WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія села Чемеринці - Курсова робота

Історія села Чемеринці - Курсова робота

Процвітало кумівство і протекціонізм. Основним заробітком у ланці були гроші за здане волокно льону. І що тут не виробляли. Наближені до керівників намагались за всяку ціну взяти ділянку, де кращий льон, могли по 2–3 рази міняти її. Одну і ту ж площу ділили кілька разів з вигодою для себе. Інші ж нічого домогтися не могли.

Або такий випадок. Виїхала льономолотарка у ланку, знесли льон, почепили мішки для насіння. Але бригадир приїжджає, наказує зняти мішки і безцеремонно направляє тракториста в іншу ланку, до своїх наближених. І 12 жінок, втративши дорогоцінний день, знервовані і з образою у душі розходяться по домівках.

І такого в той час було безліч. Одним відмовили дати коней зорати город, давали аж у червні, коли вже закінчувався обробіток, іншим не давали потрібні трактори. Одним виписали і зерно, і солому, іншим – ні того, ні другого. Люди держали худобу, яка була годувальником сім'ї. А щоб прогодувати її, косили стерню, що залишалася після збирання зернових. Її називали стернянкою. І то керівники забороняли таке робити. В той же час вони могли вночі спалити солому на площі 10–12 га, бо виконували наказ про виконання плану оранку. Доводилось ходити до колгоспних скирт у поля за 2–3 км, щоб принести оберемок соломи. Щоб якось врятуватись від злиднів, ... добавляли по 25 арів землі. Город у 50 арів уже збільшував можливості для виживання. Хоч і тут не обійшлося без образ і несправедливості.

Якщо господарство виконувало план по здачі зерна, а в коморі залишалось ще зерно, то уповноважені з району повідомляли керівництво і з'являлась вказівка про збільшення плану. Тому для натуроплати завжди залишався мізер. Правда, деякі голови колгоспів разом з комірниками шукали вихід, щоб приховати зерно і збільшити натуроплату. Але це було вже в останні роки. А так були випадки, що зерно згноювали, вивозили десь у рови, а селянам давали дуже мало.

А один голова навіть використовував такий метод наведення дисципліни і порядку. Приїжджав до колгоспника і валив загату, якою селяни утеплювали будинки на зиму. І всі мовчали, плакали, бо нічого зробити не могли. Нікому було і пожалітися.

Голова колгоспу у селі що хотів, те й робив. Люди часом писали листи у райком, скаржилися, переважно анонімно, бо боялися помсти. Але начальству все сходило з рук і вони навіть вихвалялися: "Перший каже, що якщо з'явилися скарги, то це добре, ви почали працювати".

Проте, у здавалось би безвихідному становищі люди боролися, не втрачали людської гідності. В черговий раз голова колгоспу Курило П.Д. приїхав зі своїми у двір їздового Дацька Михайла на Гуральні. Почав кричати, розкидати загату, матюкатися. Обурившись такою грубою поведінкою голови, з хати вийшла невістка, яка працювала медсестрою, і попросила голову з'ясувати причину таких відвідин у спокійній розмові. На це той відповів грубістю, штовхнувши вагітну жінку. Не стерпів цієї наруги господар. Вхопив сокиру і вдарив Курила по голові. Той впав, але певно на щастя обох, залишився живим. На той час це був нечуваний випадок. Дацка М. арештували, засудили на 6 місяців, враховуючи пом'якшуючі обставини (поведінку голови з невісткою).

Або інший приклад. Влада продовжувала боротьбу з релігією. Перед місцевим начальством ставилося завдання зробити все, щоб не відкривати церкви і закривати діючі. У нашому селі голова сільради викликає до себе о. Патеригу Максима і забирає ключі від церкви. Священик пояснював, що відсутні будь-які причини для закриття церкви. Але влада настояла на своєму. Певно, вислужувались перед начальством. Не зміг зрозуміти отець тих, кого хрестив у церкві, з якими пройшла більшість років його життя в Чемеринцях. Образа була такою великою, що священик захворів і незабаром помер.

Члени церковної двадцятки Брославський Трохим, Стефанишин Степан їздили у Львів і домоглися відкриття церкви. Пам'ятаю, як уже покійний Стефанишин Степан розповідав: "Зайшли ми з Брославським до керуючого у справах релігії в області, а він все говорить, щоб не відкрити церкву. А я йому: "То що ви хочете, щоб люди спивались, ходили по буфетах, шукали вихід, вступаючи у "суботники" чи в інші секти?" Таку думку дав мені в той момент Бог. Бо після моїх слів керуючий задумався, пішов і якийсь інший кабінет порадитися, а повернувшись, сказав нам їхати додому, а дозвіл надійде в район".

