WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Російська імперія - Курсова робота

Російська імперія - Курсова робота

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

Російська імперія

в другій половині XVIII – на початку ХХ ст.

ПЛАН

1. Росія в другій половині XVIII ст.

2. Росія в другій половині XIX ст. – період становлення капіталізму.

3. Скасування кріпосного права в Росії.

4. Реформування держави у 60-70-х роках XIX ст.

5. Використана література.

1. Росія в другій половині XVIII ст.

У 70—80-х рр. XVIII ст. Росія поступалася за своїм розвитком передовим європейським державам, але у феодальній економіці країни вже формувалися нові виробничі відносини. Основною галуззю економіки залишалося сільське господарство. Розширення сільськогосподарського виробництва у цей період відбувалося насамперед за рахунок освоєння земель на півдні, у Середньому та Нижньому Поволжі, Сибіру, південній частині чорноземного центру, Слобідській та Південній Україні, Передкавказзі. Основою землеробства, як і раніше, було трипілля. Агротехнічний рівень був низьким і рутинним. Понад 90 % населення країни становили селяни, в основному — поміщицькі.

У XVIII ст. зростало дворянське землеволодіння: поміщикам було роздано 800 тис. так званих ревізьких душ, посилювалося кріпосне право і зростали повинності. Однак капіталістичні виробничі відносини поступово проникали і в сільське господарство: селян переводили на грошовий оброк, відхідництво, виникли мануфактури, що належали селянам.

Основним гальмом у розвитку сільського господарства було панування кріпосницьких відносин.

У промисловості утворення мануфактур відбувалося розширенням дрібного товарного виробництва та підпорядкуванням дрібних товаровиробників скупникам. Залежно від форми власності існували дворянські, купецькі та селянські мануфактури.

Наприкінці століття Росія вийшла на перше в Європі місце з виробництва та експорту продукції металургії. Важливою галуззю промисловості було кораблебудування. Суднобудівні верфі діяли у Санкт-Петербурзі, Архангельську, Воронежі, Казані. Центрами легкої промисловості були Москва, Петербург. Деякі галузі легкої промисловості сформувалися в районах, де було достатньо сировини: полотняні та парусні мануфактури були створені в Ярославлі, поблизу Калуги, Костроми, Воронежа, Казані, Путивля, а центром бавовноткацтва стала Владимирська губернія. Наприкінці століття у Росії існувало понад 2 тис. мануфактур.

Загальний обсяг зовнішньої торгівлі зріс у 5 разів, при цьому експорт переважав імпорт. Росія торгувала зерном, залізом, деревиною, хутром, а купувала цукор, шовк, фарби та ін.

У другій половині XVIIIст. у всіх сферах економічного життя Росії відбувалися не тільки кількісні, а й якісні зміни. Вони були пов'язані з розкладом кріпосницьких і формуванням капіталістичних виробничих відносин, розвитком товарно-грошових відносин і руйнуванням натурального господарства.

Друга половина XVIII ст. характеризувалась подальшим розвитком абсолютизму в Російській імперії. Внутрішня політика російського самодержавства цього періоду отримала назву політики освіченого абсолютизму.

Катерина II, дружина імператора Петра III, після перевороту 1762 р. правила одноосібно (1762—1796). Спираючись на дворянство, вона дбала про зміцнення самодержавства та збереження непорушності феодально-кріпосницької системи. У середині 60-х рр. Катерина видала указ, який забороняв селянам скаржитись на своїх власників, а ті отримали право засилати селян на каторгу за "зухвалість". Вершиною дворянських привілеїв став маніфест "Про дарування вольності та свобод усьому російському дворянству". Дворянство звільнялось від обов'язкової державної служби, законодавчо закріплялася недоторканність їхнього майна. Цей маніфест поширював дворянське звання на німецьких баронів Прибалтики, українську козацьку старшину та ін.

Катерина II також видала указ про поділ Сенату на шість департаментів з різними функціями, що послабило його вплив як державного органу, і створила особисту канцелярію — "Кабінет її Величності". Завдяки цьому вона сконцентрувала у своїх руках всю виконавчу владу. Було здійснено реформу місцевих органів державної влади (уся влада на місцях зосереджувалася в руках губернатора), у Центральній Росії і Лівобережні й Україні — секуляризацію монастирських земель. Найяскравішим втіленням політики освіченого абсолютизму стало скликання Уложенної комісії (зібрання представників станів), одним із завдань якої була заміна застарілого уложення 1649 р. Серед депутатів комісії розгорілась гостра дискусія з селянського питання у зв'язку з тим, що більшість наказів, що їх отримала Комісія, надійшли під селян. Проте через селянські повстання, що спалахнули в Росії, вона фактично припинила свою роботу.

У XVIII ст. вибухнула селянська війна 1773—1775 рр. на чолі з Омеляном Пугачовим. Вона розпочалася як протест проти посилення кріпосного гніту та обмеження (у козаків) свобод.

Повстанців підтримали розкольники, які суворо переслідувалися урядом. Повстання охопило значні простори Поволжя і Південного Уралу. Одним із вагомих успіхів повсталих було захоплення Казані. Проте 1774 р. вони зазнали остаточної поразки. Згодом група змовників схопила Пугачова і видала владі. 1775 р. його разом з прихильниками було страчено на Болотній площі у Москві.

