WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

У цілому В. Сікорський позитивно оцінив свою поїздку, визнавши за великий успіх заяву США про те, що справа кордонів буде вирішена після війни. Конкретним же результатом цієї подорожі стало отримання його урядом щорічної позики у розмірі 12,5 млн доларів, головним чином на потреби діяльності на окупованих територіях [, 116].

Після початку радянсько-німецької війни і підписання угоди про співпрацю з СРСР від 30-го липня 1941 р. польський уряд, заклопотаний різними справами, тривалий час не наважувався прийняти офіційну декларацію, яка б окреслювала його ставлення до України і українців. Причиною цього було неприйняття українського питання Радянським Союзом і намагання західних держав зняти з повістки денної проблеми, які заважали налагодити співпрацю з Москвою у боротьбі проти Німеччини, що, в свою чергу, вимагало від екзильного уряду узгодження позицій з США, Англією і СРСР. Ще одним фактором було повне заперечення польською стороною права українців на створення незалежної держави на теренах Галичини і Волині. Така позиція виходила не лише від „кресових" шовіністичних кіл, керівництва АК чи Делегатури, але й від уряду у Лондоні, керівники якого неодноразово заявляли про непорушність кордонів Польщі до 1939 р. Водночас поляки намагалися залучити українців до співпраці у боротьбі проти окупантів і, як плату за це, пропонували рівні права і обов'язки у новій повоєнній Польщі. Тому уряд і не наважувався висловити свою офіційну позицію в українській справі, а обмежувався лише загальними обіцянками.

На початку січня 1942 р. було прийнято „Ідейну декларацію Речіпосполитої", яка містила загальні положення про забезпечення демократичних прав і свобод усіх громадян післявоєнної Польщі. У ній також підкреслювалося, що уряд визнає одним з перших своїх завдань „найактивнішу участь у війні" проти Німеччини і забезпечення ширшого доступу до Балтійського моря та встановлення кордонів, які забезпечать „тривалу безпеку Речіпосполитій" [, 215].

Водночас звіти, які надходили з окупованих земель у першій половині 1942 р., свідчили про активізацію українського національно-визвольного руху та посилення впливів ОУН(Б). У звітах за грудень 1941- січень 1942 рр.40, червень41 та вересень 1942 р. головний комендант АК С. Ровецький сигналізував, що „українці посилено готуються до майбутнього збройного виступу, головним чином проти нас", висловлював занепокоєння ізольованістю польського населення „східних кресів", зокрема Галичини, Волині і Полісся, підкреслюючи можливість опанування „східних земель" без збройної боротьби лише за умови налагодження мирних стосунків з українцями [, 193-197, 273-278, 326-339].

На основі рапортів підпілля було розроблено спеціальний звіт за другий квартал 1942 р. під назвою „Українська справа". Документ заключав у собі наступні пункти: „1. Теперішня оцінка української проблеми може ще підлягати змінам, тому що становище не є стабільне. Зростаючі ознаки поліпшення ставлення українців до Польщі залишені без відгуку з нашого боку можуть бути використані німецькими чинниками в разі погіршення військової ситуації Рейху на сході.

2. В момент повстання проти Німеччини при захопленні суверенних територій Речі посполитої на сході потрібно вже зараз передбачати боротьбу за Східну Малопольщу, а може й Волинь в умовах, які важко уявити. Боротьба та буде представлена ворожою нам пропагандою, як нова „загарбницька війна". Боротьба та, з точки зору можливості конфлікту з СРСР (якщо він не залишиться остаточно ослаблений протягом війни) за наші східні кордони, повинна бути проведена якнайшвидше і з якнайменшими жертвами; ідеалом було б, аби могла мати риси збройної окупації.

3. Ту компанію ми могли б в зв'язку з зайняттям східних земель собі полегшити, якщо й не уникнути її повністю, шляхом умиротворюючої пропаганди принаймні на Волині, а також ослаблення опору в Східній Малопольщі, через приєднання до себе частини українського суспільства. Цієї мети можна досягнути за допомогою дій, які пропонував ген. С. Ровецький ще в листопаді 1941 року". [, 300-301; , 247-248]42.

З цитованого уривку видно, що, по-перше, на середину 1942 р. польський уряд так і не зайняв чіткої позиції стосовно української проблеми, по-друге, не зважаючи на реальний стан речей, „лондонські" політики планували різні шляхи та методи досягнення своїх цілей (утримання західноукраїнських територій у складі Польщі) включно до збройної окупації „східних кресів" і, по-третє, одним із шляхів розв'язання наболілої проблеми вони бачили залучення українців на свій бік, що було справою не реальною в умовах німецької окупації, активізації дій радянських партизанів і посилення впливів ОУН(Б) на теренах Західної України.

