WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія Кавказа - Курсова робота

Історія Кавказа - Курсова робота

Гостра боротьба за Закавказзя між двома суперниками відбувалася й у 1533—1538 р., і в 1547—1555 р. По мирному договорі укладеному в м. Амасії (1555 р.) до Туреччини відійшла південна частина Вірменії (басейн озера Ван) і Західна Грузія.

В міру боротьби за Закавказзя росли і ширилися загарбницькі апетити султанської Туреччини, що тепер простиралися на весь Кавказ. Туреччина побоювалася зближення Сефевідської держави з Москвою, зацікавленої в розвитку торгівлі з кавказькими народами. Під впливом загарбницької боротьби за Закавказзя в султанській Туреччині виношувалися ще більші плани,що до Волги і Дону, що служили зручними водними шляхами в східні країни. Кримські хани, а за ними і турецькі султанами в XVI в. відкрито претендували на панування над ногайськими ордами і ханствами Поволжя.

Кримські хани вступили в конфлікт з Московською державою через Казань, що вони підтримували в її боротьбі проти Москви. У 1505 р. казанський хан Мухаммед-Емін, поставлений у Казань Іваном III, зненацька напав на Нижній Новгород; його військо лише з труднощами було відбито. В 1506 р. невдача московських військ під Казанню послужила сигналом до ворожих виступів проти Московської держави ряду ханств і насамперед Кримського. Користуючись династичними зв'язками з казанськими ханами, кримські хани штовхали них на активну боротьбу проти Москви.

Кримський хан зумів настроїти Астраханське ханство проти ногайців і Московії і тим самим зробив його своїм союзником.

Якщо до цього додати, що в 1524 р. казанський хан Сагібом-Гірей (ставленик Криму) виявив готовність визнати себе васалом Туреччини й оголосити Казанське ханство володінням султана Сулеймана, то можна зробити висновок, що позиції кримського хана, а отже і турецького султана в Східній Європі до 1525р. були дуже сильними.

До здійснення цих планів були притягнуті кримські хани, зобов'язані діяти в якості нібито законних спадкоємців і спадкоємців Золотої орди. Передбачалося, що Астрахань, Північний Кавказ і Ногайская орда або добровільно визнають владу турецьких султанів і кримських ханів або ж будуть підлеглі їм шляхом завоювання.

Однак здійснення турецьких планів наштовхнулося на серйозну протидію насамперед з боку народів, що жили на Північному Кавказу.

Одним з найбільш численних народів Північного Кавказу були кабардинці, що складали в XVI в. кілька феодальних володінь (князівств).

Після ліквідації золотоординського ханства на всім Північному Кавказі почали інтенсивно складатися ранньофеодальні політичні утворення (в адигейців, західних черкесів, кабардинців і ін.). У кабардинців у XVI в. з'явилося два основних князівства, відомих за назвою Велика і Мала Кабарда. Границею між ними була ріка Терек, ліворуч від якої знаходилася Велика Кабарда, а по праву — Мала. Ці два князівства у свою чергу розпадалися на більш дрібні володіння. У цих кабардинських князівствах переважали патріархально-феодальні відносини [15,с.224].

До панівного класу Кабарди примикало мусульманске духівництво. Релігія (іслам) грала важливу роль у житті кабардинського феодального суспільства починаючи з XVII в. Однак мусульманське духівництво не мало великого авторитет у місцевого населення. Мулли були найчастіше вихідцями з Криму або Туреччини; насаджуючи в Кабарді далекі горцям норми мусульманського законодавства, вони служили одночасно провідниками політики цих країн.

Володіння Кавказом дало б у руки Туреччини величезну перевагу перед Іраном і полегшило б туркам проникнення в Середню Азію. Крім того, це ставило у вкрай невигідне положення Московську державу. Закріпившись на Кавказі, турки робили б тиск на Казанське й Астраханське ханство і на ногайців; їхнє панування тут нанесло б збиток торговельним зв'язкам Москви з закавказькими областями, Іраном і Середньою Азією.

Однак тільки тоді, коли Туреччина опанувала в 1514— 1515 р. Курдистаном і підійшла впритул до Закавказзя, можна датувати початок турецького проникнення на Кавказ.

Приблизно до того ж часу відносяться і великі набіги кримських татар на Астрахань і на Північний Кавказ.

Протягом усієї першої половини XVI в. Туреччина робила спроби сколотити блок Криму, Казані й Астрахані проти Москви. Однак Московська держава випередила Туреччину. В 50-х роках XVI в. вона опанувала Казанню й Астраханню й установила зв'язки з народами Кавказу

Роздроблений на безліч невеликих феодальних володінь,. Північний Кавказ здавався Туреччини найбільш уразливим місцем, захоплення якого давало їй у руки ключ до вирішення не тільки закавказької, але й іранської проблеми.

