WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія Кавказа - Курсова робота

Історія Кавказа - Курсова робота

Розгром турецьких військ на границі Кабарди мав велике значення для її подальшої долі. Кабардинський народ був урятований від реальної погрози вторгнення турецьких військ на його територію, що неминуче принесло б йому незлічимі нещастя.

Ця перемога над турецькими військами значно зміцнила військовий авторитет Росії на Кавказі й удержала від виступу на стороні турків багатьох феодалів. Як пам'ять про цю подію на місці розгрому турків виникла станиця Баталпашинська

Надалі російським військам було наказано переправитися через Кубань і йти на турецькі фортеці й Анапу. Керував цим походом уже новий командуючий генерал-аншеф І. В. Гудович.

Однак це вже не могло зробити бажаних для Порти дій. Головнокомандуючий І. В. Гудович думав, що знищення турецьких зміцнень в Анапі внесе остаточне заспокоєння серед кабардинців і черкесів. Навесні 1791 р. він рушив на неї свої війська.22 червня 1791 р. у 8-м години ранку російські війська після штурму опанували Анапою. Їм дісталися 95 знарядь і 130 прапорів. Ворог утратив більш 8 тис. убитими і пораненими. Узято в полон 5900 чоловіків. Був узятий у полон і Ушурма. Основна маса полонених була відправлена в Крим. Ушурму як важливого бранця терміново направили в Петербург.

Довідавшись про падіння Анапи, турки залишили Суджук. Після цього російські війська 16 вересня 1791 р. повернулися на Кавказьку лінію.

Інтереси об'єднання сил європейської реакції для боротьби проти французької буржуазної революції прискорили закінчення російсько-турецької війни. 29 грудня 1791 р. у Ясах був укладений між Росією і Туреччиною мирний договір, яким насамперед підтверджувалися трактат 1774 р. і акт 1783 р. про приєднання Криму і Тамані до Росії і встановленні російсько-турецької границі по р. Кубані.

На заході Росія повертала Туреччині Бессарабію, Молдавію і Валахію.

Після висновку Ясського миру турки відновили зруйновані зміцнення Анапи, озброївши її 132 пушками, і направили туди нові війська під приводом приборкання закубанців, що зробили нібито непокору анапському паші.

Так була закінчена російсько-турецька війна 1787— 1791 р. У цій війні в бойових діях російських військ брали участь кабардинські загони; вони ж відмінним образом несли охорону Кавказької лінії.

Але ця війна серйозним образом дезорганізувала життя Кабарди. І під час війни і по її закінченні виникали приводи для роздратування кабардинського населення. Сюди треба віднести репресії з боку російської влади, а також часті реквізиції худоби.Незабаром після закінчення війни царські влади вирішили підсилити Кавказьку лінію, побудувавши на ній нові фортеці.

У 1792 р. у ведення Чорноморського козачого війська був переданий Таманський півострів і землі праворуч нижнього плину р. Кубані. Тут були створені 42 куреня, що склали 10 кінних і 10 піших полків. Центром чорноморського козацтва стало місто Екатеринодар. Таким чином, Кавказька лінія фактично була продовжена до Азовського моря. До цього часу вона була заселена селянами-переселенцями, що займалися хліборобством.[17.ч.2.,ст.245]

Ряд нових адміністративних заходів, проведених Царським урядом, а також захоплення земель для установи нових фортець і для роздачі царським генералам і чиновникам породжували в кабардинців і інших горців невдоволення, що використовувалося ворожими Росії елементами, що сіяли ворожнечу серед кабардинських князів і відновлювали їх проти російського уряду.

У Кабарді спроба ввести нові суди була зроблена в 1793 р. Однак вона зустріла протидію з боку кабардинців: уведенням цих судів порушувалися місцеві кабардинські звичаї і наносився збиток привілеям князів. Оскільки влада тисла на ці суди, вони являли собою не стільки органи правосуддя, скільки поліцейське знаряддя в руках російської військової адміністрації. Природно, що все це викликало велике невдоволення серед місцевого населення.

Турецький султан Селим III зі своєї сторони призивав кабардинців перейти за Кубань, де Порта гарантує їм рятування від Росії. При цьому він повідомляв, що Туреччина створює приводи для війни з Росією, щоб першою справою "избавить" від неї Кабарду і Крим [7,с.296].

12 вересня 1795 р. іранські війська Ага-Мохаммеда вторглись у межі Закавказзя і розорили багато міст і селища Азербайджану, Вірменії і Грузії, завдавши особливо жорстокому руйнуванню столицю Грузії — Тифліс. Ця подія сильна стривожило дагестанських ханів, що просили допомоги в Росії.

