WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія Кавказа - Курсова робота

Історія Кавказа - Курсова робота

На початку 40-х років XVIII в. від володарів Дагестану — Шамхала, Уцмія, Майсума, ханів Аварії (Мехтули й інших) — у Петербург прибуло кілька посольств із проханням прийняти їх під заступництво Росії [22,с.491].

Зближення народів Північного Кавказу з Росією йшло врозріз із планами і намірами правлячих кіл Порти і Кримського ханства. Вони всілякими засобами, у тому числі і збройній силі, намагалися перешкодити зміцненню відносин горянських народів Північного Кавказу з російським народом.

У 1749—1752 р. у Петербург прибуло осетинське посольство, яким керували 3. Еліханов і інші відомі суспільні і політичні діячі Осетії XVIII ст.

У Петербурзі вони вели переговори по всіляких питаннях, але основною задачею посольства було питання про приєднання Осетії до Росії. Домагаючись позитивного дозволу цього складного в тих умовах питання, посольство, зі своєї сторони, запевняло, що Осетія готова при необхідності виставити 30-тисячну армію для участі і війнах проти султана і шаха.

Переговори завершилися тим, що передгірна рівнина Центрального Кавказу, басейн рік Ардон і Фіагдон визнавалися російським урядом землями Переселення осетин у ці райони підтримувалося російським урядом. Була досягнута домовленість про торгівлю: осетинам дозволялося приїжджати в Кизляр і Астрахань і вести безмитну торгівлю.

Зі своєї сторони, члени посольства обіцяли, що Осетія, як і раніш, буде триматися російської орієнтації [3,с.89].

У середині XVIII в. підданство Росії підтвердили й інші володарі Північного Кавказу. У 1750—1751 р. шамхал тарковский Хасбулат "шукав російського заступництва". У 1753 р. володар Аварії Магомед Мус-хан і Сурхай-хан Казикумухский просили про прийняття їхній "з підвладними в російське підданство" [11,с.447].

Це, однак, не означало, що всі жителі Північного Кавказу орієнтувалися на Росію. Малися і такі, котрі дотримували протурецкоії орієнтації. До їхнього числа відносилися представники мусульманського духівництва і частина феодалів, що підтримували торгово-економічні зв'язки з Портою так, Ендерєєвский правитель, резиденція якого знаходилася в центрі работоргівлі па Північно-Східному Кавказу посилав до кримського хана і до турецького султана листа з проханням надіслати військову допомогу для узяття Дербента і Баку. Точно таку ж політику вели деякі феодали Північно-Західного Кавказу, зв'язані з Кримом і Портою.

Загальновідомо, що в середині XVIII в. на Північному Кавказі дуже часто спалахували міжусобиці. Причому кожна зі сторін, що борють, зверталася до Росії за допомогою і підтримкою. Але коштувало кавказькому командуванню підтримати одну з угруповань, як інша починала шукати підтримки в Порти і Криму. Так було в Кабарді в період боротьби між кашкатавской і баксанской фамільними групами. Підтримка і допомога російського уряду Картли-Кахетинскому царству викликали невдоволення феодальних володарів Дагестану і всього Східного Кавказу. Вони намагалися викликати збурювання і підняти проти Росії народні маси. Так було навесні 1758 р. Деякі феодали Чечено-Інгушетії намагалися організувати антиросійський виступ, але безуспішно [2,с.104].

У 50—80-х роках XVIII в. російсько-осетинські відносини стали різнобічними по характеру. Разом з політичними питаннями вирішувалися й економічні задачі. Одним з найважливіших було питання про переселення осетин на російську прикордонну лінію. Відповідно до указу Катерини II (1762 р.) , осетини й інгуші одержали право переселятися з гір і поселятися в урочище Моздок і Мекень.

Розділ 4

Північний Кавказ в період правління Єкатерини ІІ

4.1 Російсько-турецька війна 1768-1774 р.р

У другій половині XVIII в. загострилася боротьба Росії з Османською імперією за рішення чорноморської проблеми. Це було зв'язано з зміною зовнішньополітичного курсу названих держав, що визначався їхнім соціально-економічним розвитком і внутрішньою політикою панівних класів.Султанський уряд шукав виходу з внутрішньої кризи в загарбницьких війнах.Північно-Західний Кавказ був для османів плацдармом для нападу на Росію з півдня і для подальшого просування па Кавказ.

