WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

Усі матеріали стосовно національних меншин на „східних кресах" зосереджувалися в Депертаменті внутрішніх справ та в Департаменті інформації і преси при Делегатурі уряду. Протягом війни, на основі зібраних про настрої українського населення матеріалів, працівники цих структур підготували різні проекти вирішення української проблеми, які були передані на розгляд уряду.

Військову частину польського підпілля, як вже зазначалося, представляла Армія Крайова. Саме вона мала взяти на себе збройну боротьбу за відновлення територіальної цілісності Польщі.

Першою підпільною організацією на Західній Україні була Польська організація боротьби за свободу („Polska organizacja walki o wolnośc" - ПОВВ) [, 24]. Її було створено у Львові в день вступу до міста підрозділів Червоної Армії. Очолив цю організацію член Головного комітету „Стронніцтва народового" ген. М. Янушайтіс („Карпінський") [, 155]. На західноукраїнських теренах були утворені й інші, менш відомі, організації, наприклад Таємна військова організація на чолі з майором Я. Мазуркевичем („Радослав") у Станіславові [, 155]. Проте вже через кілька місяців більшість з них була знищена органами НКВС, а ті, що вціліли, згодом увійшли до угруповань, створених безпосередньо за вказівкою польського екзильного уряду.

Саме такою організацією був Союз збройної боротьби (Związek walki zbrojnej (ЗВЗ)). Його було створено 13-го листопада 1939 р. як складову частину польських збройних сил, за наказом прем'єра В. Сікорського. ЗВЗ очолив ген. К. Соснковський, який на той час перебував у Парижі. В зв'язку з поразкою Франції у війні польський уряд переїхав до Англії, а Головне командування (ГК) Союзу збройної боротьби було перенесено в Польщу, з центром у Варшаві. Його очолив ген. С. Ровецький.

Організаційно-територіальна структура ЗВЗ передбачала його поділ на шість регіонів („обшарів"), які, в свою чергу поділялися на округи, райони („обводи") і відділення („пляцувки" ). Території Західної України (Львівський, Тернопільський, Станіславський і Волинський округи) увійшли до регіону № 3 [, 6-7].

У вересні 1941 р. верховний головнокомандуючий генерал В. Сікорський видав наказ № 2926, згідно з яким ЗВЗ було визнано складовою польських збройних сил (ПЗС). З цього часу кожен, хто вступав до лав військового підпілля, після прийняття присяги прирівнювався до солдата регулярної армії і отримував в зв'язку з цим відповідні моральні та матеріальні права [, 53-54]. Згідно з наказом В. Сікорського від 14-го лютого 1942 р., Союз збройної боротьби було перейменовано на Армію Крайову (АК).

Невдовзі після окупації теренів Західної України Німеччиною почали збуватися передбачення діячів польського руху опору про можливість створення окупантами українських поліційних підрозділів. У жовтні 1941 р. командуючий ЗВЗ-АК С. Ровецький („Грот") доповідав у Лондон, що німці створюють такі відділи на теренах Волині, Поділля і Полісся, а ставлення українців до поляків є виразно ворожим [, 207]. Він просив уряд надати інструкції щодо контактів з представниками національних меншин (українцями, білорусами і литовцями).

У середині листопада 1941 р. ген. С. Ровецький відправив до Лондона розширений звіт під назвою „Українсько-польські справи від вересня 1939 до листопада 1941 – передбачення на майбутнє". У ньому командуючий ЗВЗ звітував про те, що внаслідок помилок польського уряду у політиці щодо українців ще у міжвоєнний період (усунення з посади волинського воєводи Г. Юзевського, який намагався досягти порозуміння з українцями, руйнування православних і греко-католицьких церков на теренах Холмщини, відкинення урядом автономічної програми, запропонованої УНДО, репресії влади стосовно українців і т.д.), а також завдяки радянській та німецькій пропаганді, яка вміло використовувала суперечності між обома народами, ставлення українців до поляків залишалося ворожим.

Автор документу підкреслював, що німецька окупація розчарувала українців і серед них зростає переконання, у її тимчасовості на теренах як колишньої радянської України, так і Волині та Галичини. Водночас у середовищі керівників українського руху поширюється впевненість у тому, що „поляки є більш небезпечним ворогом, ніж німці", тому що останні рано чи пізно підуть з цих територій, а перші залишаться. Тому необхідно використати перебування тут німців для послаблення поляків. С. Ровецький робив висновок: при майбутніх спробах оволодіти Східною Малопольщею польському руху опору доведеться зіткнутися з опором „посиленої української спільноти", яка матиме власну поліцію та добре підготовані у спортивних організаціях21 військові кадри. Автор документу закликав керівництво в еміграції якомога швидше виробити політику щодо українців і з метою нормалізації стосунків залучити їхніх представників до урядових структур. В інакшому випадку, на його думку, спроби поляків повернути собі Галичину будуть розцінюватися українцями як „агресивна війна" [, 137-142]. Конкретних інструкцій, про які просив С. Ровецький, отримано не було. Їх і не могло бути на той час з огляду на відсутність чітко визначеної позиції у поглядах польських політиків на українське питання.