Щоб не допустити об'єднання іранських і турецьких сил і запобігти розгортання війни в Закавказзя, Росія направила в 1796 р. в Іран свої війська.

Царський уряд побоювався, що деякі кабардинські князі можуть бути використані проти Росії. Тому воно вжило заходів обережності. Ще в 1795 р. у Кабарду були спрямовані російські війська.

Тільки після висновку російсько-турецького союзного оборонного договору від 23 грудня 1798 р., викликаного експедицією французьких військ на чолі з генералом Бонапартом у Єгипет, наступила перерва в російсько-турецькій боротьбі на Кавказі. З цього часу, можна вважати, що в російсько-турецьких відносинах кабардинське питання утратило свою гостроту воно було вирішене на користь Росії.

Однак це не означало, що Туреччина припинила свої домагання на володіння Кавказом або що усі феодальні правителі Північного Кавказу, у тому числі і деяких кабардинських князях, перестали шукати в Туреччини підтримки своїм устремлінням.

Висновки

XVIII століття займає особливе місце в історії Північного Кавказу як по змісту процесів, що протікали в той час, так і по їхніх результатах, що зробив вирішальний вплив на наступні долі горянських народів.

У центрі дійсного дослідження лежали питання, що розкривають зміст де горці виступали об'єктом історичної дії. Однак правильне розуміння результатів міжнародних відносин неможливо без обліку, у якому кавказькі народи діють вже історичним суб'єктом. Тому, перш ніж звертатися до теми протиборства держав, випливає хоча б коротко зупинитися на особливостях внутрішньополітичної ситуації на Північному Кавказу.

Життя горянських народів у XVIII в. було відзначене зіткненням, що загострилося, двох різних тенденцій суспільного розвитку. З одного боку, зовнішня загроза безупинно підштовхувала процес консолідації різних груп населення в рамках можливо більш великих державних утворень, що приймали форму всякого роду конфедерацій і союзів. З іншого боку — природні умови і багатовікові традиції соціально-політичного життя постійно відтворювали прагнення до збереження давно сформованих малих, фактично автономних колективів зі слабко вираженою класовою диференціацією. У протилежності цих тенденцій історичної еволюції була закладена можливість незатухаючого конфлікту, що і реалізувалася протягом століття у формі етнорелігійної ворожнечі, боротьби за землю, у міжусобицях різних угруповань горянських князів і старшин.

У курсовій роботі розглядається заключний етап тривікового суперництва (1514—1813) за владу над Північним Кавказом між шахським Іраном, султанською Туреччиною і царською Росією. Його початок сходить до перших зіткнень між Османською імперією і сефевідським Іраном, що мав явно виражену форму сунніто-шиітського конфлікту. За ним ховалися претензії правителів двох держав на верховенство в мусульманському світі. У боротьбі, що розгорнулася, османські султани намагалися заручатися підтримкою середньоазійських володарів, що сперечались із Сефевідами. У противагу цим зусиллям іранська верхівка шукала собі союзників головним чином у середовищі християнських монархів, стурбованих широкою османською експансією в Східній і Центральній Європі. Стратегічне положення Північного Кавказу між Чорним і Каспійським морями, Східною Європою і Передньою Азією, на важливих комунікаціях, що з'єднували Схід і Захід, із самого початку конфлікту привертало увагу правлячих кіл країн-суперниць. Для Порти контроль над цим регіоном забезпечував сталість зв'язків із суннітскими емірами Середньої Азії і надавав зручний плацдарм боротьби проти Сефевідів. Для останніх закріплення на тій же території дозволяло перервати зносини Порти із Шейбанидами й одночасно налагодити власні контакти із союзниками по антиосманських коаліціях.

Вже в перші десятиліття XVI в. відзначаються зустрічі сефевідських емісарів із правителями Московської держави, але лише із середини того ж сторіччя Іван Грозний і його оточення починають серйозно цікавитися подіями на Північному Кавказу. Тому сприяють установлення стійких зв'язків з кабардинськими князями і грузинськими государями, а також включення до складу царських володінь Астраханського ханства, що забезпечило вихід Москви до Каспійського моря. Найбільш яскравим вираженням змін, що наступили, можна вважати прийняття Кабарди під московське заступництво в 1557 р. Однак успішно продовжити свою кавказьку політику московський уряд не зміг, тому що було зайнятий відображенням інтервенції шведів і поляків на заході й османо-кримських навалах на півдні. У результаті позиції Росії на Кавказу виявилися досить слабкими.

Loading...

 
 

Цікаве