WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

Українське питання в політиціпольського еміграційного уряду та підпілля в роки Другої Світової війни - Курсова робота

Уже в травні 1940 року К. Чарковський-Голейовський пропонував уряду оголосити, що Польща прагне закінчити українсько-польську суперечку, „базуючись на засадах Люблінської унії та Гадяцької угоди". Крім того, вона повинна була засвідчити, що території Волині і Східної Малопольщі є спільною власністю українців та поляків і хоч вони мішані за своїм характером, проте це невід'ємна частина Польщі.

Водночас підкреслювалась необхідність оголошення автономії цих територій з застереженням, що закордонна політика, військо і фінанси повинні бути прерогативою польського уряду. Усі інші питання мали бути вирішені згідно з прагненнями місцевого населення, при справедливому і рівноправному забезпеченні інтересів обох народів. Пропонувалося також утворити відділи української національної самооборони, з власним прапором, вищим командуванням та офіцерами, у складі польського війська у Франції [, 41-43].

Після поразки Франції польський уряд переїхав до Англії. Умови в яких йому довелося працювати були набагато складнішими за попередні. Фактично він вимушений був заново налагоджувати роботу, а тому проекти щодо розв'язання українського питання було відкладено на невизначений період. Уряд однак підкреслював: українська проблема залишається внутрішнім питанням і вирішуватимуть її лише польські політики [, 43]. Водночас відбуваються зміни позиції уряду щодо СРСР, який Сікорський почав розглядати як можливого майбутнього союзника Великобританії.

При такому розгортанні подій прометеїстські плани були просто нереальними. Цікавим є те, що тепер розв'язання української проблеми, з одного боку, розглядалося на тлі можливого порозуміння з Радянським Союзом, а, з іншого, офіційною позицією уряду була теорія двох ворогів Польщі: Німеччини та СРСР. В цій ситуації поляки і надалі продовжували підкреслювати status quo ante bellum стосовно „східних кресів" [, 43]. Разом з тим, не відкидалася й можливість тісних контактів з українцями приязно налаштованими до поляків [, 267].

У інструкції ген. К.Соснковського для ген. С. Ровецького від 3-го листопада 1940 р. підтверджувалась попередня позиція польської сторони стосовно взаємовідносин з українцями і литовцями. Підкреслювалась необхідність обережної позиції у контактах з ними і заборона будь-яких політичних чи військових обіцянок з польського боку. Контакти мали носити суто інформаційний характер, а остаточні рішення вважались виключно прерогативою уряду [, 309]. У документі також зазначалося, що кордони радянської окупації не мали під собою жодних етнографічних підстав. Захоплення „східних кресів" розцінювалось не як визволення, а як загарбання теренів, що віками належали до Польщі, і прагнення уярмити проживаючі там народи. Підкреслювалося також, що на відміну від СРСР, Польща забезпечить цим народам національні права. Підставою польсько-радянського порозуміння вважалась непорушність кордонів до вересня 1939 р. Лише за таких умов Польща зобов'язувалась не здійснювати жодних спроб направлених на розпад Радянського Союзу [, 318].

На нараді від 21-го травня 1941 р., яку скликав президент Е.Рачкевич, ген. В. Соснковський заявив, що готовий відмовитись від позитивного ставлення до утворення української держави, прихильником якої він завжди був, в разі, якщо ціною за це буде відновлення довоєнних кордонів Польщі. На думку Ч. Партача, це були одні з перших несміливих спроб порозумітись з СРСР [, 44]. Водночас, не слід забувати, що вони робились за рахунок відмови українцям у їхньому прагненні створити незалежну державу. Погляди на можливість надати українцям незалежність, або хоча б політичну автономію сприймалась поляками негативно. На думку керівника штабу головного командування А. Кендзьора, Польща протягом 20-ти років так і не спромоглась виробити раціональної концепції в українській справі і зробити хоча б крок на зустріч її вирішенню [, 44].

Інформація про можливість швидкого початку радянсько-німецької війни спричинила до намагань підпілля в краї виробити концепцію у політиці щодо українців на місцях під час конфлікту, якщо такий матиме місце. 23-го квітня 1941 р. підполковник львівського Союзу збройної боротьби (ЗВЗ - „Związek walki zbrojnej") Е. Мацеліньський14 звертався до керівництва польського підпілля за інструкціями у справі ставлення до українських організацій та директив на випадок війни [, 521]. На його запит командуючий ЗВЗ ген. В. Соснковський відповів, що контакти з таємними українськими організаціями потрібні для узгодження з ними спільного плану протидії поборам, але застеріг від політичних переговорів, зазначивши, що будь-які обіцянки такого характеру належать до компетенції уряду. Водночас він підкреслив, що при спробах зі сторони українців отримати якісь відомості від представників польського підпілля, жодної інформації їм не надавати, оскільки на це має право виключно представник від уряду в краї [, 544]. Як бачимо, уряд зайняв вичікувальну позицію, сподіваючись, що ситуація на міжнародній арені змінеться на користь Польщі, а тоді вже можна буде диктувати свої умови українцям.

