WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Військово-політичний блок НАТО: історія діяльності союзу та співпраці з Україною - Курсова робота

Військово-політичний блок НАТО: історія діяльності союзу та співпраці з Україною - Курсова робота

У листопаді 1951 року було прийнято рішення створити до 1954 року армію НАТО із 43 дивізій. Але Вашингтон не був задоволений . В решті-решт на лісабонській сесії Ради НАТО кількість дивізій було доведено до 90.4 Північноатлантичний Союз дозволяв США міцно закріпитися у Північноєвропейських країнах. За роки існування НАТО її рішення з усіх питань, що мають хоч якесь істотне значення приймались в основному з ініціативи або під тиском США. Вашингтон постійно прагнув поширити консультативну роль керівних органів НАТО, розраховуючи тим самим значно полегшити завдання умовлення союзників, в тому числі і за допомогою колективного натиску на тих з них, хто виявляє найбільшу строптивість.

Завдяки своєму найбільшому впливу в НАТО, США мають значну перевагу у Північноатлантичному блоці. На протязі більш ніж двадцятирічного періоду з моменту утворення НАТО, об'єднане командування цієї організації завжди очолював американець. За різними даними від 30 до 40% персоналу Міжнародного штабу об'єднаних збройних сил НАТО в Європі та немалу частину у більшості інших її керівних органів займають представники США. Постійне перебування американських солдат в Великобританії, ФРН, Італії і більшості інших держав НАТО - невід'ємна риса їх зовнішньої політики. "Без сильної участі Сполучених Штатів в НАТО, – писала газета "Лос-Анджелес таймс", – можливо, що спочатку малі західноєвропейські країни наслідують прикладу шведського нейтралітету, а потім до них приєднаються більш великі".

У вересні 1950 року на сесії Ради НАТО стосовно Європи була прийнята американська стратегія, що базувалася на концепції висунутих вперед кордонів:

а) збереження постійної воєнної присутності США в Західній Європі;

б) відновлення воєнного потенціалу західноєвропейських держав;

в) розміщення військ пакту безпосередньо на кордоні між соціалістичними країнами і країнами НАТО в Європі;

г) відмова від визнання післявоєнних реальностей на європейському континенті;

д) опір на ядерну зброю.

Американський теоретик Дж.Шлесинджер виділив три фази розвитку європейської стратегії НАТО:

1) 1945-1954 (адміністрація президента Трумена) - атомний вплив, перевага американських мобілізаційних баз;

2) 1954-1962-масове возмездя у все більшому ступені підтримане можливістю використання тактичної ядерної зброї;

3) 1962-1985 – гнучке реагування - витончена американська стратегія націлювання, спрямована на те, щоб обмежити втрати і зменшити ризик взаємних ядерних ударів по містам, підкріплення звичайних збройних сил і тактичних ядерних можливостей в Європі.

У 1954 році США почали розміщувати в Західній Європі ракети і літаки - снаряди ближнього та середнього радіусу дії з ядерним зарядом ("Онест Джон", "Корпорал", "Матадор"). У жовтні 1954 року відбулося формальне підписання парижської угоди, що передбачала вступ Західної Німеччини та Італії в НАТО. В липні 1957 року державний секретар США офіційно заявив, що Сполученні Штати можуть виділити для НАТО спеціальний арсенал ядерної зброї, яка буде призначена не для якихось окремих союзників, а для НАТО в цілому. Чим сильніше використовували США свій "ядерний фактор", для затвердження своєї переваги, в системі НАТО, тим більша тяга з'являлася у головних союзників США придбати свою власну ядерну зброю. У 1955 році Англія підірвала свою першу атомну бомбу . В тому ж році про рішення створити свою власну ядерну зброю оголосила Франція (перший випробувальний вибух ядерної зброї вона здійснила у 1960 році).У травні 1958 року президент Франції де Голль виступив з пропозицією про заміну єдиноособового американського контролю в НАТО тріумвіратом у складі США , Франції, Великобританії.

З приходом до влади в США у 1961 році адміністрації президента-демократа Дж.Кеннеді, американська стратегія була змінена. Кеннеді проголосив стратегію "гнучкого реагування", що передбачала подальше нарощування прискореними темпами ядерного арсеналу та стратегічного потенціалу США.

