WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія первісного суспільства на українських землях - Курсова робота

Історія первісного суспільства на українських землях - Курсова робота

У добу верхнього палеоліту та мезоліту відбувалися певні зміни в структурі родової общини. Вона стала більшою (до 100 осіб) та охоплювала певну територію, на якій займалися полюванням, збиральництвом або рибальством декілька груп, що утворювали великі чи малі роди-фратрії.

На добу мезоліту припадає формування племені — етнокультурної спільноти, яка характеризується спільністю мовних та культурних традицій. В умовах міграцій плем'я стає об'єктом розширення шлюбних зв'язків. Усередині великих спільнот починають формуватися органи управління, що складалися із впливових старійшин громад (вони займалися організацією колективного полювання, переселення, побудови житла, розподілу здобичі, здійснення певних обрядів). Іноді обрядова сторона та контроль за сімейно-шлюбними звичаями покладалися на вождів-шаманів (формальних лідерів, які замінювалися шляхом успадкування посади за материнською лінією). Лінія вождів відігравала важливу роль у період воєнних конфліктів, оскільки мала жорсткий авторитарний характер. Старійшини діяли в мирний час і, як правило, узгоджували свою діяльність зі старійшинами інших родів.

Ускладнилася система соціалізації (передачі досвіду молодим поколінням). Першим кроком у цьому напрямку була поява в первіснородовій общині обрядів ініціації і підготовки до неї (випробування для зарахування у члени роду). Потреби господарської та соціальноі діяльності привели до появи тимчасової парної сім і як інституту або нижчої ланки колективу. Вона не мала стійкого характеру, але допомагала відповідально ставитися до виконання колективних дій, зберігаючи колективний характер присвоєння природного продукту та екзогамні статеві стосунки в межах общини.

3. Неолітична революція.

У VII тис. до н. є. до Європи приходить "відтворювальне господарство". З півдня Балкан ці імпульси спрямовувалися на північний захід, північ та північний схід. У середині V тис. на території східного угорського За-дунав'я, Моравії, Південно-Західної Словаччини складається самобутня культура лінійно-стрічкової кераміки. Носії цієї культури в другій половині V — на початку IV тис. до н. є. поширюють рільництво та скотарство по водних артеріях (Дунай, Вісла, Лаба, Рейн, Дністер та Прут) на величезну територію від Маасу (на заході) до Дністра (на сході), від межиріччя Сави та Драви (на півдні) до Одри (на півночі).

Поселення носіїв лінійно-стрічкової кераміки зосереджувалися поблизу річок. Дерев'яні будинки каркасно-стовпової конструкції розташовувалися на відстані 15—20 м. У будинку проживали від одної до кількох сімей. Могильники цієї культури дають цікавий матеріал. У могильному інвентарі чоловічих поховань знаходяться поліровані кам'яні сокири, вироби з немісце-вої сировини, ремісничі вироби.

Рільництво в Європі спочатку було мотичним. Воно виявилося досить трудомістким і малопродуктивним. Дрібна рогата худоба теж не могла повністю витіснити полювання. Лише поява в VII тис. до н. є. рала, деяких елементів орного рільництва і примітивного підсічно-вогневого комплексу та іригації дала рільникам змогу отримати певні переваги в здобуванні продуктів харчування. Саме тоді відбувається перехід від круглої до прямокутної форми житла, що засвідчує стійку тенденцію до повної осілості, оскільки така форма осель давала можливість добудовувати необхідні житлові та господарські приміщення.

Перехід до відтворювальних форм господарювання та підвищення ефективності результатів господарської діяльності людей привели до змін у їх побуті та психології. Земля, на якій відбувалося виробництво, набула нової ознаки: вона стала не лише предметом, а й результатом людської праці. Змінився й характер праці. Вона потребувала більшого рівня кооперації і водночас формувала спеціалізацію виробничих процесів. Розподіл праці всередині общини став необхідною умовою її подальшого існування. З'явився також міжобщинний обмін. Общини зі скотарським профілем обмінювалися продуктами з рільничими або мисливсько-збиральницькими. Об'єктами обміну були предмети ремесла (кераміка, знаряддя) та сировина.

Усе це привело до модифікації поняття "власність". Виникають розуміння особистого права на знаряддя й предмети побуту та усвідомлення спадкового, колективного права на землю. Право власності на землю характеризувалося певною ієрархічністю: розпоряджатися нею міг лише рід, дорослі члени мали право володіти окремими ділянками, а сім'я — лише користуватись нею. Особисте майно успадковувалося, враховуючи цю ієрархію. Родова територія мала певну назву і на ній виділялися ділянки, що мали загальнородове значення: місце для ритуалів, святилища, джерела питної води та сировини, ліс. З посиленням ролі чоловіків у орному рільництві структура общинної власності набула патріархального характеру, а потреба в зайвих робочих руках стимулювала перетворення родової общини в сусідську.

4. Еволюція общинно-родової організації первісних людей.

В умовах шлюбної замкненості великих общин та формування їх самобутніх культурно-господарських комплексів відбувалося утворення етнокультурних спільнот. Основною етнічною одиницею ставало плем'я (група общин). Обмін, ослаблення воєнних конфліктів, спільність проведення ритуалів — фактори етнічної консолідації. Для Передньої Азії та Східної Європи головною подією стала поява індоєвропейської сім'ї мов. Більшість дослідників вважають, що саме з культурою лінійно стрічкової кераміки слід пов'язувати виникнення в Східній та Центральній Європі племінної соціальної організації. Для неї було характерне:

— існування общини рільничо-скотарського типу, яку утворювали 60—100 осіб, що проживали в поселенні;

— наявність господарського району в радіусі 5км навколо поселення. Цей район перебував у колективній общинній власності.

Нові імпульси із зони Передньої Азії на Балканський півострів сприяли появі на ґрунті старих традицій розписної кераміки нових культур. У V тис. до н. є. тут формуються своєрідні культури Сескло (Фессалія), Вінча (Балкани і Карпатський басейн), Караново Ш-Весели-ново (Фракія). З появою металів цей регіон вступає в енеолітичну добу.

На території Молдови та України складається на початку IV тис. до н. є. трипільсько-кукутенськаіаторико-культурна спільність. Для неї характерні орне рільництво із застосуванням волів, використання тяглового транспорту (волокуші). Мідь і золото носії культури використовували для виготовлення прикрас, а мідь — для виготовлення сокир та тесел. На деяких сокирах трипільців знайдено сліди зварювання при температурі 350—400°.

Ткацтво, виготовлення шкіряних виробів, кераміка піднеслися з рівня домашнього промислу до рівня таких ремесел, як металургія та металообробка. Обмін та мінова торгівля стали широкомасштабними і привели до соціальної диференціації суспільства. Більшість дослідників зазначають, що за рівнем розвитку трипільська культура випереджала всі інші райони Європи. Тут з'являються регіональні центри, а площа поселень та кількість населення різко зростють. У розвинутому Трипіллі середня площа поселення становить 25—60 га.

Важливим напрямком розвитку скотарства було одомашнення нових видів тварин. Дослідники вважають, що ареал приручення коней можна пов'язувати з територією України. На поселенні Дереївка знайдено рештки кісток з явними ознаками одомашнення. Час знахідок (IV тис. до н. є.) дозволяє говорити, що в райони Передньої Азії кінь потрапив з північно-причорноморських степів. Наявність великої рогатої худоби та коней дала змогу приступити до вирішення проблем тяглової сили та транспорту.

Loading...

 
 

Цікаве