Але місцеве керівництво не дає провести світло до церкви. Але громада рішуче виступила проти дій влади. У Великодній тиждень завезли вночі стовпи з лісу. Розповідає Кіндрат Василь Іванович: "Я і Яцишин Болько розгружаємо стовпи, а вони вже їдуть. Ми встигли зробити роботу і відігнати коні на ферму, де чергував Тістик Ілько. Коней ставимо на місце в конюшні, упряж Тістик встигає сховати, а вони вже на конюшні і питають: "Чиїх коней немає?" Тістик каже, що всі їздові ще звечора поставили коней на місце. Вони перевірили, але нічого не змогли довести.

На другу ніч поставили стовпи. Вони приїхали, але люди вже розійшлись. А у великодню суботу електрик Сипко Володимир натягує проводи, і на Великдень засвітило світло".

Укладали у церкві підлогу плиткою, і не вистарчило тонни цементу. Грендиш Франко тоді працював бригадиром будівельної бригади у колгоспі. Розповідає Сипко Йосип: "Я говорю Грендишу про таку справу, а він мені: "Поїдь у комору і візьми пару мішків". Я їду. Комірник Мартиняк Софія дозволяє, і я вантажу цілу тонну і привожу до церкви".

Такі випадки свідчать, що люди не боялися, ризикували, проявляли непокору, а іноді й мужність.

Вже реакція нацистської Німеччини на проголошення 30 червня 1941 року Маніфесту відновлення української державності мусила призвести до посилення протинімецької боротьби, до переходу до збройного спротиву німецьким окупантам.

Але якщо в 1918 році, коли по розвалі Росії на східноукраїнських землях і Австрії на західноукраїнських землях у момент проголошення української державності уряд мав 100 тисяч вояцтва вчорашніх російських та українських армій, яке зразу ж в повному озброєнні і обмундируванні могло переходити в ряди української армії, то у 1941 році кадри українських збройних сил мусили створюватись з перебуваючого в окупації населення, елементу військового майже сирого, який треба було ще вишколити та спочатку озброїти здобутою від ворога зброєю.

Тому на Першій конференції ОУН у вересні 1941 року були визначені найближчі завдання:

а) пропагандивно-роз'яснювальна підготовка до активної боротьби з німецькими окупантами та проти нових намагань більшовизації українських теренів, що її проводять наслані Москвою в Україну агенти й партизанські диверсійні групи;

б) збір та магазинування зброї;

в) вишкіл нових провідних кадрів для визвольної боротьби.

Для здійснення цих завдань Краєвим військовим штабом під керівництвом Дмитра Грицая (пізніше – генерал Перебийніс) та сот. Романа Шухевича організовуються у 1941 році старшинська школа у Мостах та підстаршинська школа в Поморянах, курси радистів, санітарної служби тощо.

Починають організовуватися збройні боївки, а далі й окремі збройні відділи. Так постає мережа відділів УНС – Української національної самооборони, які потім перетворюються у Самооборонні кущові відділи (СКВ). Реорганізація відбулася з приходом більшовиків.

При організаційній справності підпілля невеликий відділ чи підвідділ УПА, з'явившись в якійсь околиці, спираючись на СКВ, у випадку потреби розростався за одну ніч у сильну бойову частину, а, провівши бойову акцію, знов маліє, щоб так зручно прослизнути крізь ворожі застави.

До навчання хлопців були залучені в с. Чемеринці Проць Олекса і Бойчишин Іллярій. У сусідньому селі Вишнівчик вишкіл проводив старший лейтенант ЧА Андрій Марченко, уродженець Білоцерківщини Київської області, що вийшов з оточення і залишився в селі (травні 1944 року був розстріляний солдатами ЧА в 26-річному віці).

Для ілюстрації тодішньої ситуації та пристосованої до неї тактики відділів УПА наведемо опис переходу сотні (а опісля куреня) "Сіроманці":

"... В дуже тяжке становище потрапили "Сіроманці" біля Нового Яричева. Довкола ворог скупчував великі сили. Підходили танки і гармати, силкуючись задушити маленьку жменьку українських повстанців. Сонце ніби злякалось і сховалось за темні хмари. Дув різкий вітер і накрапав дощ. Надходив вечір. Вийти з кільця не було можливо. Що було робити, як вийти зі страшного становища? Всі сподівання покладали на Яструба. "Друже командир, – не витримав якийсь стрілець, – що, будемо вмирати?" "Вмерти легко, жити тяжче, – звернувся після деякої паузи до вояцтва Яструб. – Ми мусимо жити. Жити на зло ворогам і на добро Україні".

Loading...

 
 

Цікаве