Згідно з офіційною статистикою, витрати членів НАТО на воєнні цілі за два з половиною десятиліття з моменту виникнення організації значно виросли:

Рік Воєнні витрати США Воєнні витрати в цілому по НАТО

1949 $13,503 млрд $18,713 млрд

1973 $78,5 млрд $121,6 млрд

1974 $85,906 млрд $135,093 млрд

1975 $89 млрд $150 млрд

1976 $99,1 млрд $155,3 млрд.

Приведені нижче цифри означають, що із усіх внесків країн-членів НАТО, витрати США у Північноатлантичному Союзі були левові. Крім того США мають найкращу військово-технічну базу та найбільші масштаби виробництва.

Центральне місце в американо-західноєвропейських відносинах займають три великі країни Західної Європи: Англія, Франція і ФРН. Першочергова увага, яку приділяють США цим країнам пояснюється їх економічною, політичною і військовою міццю, сильними міжнародними позиціями, а також тим, що вони є найбільшими партнерами Сполучених Штатів по НАТО і складають ядро Європейського Економічного Співтовариства.

У 1967 році НАТО прийняла воєнно-політичну доктрину "гнучкого реагування", яка офіційно передбачала недопущення вторгнення країн Організації Варшавського Договору у Західну Європу за допомогою використання загрози ескалаційного застосування тактичної, середньої дальності та стратегічної ядерної зброї, якщо оборона звичайними засобами буде неефективною.

Після приходу до влади в США у 1969 році республіканської адміністрації в американській зовнішній політиці відбулося зміцнення акцентів в бік проблем, пов'язаних із Західною Європою і Північноатлантичним блоком. Республіканська адміністрація прагнула надати відносинам з партнерами по НАТО гнучкість, але зробити це таким чином, щоб перекладання на них додаткової "відповідальності" не тільки не послабило, але навіть збільшило б вплив США на західноєвропейських союзників. У відповідності з цими цілями була розроблена практична політика Вашингтону у Північноатлантичному блоці:

а) укріплення НАТО і розгортання гонки озброєнь;

б) розширення економічної та ідеологічної експансії;

в) курс на розгортання двобічних відносин з державами Західної Європи та іншими.

Визначені урядом Р.Ніксона зовнішньополітичні орієнтири, які відбивали реакцію США на кардинальні зрушення у міжнародній обстановці, багато в чому збереглися, - в тому, що стосується американського курсу в НАТО і при наступних адміністраціях - Форда, Картера, Рейгана, Буша, Клінтона. На початку адміністрації Р.Ніксона вдалося підтримати порівняно непогані відносини із своїми партнерами по Північноатлантичному блоку. В цілому американо-західноєвропейські відносини розвивалися благоприємно для США. У сфері економіки був характерний наступ Америки на позиції союзників по НАТО. В Західній Європі знаходилося американських капіталовкладень і підприємств, які оцінювались у $100 млрд.7 Зростання ж західноєвропейських капіталовкладень не відчувалося в Сполучених Штатах досить значно, особливо якщо враховувати можливості американського ринку.

Сполученні Штати знаходились далеко попереду Західних країн з об'єму виробництва, мали експорт в три рази більший ніж експорт цих країн. Такий стан надавав американським правлячим колам міцний засіб впливу на інших учасників НАТО. Брюссельська сесія Ради НАТО у грудні 1970 року узгодила план нарощування воєнного потенціалу країн-учасниць(план АД-70). Завдання НАТО у воєнній галузі формувалося з врахуванням вимог, що містяться у новій стратегії США більшої "гнучкості". Вони передбачали:

1)укріплення звичайного потенціалу, особливо усунення кількісних недоліків в об'єднаних збройних силах Північноатлантичного Союзу;

2)підтримання достатніх стратегічних і тактичних ядерних сил, як доповнення до звичайних сил;

3)продовження консультацій по визначенню чіткої ролі тактичної ядерної зброї.

Влітку 1971 року, коли адміністрація Р.Ніксона з успіхом застосовувала обмеження імпорту, збільшилися на 10% митні тарифи на іноземні товари. В результаті Вашингтону вдалося отримати від більшості західноєвропейських партнерів значних військово-політичних і економічних поступок, в тому числі істотного збільшення воєнних витрат країн-учасниць Північноатлантичного блоку. Після того як ця та деякі інші цілі були досягнуті, американський уряд відмінив митні надбавки. Отже, іноді Америка використовувала свою економічну перевагу, для натиску на західноєвропейські країни.

Loading...

 
 

Цікаве