Внутрішня політика царизму наприкінці XVIII ст. характеризувалась прагненням зміцнити панування дворянства та верхівки купецтва. Наляканий падінням абсолютизму у Франції та селянськими повстаннями, новий російський самодержець Павло І (1796—1801) робив спроби подолати внутрішньополітичні суперечності з допомогою військово-бюрократичної диктатури: він встановив військово-поліцейський казармений режим. Проти деспотії Павла І виступило столичне дворянство, розбещене привілеями ще за часів правління Катерини II. Воно вчинило новий державний переворот. Павла І було вбито. Новим імператором Росії став його син Олександр І.

Зовнішня політика та безпрецедентна воєнна активність Росії у другій половині XVIII ст. надихалась прагненням дворянства захопити нові території та ринки збуту.

Основними акціями зовнішньої політики Росії були: російсько-турецькі війни 1768—1774 рр. та 1787—1791 рр. (їхнім результатом стали: здобуття Росією виходу до Чорного моря та права мати на Чорному морі флот; протекторат над Кримським ханством, а згодом і його приєднання; приєднання території між Південним Бугом та Дністром); поділи Польщі 1772—1795 рр., внаслідок яких до Росії були приєднані білоруські землі, Правобережна Україна, Волинь, Литва, Курляндія; вступ у підданство до Росії частини Грузії, нейтралітет Росії щодо війни Англії з американськими колоніями. Крім боротьби за вплив у Центральній Європі, прагнення вирішити близькосхідне питання, одним із важливих принципів зовнішньої політики царської Росії став охоронно-монархічний принцип. Росія розірвала дипломатичні та економічні зв'язки з революційною Францією, організувала десант військ в Італії, сприяла італійському та швейцарському походам на чолі з Олександром Суворовим проти революційної Франції.

2. Росія в другій половині XIX ст. – період становлення капіталізму.

Наступником Миколи І став старший син Олександр II(1855—1881), який увійшов в російську історію як цар-визволитель.

Поразка Російської імперії у Кримській війні (1853— 1856), національно-визвольний рух поневолених народів змусили Олександра II провести реформи. У кожній губернії створювалися проекти реформ, які потім мала опрацювати комісія у Санкт-Петербурзі.

Основними реформами Олександра II були: аграрна (скасовувалося кріпосне право), земська (запроваджувалися виборні органи місцевого самоврядування), судова (нова система судочинства на засадах виборності суддів, інституту присяжних, відкритості), освітянська (єдина система початкової освіти та система закладів середньої освіти), військова (заміна рекрутської армії армією, сформованою на основі загальної військової повинності), міського самоврядування (створення виборних органів самоврядування у містах).

Реформи створили основу для переходу від феодально-станового устрою Російської імперії до буржуазно-представницького. Одним із останніх актів Олександра II було підписання проекту про введення до складу Державної ради депутатів від міст та губерній.

У 1863—1864 рр. Олександр II жорстоко придушив національно-визвольне повстання у Польщі. Щодо України він проводив агресивну шовіністичну політику (Валуєвський указ 1863 р., Емський акт 1876 р.).

1881р. царя було вбито членами народницької організації "Народна воля", очолюваної А. Желябовим і С. Пе-ровською.

Наступником Олександра II став його другий син Олександр НІ (1881—1894). Його внутрішню політику історики характеризують як політику контрреформ 1882—1893 рр. Він наказав стратити учасників замаху на Олександра II, призначив консерваторів на міністерські посади, посилив репресії проти революціонерів, обмежив права земств та міське самоврядування, заборонив ліберальні газети та журнали, зменшив державні асигнування на початкову освіту, заборонив прийом до гімназій дітей незабезпечених станів, у національних окраїнах заборонялося друкування, викладання та навчання національними мовами, переслідувалися грузинська православна та вірменська церкви, обмежувались права єврейського населення.

1894 р. на престол вступив син Олександра НІ Микола II, який правив до 1917 р.

Зовнішня політика Російської імперії 60—90-х рр. характеризувалась посиленням впливу Росії в європейській політиці; подальшим проникненням до Середньої Азії. Так, упродовж 1858—1873 рр. внаслідок воєнної експансії Росії вдалося приєднати середньоазіатські ханства — Коканд, Бухару, Хіву.

У зовнішній політиці Росії цього періоду виокремлюють два етапи: 1856—1871 рр. та від початку 70-х рр. до укладання російсько-французького союзу 1891—1894 рр.

Перший позначається стриманою та обережною політикою російського уряду на Балканах, спробою подолати міжнародну ізоляцію, пошуком нових союзників, ліквідацією обмежувальних статей Паризького договору, створенням Союзу трьох імператорів (Росії, Австро-Угорщини, Німеччини)1873 р.

Основними подіями другого етапу були: російсько-турецька війна 1877—1878 рр.; підписання Сан-Стефан-ського мирного договору, згідно з яким Росії повертались землі Південної Бессарабії, гирло Дунаю; відхід Лрдагана, Батума, Карса, Баязета (Закавказзя); Берлінський конгрес (1878 р.), який значно обмежив здобутки Росії у російсько-турецькій війні 1877—1878 рр.; оформлення франко-російського союзу 1898 р.

Loading...

 
 

Цікаве