Франція в особі Російської держави бачила конкурента на Близькому Сході. Зближення Росії з Англією в 60-х роках XVIII в. було другою серйозною причиною загострення франко-російських відносин. Позиціїя Англії стосовно Російської імперії була двоїстою. З одного боку, вона була зацікавлена в торговельних зв'язках з Росією хотіла з її допомогою послабити позиції Франції, з іншого боку — вона не бажала і не хотіла допустити зміцнення Росії на Чорному морі. Спільницею Франції була Австрія. Усі спроби російської дипломатії домогтися угоди з останньої закінчилися невдачею. Але царському урядові удалося укласти союзний договір у 1764 р. із Пруссією,яка не мала безпосередніх інтересів у Туреччині і Швеції і прагнула за допомогою Російської імперії вирішити проблему Польщі у своїх інтересах.

Міжнародна обстановка на Кавказу погіршувалась ще і тим, що на його територію продовжував претендувати і шахський Іран.

До початку воєнних дій і особливо в період війни османи намагалися залучити на свою сторону кавказькі племена. На початку війни султан звернувся до кабардинських князів із закликом бути "покірними, слухняними" і допомагати військам Порти і Криму. За його наказом на Північний Кавказ були послані численні агенти. Одним із приводів до зіткнення з Росією служив для султанської Туреччини польське питання, у якому вона йшла у фарватері французької політики. Смерть польського короля Августа III послужила сигналом до боротьби держав,прагнувших звести на польський престол свого кандидата. Підтримуючи кандидатуру Станіслава Понятовського, Росія ввела в Польщу свої війська, що і було використано Туреччиною як привід до конфлікту. Кримський хан за наказом султана вторгся в межі України і Польщі, а скликана у 1768 р. велика султанська рада (Великий Диван) прийняв рішення про війну проти Росії, як порушниці прав Польщі, що Туреччина за власною ініціативою брала під опіку. Пропозиція Англії і Пруссії про посередництво було відхилено. 25 жовтня 1768р. Туреччина оголосила Росії війну [11,с.446].

У цій війні російські війська, керовані видатними полководцями П. А. Румянцевим і А. В. Суворовим, одержали ряд блискучих перемог. Російський флот, що діяв у Середиземному морі під командуванням адмірала Г. А. Спиридова, у 1770 р. у боях у Хіосській протоці й у Чесменскій бухті розгромив морські сили турків і, крім того, зробив допомогу повсталим проти турків грекам, а також арабам Сирії і Єгипту. Австрію сильно тривожили успіхи російських військ, і її відношення до Росії ставало усе більш ворожим. У 1771 р. вона уклала з Туреччиною конвенцію про деякі територіальні придбання за рахунок Валахії з зобов'язанням сприяти мирові і відмовленню Росії від вимоги незалежності дунайських князівств і Криму. У тому ж році російське командування в Криму визнало кримським ханом Шагин-Гірея, що прийняв заступництво Росії..

Слід зазначити, що, понадіявшись на допомогу з боку Франції, Швеції і Пруссії, Туреччина почала війну, будучи дуже погано підготовленою. Султанський уряд мобілізувало більш 100 тис. чоловік, але війська були погано навчені і терпіли великий нестаток в боєприпасах і продовольстві.

Російські війська, що діяли на Дону, дуже швидко опанували Азовом і Таганрогом, що дало можливість Росії відновити свій флот, що взяв участь у цій війні і поклав початок російському Чорноморському флотові [9,с.132].

У цей же час у Кабарді і на Кубані діяв загін генерала Медема, а в Грузію, на випадок турецького вторгнення, був відправлений інший загін під командою генерала Тотлебена. У 1770 р. він опанував містом Кутаїсі, і турки були вигнані з Імеретин (крім міста Поті).

Російське командування із самого початку війни надавало першорядного значення обороні Кабарди від турецьких військ.

Із самого початку війни більшість кабардинських князів стояли набагато ближче до Росії, чим до Криму або Туреччини. Вже в перший рік війни стало відомо, що майже усі найбільш знатні князі Кабарди, з народом підтвердили своє підданство Росії і переселилися на Баксан. Лише деякі князі у, загальної складності до 200 чоловік, ухилилися від підданства Росії і відійшли до верхів'їв р. Куми, в урочище Ешкокон,

Однак, не зважаючи на ці факти, деякі представники царської адміністрації на Північному Кавказу неправильно відносилися до кабардинців, розглядаючи їх як підозрілих і ненадійних союзників

Для спостереження за кабардинськими князями в Кабарду був призначений як пристава секунд-майор Дмитро Тоганов, родич ногайских мурзів, якому одночасно доручалося установити зв'язку і з закубанцями. Йому було запропоновано влітку жити в Кабарді, а на зиму переходити в Моздок, відкіля підтримувати постійний зв'язок з Кабардою. Цим самим в 1769 р. був покладений початок введенню в Кабарді російської військової адміністрації [23,с.100].

Loading...

 
 

Цікаве