Отже, слід зазначити, що за час міжвоєнного двадцятиліття польський уряд не зміг розв'язати наболілої української проблеми, хоча такі спроби робились неодноразово. Невдала політика, котра стала однією з причин складної соціально-економічної ситуації та репресії стосовно незадоволених політикою уряду українців призвели до загострення двосторонніх відносин у передвоєнні роки. Реакцією офіційної влади на незалежницькі прагнення українців стали дії спрямовані на полонізацію, а також репресії, арешти, наступ на українську освіту і культуру, що ще більше додало агресії у ставленні до поляків. Репресії та арешти провідних українських діячів, здійснені безпосередньо перед початком війни, не згасили національно-визвольних прагнень, як цього очікувала польська влада, а навпаки, привернули ще більшу кількість українців до лав повстанського руху.

Для початкового етапу війни були характерними пошуки спільних векторів у налагодженні співпраці з українським національно-визвольним рухом. З'явилося чимало проектів вирішення української проблеми, постійні дискусії відбувались у Раді міністрів, проте польський уряд на еміграції зайняв вичікувальну позицію, а співпрацю з українцями вбачав лише у залученні їх до боротьби з Німеччиною і СРСР. На офіційному рівні не було прийнято жодного рішення про поступки українцям. Представники уряду не хотіли давати обіцянки українській стороні з огляду на швидкі зміни у міжнародній ситуації, побоюючись опинитись в програшному становищі. До того ж на даному етапі українська проблема розглядалась як суто внутрішня проблема Польщі, а уряд відстоював неподільність її кордонів до 1939 р.

РОЗДІЛ 3

ШЛЯХИ І МЕТОДИ РОЗВ'ЯЗАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПИТАННЯ

3.1. Розробка і реалізація політики в українському питанні.

Напередодні війни між СРСР і Німеччиною погіршилась внутрішньополітична ситуація в середовищі самого польського уряду. Червень 1941 р. розпочався активізацією дій, опозиційних по відношенню до прем'єра, сил в особі представників різних політичних угруповань, серед яких чільне місце займало „Стронніцтво народове".15 В. Сікорського звинувачували в одноосібному прийнятті рішень і в тому, що він постійно протидіяв впливу тих членів уряду у яких вбачав своїх політичних противників. Критикували його опоненти і за те, що він, нібито, занадто піддавався впливу тих політиків, які користувалися його довірою, передусім нарікали на всевладність С. Кота.

Прем'єр-міністр всіляко намагався владнати конфлікт. На одному з засідань Національної ради 17-го червня 1941 р. він заявив, що „нас розділяють лише дрібні непорозуміння", а у засадничих питаннях позиція „уряду є одностайною" [, 84]. Проте ситуація, яка склалася в уряді, свідчила про зворотнє. Все частіше на засіданнях Ради міністрів відбувались суперечки, а то й відверті конфлікти між її членами.

Теж саме можна сказати й про Національну раду, засідання якої все рідше скликалися, що зменшувало її політичний авторитет [, 84]. Саме в період політичної кризи в уряді розпочалась війна між Німеччиною та Радянським Союзом, яка кардинально змінила як міжнародну ситуацію в світі, так і військово-політичний розклад сил у Європі. СРСР і Німеччина перетворилися з недавніх союзників у ворогів.

Збройний конфлікт між ними не став несподіванкою для поляків, які уважно слідкували за розгортанням подій в Європі. Уряд володів інформацією про пересування німецьких армій на схід до кордону з СРСР; на неминучість війни вказували й оперативні дані англійських кіл, з якими тісно співпрацював штаб польського уряду у Лондоні. Проте ген. В. Сікорський був переконаний, що хоча конфлікт між Радянським Союзом і Німеччиною є невідворотним, але він не розпочнеться так швидко. На початку червня 1941 р. прем'єр у розмові з президентом В. Рачкевичем відкинув інформацію про можливість протистояння між двома окупантами у найближчий час, як безпідставну [, 84]. Однак через неповних два тижні війна розпочалася.

Loading...

 
 

Цікаве