права прагнень тих атакувати і ослаблювати". Підкреслювалася також готовність до тісної та братерської співпраці „з лояльно налаштованими українськими організаціями." Наприкінці першої частини документу говорилося, що поляки виступають проти українців лише з метою „власної самооборони" і тільки тоді, коли „ми з їхньої волі, або внаслідок нашіптувань спільних наших ворогів атаковані" [, 2]

У другій частині документу польська сторона виклала цілі Польщі. Згідно з відозвою, вони полягали у „непорушності кордонів до 1939 р.", приєднанні до неї „загарбаних німцями історичних польських земель (Шльонська, Помор'я, Гданська та Східної Прусії)", а також в „організації навколо польської держави спільного союзу з сусідніми народами." Українцям нагадувалося, що „за те що діється зараз на Волині ви і ваші майбутні покоління будете платити страшну ціну" [, 3а-5].53

З метою здійснення заходів направлених на погашення конфлікту на Бюро інформації і пропаганди, а також на Делегатуру було покладено завдання видати відозву до українського населення пояснюючу, що поляки прагнуть на тих землях обопільного добробуту, проте на кожен акт насильства, здійснюватимуться відплатні акції. Зауважимо, що такого роду акції справді неодноразово відбувалися, проте часто вони були направлені не на винуватців нападів на поляків, а на взагалі непричетних до цього людей, що надавало обопільному конфлікту ще більшої гостроти. Такі акції відбувалися не лише на Волині, але й на теренах Галичини. Згідно з звітом за липень-листопад 1943 р. коменданта Львівського обшару АК, було „підготовлено на усіх ділянках ліквідацію найвідоміших українських діячів на випадок повторення вбивств – як відплата." Крім того, виконано два вироки: „За вбивство лісника-поляка на другий день застрелено лісника українця", а за спалення польського господарства „на другу ніч в тому ж самому селі спалено хату українця" [, 137].54

У серпні 1943 року, керівництвом підпілля у Варшаві було розроблено тези у справі переговорів з українцями. Зокрема, в документі читаємо:

„1. Польський народ розуміє прагнення українців до незалежності. Якби українцям вдалось здобути незалежність, Польща прагне підтримувати з Україною приязні стосунки (союз, або участь України у федерації Центрально-Східної Європи).

2. Відправним пунктом переговорів є засада утримання кордону 1939 року. Східні землі Речі посполитої, визнані як національно мішані, мусять залишитись частиною Речіпосполитої, з огляду на визначний культурний та економічний внесок поляків і на тісні економічні зв'язки [цих територій] з рештою Польщі.

3.Українське населення, що залишилось в кордонах Речіпосполитої буде користуватись повним фактичним і правовим рівноправ'ям, повною свободою політичного, культурного і економічного розвитку(рівність української мови, шкільництво усіх ступенів, до університету включно). Гарантією тієї свободи стане територіальне самоуправління, включно з воєводським.

4. Ті гарантії рівності залишаться і в тому випадку, якщо українцям не вдасться здобути незалежність на схід від Збруча" [, 90]

Як бачимо, позиція поляків була непохитною. Вони і надалі стверджували, що українці мають право на створення незалежної держави за Збручем, обіцяли свою підтримку, забезпечення загальної рівності та справедливості, однакових для усіх обов'язків та прав, проте головне залишалося незмінним – вони не припускали навіть думки про втрату „східних кресів".

Справу порозуміння ускладнювала поява закликів до радикального розв'язання української проблеми. Все частіше використовувалося гасло „Українці за Збруч!". Слушною є думка львівського історика Ю. Сливки про те, що це не було виявом хвилевих емоцій, чи породженням винятково конкретної ситуації 1942-1943 рр. Така система мислення була фактично логічним продовженням міжвоєнної політики польських урядів щодо соціальної та політичної дискримінації українців, їх ополячення, а також поступового витіснення за межі рідного краю [, 20]. Саме в контексті цієї політики в роки Другої світової війни певні кола польського підпілля розробили низку проектів, направлених на радикальне розв'язання українського питання. Зокрема, передбачалося більшу частину українців депортувати на території Радянського Союзу, а тих, що залишаться, розселити в регіонах центральної та західної Польщі. Території, що звільняться, планувалося заселити поляками. Для того щоб раз і назавжди покінчити з українською проблемою, мало здійснюватися повне ополячення українців шляхом полонізації системи освіти, переведення усіх навчальних закладів виключно на польську мову викладання, заборони діяльності українських громадсько-політичних, культурно-освітніх і наукових закладів при одночасній фінансовій підтримці польських організацій такого ж типу, звільнення українців з адміністративних посад, сприяння розвитку малого і середнього польського приватного бізнесу і утруднення умов для діяльності українських кооперативів, торгових спілок, крамниць, закриття українських періодичних видань, заборони юліанського календаря, тотального контролю за українцями тощо.

Не дивлячись на те, що такі заходи неодноразово критикували польські помірковані політики, в тому числі й еміграційний уряд [, 286]. Все таки, за умов загострення двосторонніх відносин у 1943-1944 рр. значно зросла кількість пропозицій радикального розв'язання української проблеми. Нагадаємо, що розробка проектів, які стосувалися розв'язання українського питання, була прерогативою Східного бюро і Східної комісії при Делегатурі уряду. Слід зазначити, що належність керівників цих підрозділів (Східного бюро О. Звежинського („Токарський") та Східної комісії П. Яроцького („Равицький")) до Стронніцтва народового визначила чітку антиукраїнську спрямованість усіх, розроблених цими підрозділами, проектів та рефератів. Їхні автори намагалися здебільшого уникати використання терміну „українець", замінюючи його на образливе для українців окреслення „русин". На жаль, подібні погляди поділяла переважна більшість членів Суспільної ради східних земель, на яку у своїй діяльності спиралось Східне бюро та Східна комісія, а також значна кількість польських мешканців Східної Галичини і Волині [, 144].

В одному з проектів Східної комісії „Українське питання та проект його вирішення" (початок 1943 р.) українське населення поділялося на три групи.

Перша – це українці, які лояльно ставляться до власного ополячення, бо „себе українцями не вважають". Згідно з проектом, їх нараховувалося близько 1 млн. чоловік. Стосовно них пропонувалося не застосовувати жорстких санкцій, проте визнати повноправними громадянами Польщі лише за умови дотримання ними певних вимог. А саме: повного переходу на польську мову, навчання дітей в польських школах, активної участі у діяльності польських громадсько-патріотичних організацій і т.д.[ , 261]. Друга група включала в себе повністю ополячених українців, чисельність яких сягала млн. чоловік. Їх пропонувалося на рівних з поляками правах допустити до участі у громадсько-політичному житті країни та розбудові її майбутнього.

Loading...

 
 

Цікаве