WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

Позиція, яку зайняв прем'єр на переговорах з Й. Сталіним, викликала жваву дискусію в еміграційних колах. Своє незадоволення висловлювали не лише ті, хто знаходився у відвертій опозиції до В. Сікорського, але й ті, які його підтримували. Більшість політиків вважала, що безпосередні переговори „у чотири ока" з радянським керівником були найкращою і чи не єдиною можливістю переконати його переглянути свої позиції стосовно наболілої проблеми східних кордонів. В. Сікорський у відповідь на численні запитання колег про те, як пройшли переговори, міг відповісти лише, що „момент був несприятливим, бо невідомо якою буде Європа – тому вирішив зачекати" [, 108]

Слід зазначити, що наприкінці 1941 р. США та Великобританія не виробили спільної позиції щодо радянсько-польського кордону. І якщо американці наполягали на врегулюванні усіх територіальних питань лише на мирній конференції після закінчення війни, то англійці виступали за підписання двосторонньої угоди з Москвою. Відсутність спільної позиції з боку західних союзників була використана кремлівським керівництвом під час переговорів, що проходили у Москві 16-21 грудня 1941 р. з главою британського зовнішньополітичного відомства А. Іденом. В ході переговорів Сталін категорично наполягав на визнанні урядом Великобританії західних кордонів СРСР до 22-го червня 1941 р., пропонуючи за основу взяти лінію Керзона, тобто, іншими словами, на основі пакту Молотова-Ріббентропа. Іден відмовився підписати таємний протокол з цього питання, посилаючись на необхідність консультацій з У. Черчіллем та його кабінетом, а також з американцями. Саме невирішеність проблеми кордонів стала основним стримуючим фактором для підписання договору про союз у війні та співробітництво між СРСР та Англією [, 55].31

Польський уряд був переконаний, що Німеччина програє Радянському Союзу, а тому планував перебрати під свій контроль терени „східних кресів" на переломному етапі війни. У контексті цих планів одним з головних напрямків діяльності руху опору в перші місяці радянсько-німецької війни було намагання залучити українців до співпраці, але на умовах які запропонують поляки. Адже „лондонці" чудово розуміли, що в умовах протистояння з українцями важко, якщо не неможливо, буде встановити свою владу на місцях і зустріти радянські війська „виразною оборонною готовністю стосовно Росії усього краю" [, 12].

Нагадаємо, що реакцією Німеччини на проголошення української держави у Львові стали репресії та переслідування діячів українського національно-визвольного руху протягом липня – листопада 1941 р. Це викликало розчарування у співпраці з Німеччиною і намагання пошуку нових шляхів для досягнення незалежності. Тому українці виступили ініціаторами налагодження стосунків з польським рухом опору.

Відбулося дві зустрічі з керівником Українського Центрального Комітету (УЦК) В. Кубійовичем в липні і вересні 1941 р. Під час переговорів він заявив, що лінією кордону, побудованою на компромісі, може бути лінія між Сяном та Збручем, зокрема називалися річки Золота Липа та Опор, тобто Львів і Бориславський нафтовий кут залишались би у складі Польщі [, 140]. На такі пропозиції відразу негативно відреагувала ОУН(Б), представники якої неодноразово попереджували В. Кубійовича, щоб він залишив у спокої територіальні проблеми України [, 335].