Через оволодіння цим ключем їй стояло вступити в боротьбу з Московією, правителі якої вже в XVI в. розуміли значення для Москви Кавказу в зв'язку з необхідністю придбати вихід до південного моря.

Поселення вільних руських людей на Дону (донські козаки) і на Тереку (гребінські козаки) були із самого початку XVI в. сполучною ланкою Москви з народами Північного Кавказу, зокрема з кабардинцями.

Але особливо важливою датою в історії зближення Кабарди з Московською державою потрібно вважати 1557 р. Цього року в Москву прибуло посольство від старшого, найбільш впливового і шанованого кабардинського князя Темрюка і князя Тазрюта з проханням, "щоб їхній государ подарувало, велів їм собі служити і. у холопстві їх учинив" [17,с.5]. У Москві позитивно поставилися до цього прохання; вона відповідала планам політики пануючи на Кавказу й об'єктивно відповідала інтересам Московської держави.

Кабарда була прийнята під заступництво Москви; з цього року руський цар розглядає кабардинців, як своїх підданих. Це видно хоча б з того, що вже у наступному, 1558 р. кабардинці призиваються брати участь у поході князя Дмитра Вишневецького проти кримського хана, а в 1560 р. була почата звичайна у відношенні приєднаних до Московії народів спроба звернути кабардинців у християнство, для чого в Кабарду з Москви були спрямовані представники духівництва. Ця спроба не увінчалася успіхом.

Таким чином, саме 1557 рік треба розглядати як дату добровільного приєднання Кабарди до Московської держави.

Московські військові загони з Астрахані на прохання кабардинських князів надавали допомогу кабардинцям проти їхніх недругів; кабардинська кіннота, що відрізнялася високими бойовими якостями, залучається московським урядом до участі майже в усіх війнах, що вела Московська держава.

Наступні події показали, що оборонні міри, прийняті московським урядом у Кабарді, були дуже своєчасні. Наявність руських загонів на Тереку і військовий союз з кабардинцями перешкодили поширити почату в 1569 р. Туреччиною війну за захоплення устя Волги й Астрахані на весь Північний Кавказ.

Уже тоді було зовсім очевидним, що безпека устя Волги й Астрахані залежить від положення справ у Кабарді. Розуміли це й у Туреччині.

Розгром турецького флоту при Лепанто в 1571 р. і поразка в 1572 р. військ кримського хана, напавшого на Московську державу, що збіглася з нанесенням донськими козаками удару туркам в Азові, трохи стримали запал Туреччини.

Новий султан Мурад III (1574—1595) зосередив усю свою увагу на боротьбі за Закавказзя, почавши нову кровопролитну війну з Іраном (1578—1590 р.).Ця війна загострила положення на Північному Кавказі, активізувавши військову діяльність кримського хана.

У 1585 р. іранські війська зуміли витиснути турок з Азербайджану.Однак новому турецькому головнокомандуючому Фархад-паші, що перемінив померлого Османа-пашу, удалося в 1588 р. одержати кілька перемог над персами і зайняти ряд пунктів у Закавказзі. Прибуле в Москву з Ірану посольство намагалося укласти союз проти Туреччини, обіцяючи спільні дії на Північному Кавказі проти турків і кримського хана. При цьому шахський уряд навіть пропонував територіальну компенсацію за військову допомогу у виді Дербента і Баку, що шах не сподівався відстояти від турків.Але московський уряд волів вичікувати і не вступати безпосередньо в боротьбу з Туреччиною, хоча положення на Північному Кавказу було вкрай тривожним.Війна Туреччини з Іраном продовжувалася зі змінним успіхом. Жорстокий режим військової окупації, установлений турками в Закавказзі, викликав невдоволення населення, чим і скористалися місцеві феодали, що звернулися до молодого іранського шаха Аббаса I (1587—1628) за допомогою. Ослаблення влади турецьких султанів сприяло величезне народне повстання, що охопило значну частину Малої Азії і закавказькі володіння Туреччини; до повсталої сталі переходити турецькі солдати.Та все ж безуспішно,але Туреччина була змушена в 1590 р. укласти мир з Іраном. Ширван, частина Вірменії, частина Грузії і весь Азербайджан були визнані підвладними Туреччини.

Бачачи неможливість самотужки вести боротьбу проти Туреччини, шах Ірану вирішив залучити до цієї боротьби, у якій фактично вже брали участь народи Закавказзя і Кавказу, ще і Московську державу.

Loading...

 
 

Цікаве