Потрібно зауважити, що як члени екзильного уряду у Лондоні, так і працівники його Делегатури в краї належали до різних політичних партій та угруповань, а це, в свою чергу, впливало на відсутність одностайної думки щодо української проблеми та шляхів її розв'язання. Згідно з рапортом Відділу інформації при Бюро інформації та пропаганди „Ставлення польських політичних угруповань до українського питання" від 27-го травня 1943 р. політичні партії та різного роду організації поділялись на три групи [, 1-4; , 147-151]. Перша представляла партії та організації націоналістичного спрямування, які взагалі нехтували українською проблемою, виступаючи за екстермінаційну політику щодо українців, аж до цілковитого їх виселення з теренів Польщі. Сюди відносилися Стронніцтво народове, Шанець22 та Конфедерація нації23.

Друга – стояла на позиції неподільності територій Речіпосполитої та збереження кордонів, що існували до вересня 1939 р., розглядаючи необхідність вирішення української проблеми в межах польської державності і виступала за надання українській меншині повного громадянського рівноправ'я, послуговуючись принципом „рівні обов'язки – рівні права". Представники цієї групи вважали можливим утворення української держави, але лише за Збручем і з центром у Києві, а не у Львові. Серед угруповань, що стояли на таких позиціях, були Стронніцтво людове, Стронніцтво праці, ВРН, а також ОПВ24, КОН25 і ПВ26.

Нарешті, третя група – так званий напрямок „національної автономії", представлений Демократичною партією27 та ПС28, які підтримували концепцію надання українцям автономії на теренах Західної України.

Як бачимо в середовищі польського руху опору як в еміграційних його структурах, так і в підпіллі на теренах Західної України зіткнулися протилежні погляди на можливості розв'язання українського питання – від ліберальних „федераційних" до націоналістичних асиміляторсько-силових, проте жодна з польських політичних партій та угруповань не підтримувала створення незалежної української держави на „східних кресах", вважаючи їх невід'ємною частиною Польщі.

У вирішенні проблеми східних кордонів згадував розраховував не лише на західних союзників, з якими не хотів псувати стосунків29. В інструкції головнокомандуючого ген. В. Сікорського до головного коменданта Союзу збройної боротьби С. Ровецького від 23-го листопада 1941 р.30 можливий вступ радянських військ на території Польщі розцінювався як ворожі дії стосовно неї, які слід „зустріти збройним опором" з метою демонстрації світовій громадськості „наших виключних прав на власний край". Такий „збройний опір", згідно з документом, мав розпочатися на лінії радянсько-польського кордону до 1939 р. У разі, якщо радянським військам вдалося б прорвати таку лінію оборони, на підпілля покладалося завдання обороняти Вільненський і Львівський регіон якомога довше і „навіть в оточенні" [, 20; , 418].

Проблема майбутніх кордонів стала предметом обговорення на польсько-радянській зустрічі 4-го грудня 1941 р. Приводом до дискусії стало поставлене польською стороною ще під час переговорів у липні цього ж року питання про звільнення з таборів і призов до польської армії колишніх мешканців Західної України української і єврейської національностей. Відомо, що на противагу польській позиції радянська сторона визнавала польськими громадянами лише етнічних поляків, а українців і євреїв, які до 1939 р. проживали на теренах східних польських воєводств, розглядала як радянських громадян, яких слід мобілізувати до лав Червоної армії.

У ході розмови виникла суперечка, яку ініціював В. Сікорський піднявши питання про майбутню приналежність Львова і нагадавши Й. Сталіну про його висловлювання щодо польськості міста. Сталін відповів ствердно, проте зауважив, що „будете змушені сперечатися за нього з українцями" і підкреслив, що претензія на Львів була висунута не ним а українцями. У хід розмови втрутився ген. В. Андерс, який підкреслив, що українці відомі своїм германофільством і неодноразово завдавали клопотів як Польщі, так і Радянському Союзу. Й. Сталін відповів, що це були їхні українці „а не наші" і додав: „Ми їх спільно знищимо" [, 136]. В. Сікорський наголосив, що йому „йдеться не про українців, а про територію" [, 153, 185] і розуміючи, що переговори зайшли в глухий кут, відмовився обговорювати проблему східних кордонів Польщі, сподіваючись, що в майбутньому залагодження цієї справи відбудеться за допомогою союзників після закінчення війни. Про такі думки свідчить його лист, адресований керівнику АК дещо пізніше, а саме 28-го листопада 1942 р. У ньому В. Сікорський зазначив: „Я розраховую, що співвідношення сил на заключному етапі війни буде сприятливим для Польщі. В грудні 1941 р., коли Сталін вимагав від мене невеликих коректив кордону і пропонував більш тісний союз, я не погодився на жодну дискусію на тему кордонів. Можливо, польський уряд при підтримці Великобританії і США зрештою примусить радянський уряд визнати наші права на сході" [, 370].

Loading...

 
 

Цікаве