10-го серпня 1941 року відбулась розмова між представником польського підпілля та адвокатом В. Горбовим, членом українського уряду проголошеного у Львові. На запитання польської сторони про можливість зміни ставлення українців до Німеччини в зв'язку з негативною реакцією німців на проголошення українцями державності В. Горбовий відповів, що ставлення це залишатиметься незмінним. Він підкреслив, що така позиція продиктована українською рацією стану. Обговорюючи різні варіанти вирішення проблеми українських територій, В. Горбовий заявив, що розвиток двосторонніх відносин і, взагалі, спірних питань між Польщею та Україною, буде залежати від того, хто в майбутньому буде їх регулювати. На його думку, якщо це має бути Німеччина, то потрібно припинити дискусію, тому що нема про що говорити.32 Крім того, він зазначив, що у випадку вирішення даної проблеми лише українською та польською сторонами, сумнівним є мирний варіант такого розв'язання конфлікту, через неможливість відмови української сторони від територій до лінії Сяну і Бугу [, 40-41; , 143]. Приблизно такого ж змісту розмова мала місце 19-го жовтня 1941 року з др. О. Черкавським, який представляв помірковані українські кола. На його думку, відправною точкою у переговорах з поляками є кордон між Україною та Польщею по Сяну, Бугу і Прип'яті. Він підкреслив, що українській стороні байдуже чи візьмуть поляки в компенсацію за втрачені землі частину територій, що входили до складу Німеччини, і на скільки великою ця частина буде. Більш того, українці з задоволенням допомогли б у цьому полякам. Визначальним моментом, який слід враховувати, на думку О. Черкаського, було те, що на територіях Західної України, українці є в більшості і тому саме вони мають право на остаточне рішення. У відповідь на запитання, як може Польща у разі переможної війни відмовитись від Львова, або таких центрів як Чортків та Тернопіль, він відповів, що достатньою компенсацією стануть території Лемківщини і Холмщини, де проживає 800 тис. свідомих українців [, 140].

У вересні 1941 р. відбулася Перша конференція ОУН(Б), на якій було прийнято рішення про початок антинацистської боротьби. Після конференції одного з поміркованих діячів33 ОУН(Б) Б. Левицького було уповноважено нав'язати контакти з керівництвом польського підпілля [, 224]. У жовтні 1941 р., він як офіційний представник ОУН(Б) прибув до Варшави. Мета приїзду - узгодження спільної позиції стосовно німців. В ході зустрічі було висунуто вимоги припинити антиукраїнську пропаганду і враховувати у майбутніх переговорах можливість виникнення незалежної України. Б. Левицький також відзначив, що проблема українсько-польських кордонів могла б бути вирішена після закінчення війни [, 145].

Фактично у ході липнево-жовтневих переговорів українська сторона висувала лише одну вимогу – визнання польським урядом права українців на створення власної держави на територіях розташованих на схід від Бугу і Сяну. Проте, не дивлячись на такі пропозиції, польська сторона не змінила свого ставлення до українського питання.

Відомо, що завдання стосовно діяльності польського підпілля на територіях Західної України базувалися на політично-стратегічних планах еміграційного уряду, який, в свою чергу, був вимушений узгоджувати їх з планами союзників – США і, передусім, Великобританії. Впродовж радянсько-німецької війни, в залежності від перебігу подій, вони неодноразово змінювалися. Як вже зазначалося, на її початковому етапі підпілля в особі ЗВЗ мало розбудувати свою організаційну структуру, фактично знищену НКВС, накопичити зброю, устаткування, амуніцію, здійснювати диверсії і саботаж, забезпечити підготовку до майбутнього масового повстання на теренах Польщі, налагодити співпрацю з іншими польськими підпільними структурами, і, по можливості, включити їх до свого складу, або ж скоординувати спільні дії.

Підкреслимо, що одним з головних завдань польського військового підпілля було оволодіти „східними кресами" і не допустити втрати цих територій. В даному випадку його прагнення йшли всупереч бажанню українців отримати власну державність. Командування АК добре розуміло, що за свої апетити доведеться платити протистоянням з українським національно-визвольним рухом. Тому окремі діячі висловлювалися за співпрацю з ним, щоб уникнути можливого конфлікту. Цю позицію підтримував і керівник обшару № 3 (Львівський обшар) ген. К.Савицький, який прихильно ставився до українського питання, вважаючи за можливе повернення до політики прометеїзму або навіть федералізму [, 146]. Погляди на вирішення української проблеми в середовищі військового, як зрештою і цивільного, підпілля не були одностайними і чітко визначеними. Наприклад, один з радників ген. К. Савицького в українських справах Я. Дем'янчук34 стверджував, що з українцями потрібно домовитись з огляду на загрозу в разі конфлікту з ними польській державності і взагалі „польськості" на теренах „східних кресів". На відміну від нього підполковник М. Добжанський35, який був наближеним до оточення Савицького, не поділяв поглядів генерала на позитивне розв'язання українського питання, заявляючи, що Савицький мав „українського фіола", тобто був україноманом [, 156].

Loading...

 
 

Цікаве