Одним із шляхів залучення українців до співпраці стала пропаганда майбутнього мирного і рівноправного співжиття українців і поляків в межах однієї держави. В контексті цієї діяльності у листопаді 1942 р. було розроблено „План пропаганди в українській справі".43

У ньому, ось уже в котре, основною метою діяльності польського руху опору вважалося утримання територій „кресів" у складі Польщі. Саме незмінність польських територій, на думку авторів документу, є однією з умов для існування потужної Польщі, „яка буде здатна до захисту від будь-яких зазіхань як зі сторони більшовиків, так і тевтонської агресії" [, 14] З огляду на це наводилися аргументи з яких саме міркувань польська держава мусить добиватись поставленої перед собою мети. Важалося що усі чинники (військові, господарські та ідеологічні, міжнародно-правничі, політичні, історичні та культурні) „свідчать про необхідність стояти на своїх позиціях" [, 15-16]

Документ також рішуче відкидав домагання українців, стверджуючи, що з усіх можливих варіантів українцям потрібно обирати Польщу, бо саме тут у міжвоєнний період їм „було найкраще в порівнянні з іншими державами, до складу яких входили їх етнічні території" [, 18-19]

Головною метою пропаганди серед українців було залагодження українсько-польського антагонізму. Вона була розділена на кілька напрямків. Перший – антинімецька пропаганда, другий – антиросійська пропаганда, третій – пропаганда, направлена проти елементів, що співпрацюють з німцями і, нарешті, четвертий напрямок, на основі перших трьох – пропаганда за співпрацю з поляками [, 20-22].

Стосовно можливих шляхів розв'язання українського питання, то тут підкреслювалося, що як Росія та Німеччина, так і західні держави і, тим більше, Польща не зацікавлені у створенні незалежної України на „східних кресах", а тому українці не зможуть протистояти всім цим силам і найкращий варіант це співпраця з поляками [, 23].

З середини 1942 р. польський еміграційний уряд почав приділяти більше уваги розробці концепції взаємовідносин з українцями. Зокрема, влітку 1942 р. у Лондоні відбулося кілька нарад, присвячених українському питанню, які було скликано керівником Міністерства закордонних справ Е. Рачинським. У ході обговорення можливих варіантів його розв'язання присутні на засіданні члени уряду44 прийшли до заключення, що серед українських діячів, з якими є можливість налагодити контакти, немає жодної впливової у середовищі українського національного руху особи, а українська проблема навряд чи буде підніматись на міжнародному рівні, бо у цьому не зацікавлений перш за все Радянський Союз і сумнівним є те, що вона буде підніматися Німеччиною. Загалом усі присутні погодилися з тим, що потрібно розробити кілька альтернативних варіантів розв'язання українського питання, які мали залежати від ситуації на міжнародній арені. Було також прийнято рішення про більш уважне і детальне його вивчення [, 253-256].

На підставі обміну думками та інформацією різних відомств польського уряду О. Гурка склав пам'ятну записку на ім'я міністра внутрішніх справ С. Миколайчика під назвою „Актуальна ситуація української справи виключно у кордонах Речіпосполитої від 1 вересня 1939 р." В ній зазначалося, що українці розчаровані діями німців, а тому шукатимуть на кого орієнтуватися в умовах програшу Німеччини у війні і нової загрози радянської окупації. На його думку, в цій ситуації потрібно привернути українців на свій бік, запропонувавши їм повну рівноправність і самоврядування у складі майбутньої польської держави, а також задекларувати відмову від політики попередніх польських урядів [, 302-318].

У контексті зростання уваги до української проблеми керівних польських кіл слід розглядати й звернення по радіо президента В. Рачкевича „До білорусів і українців."45 У якому він розкритикував політику попередніх урядів стосовно українців у міжвоєнний період, назвавши її „політикою ігнорування українського питання." Президент також підкреслив, що поляки мусять зрозуміти прагнення українців до незалежності, проте й українці повинні „усвідомити, що їхнє майбутнє нерозривно пов'язане з майбутнім Речіпосполитої, а Україна може існувати лише за умов опори на Польщу." Він також підкреслив, що українська держава має право на існування лише на Наддніпрянщині із столицею в Києві, бо „східні землі" Речіпосполитої „не є Україною", тому, на думку президента, її побудова на теренах „східних кресів, є нонсенсом", а український національно-визвольний рух, який він назвав сепаратизмом, „прикривається гаслами боротьби за визволення України" [, 4-5]

Loading...

 
 

Цікаве