WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія села Чемеринці - Курсова робота

Історія села Чемеринці - Курсова робота

Ірина згадує, як одного разу батько, ідучи з дружиною і старшими дітьми в поле, сказав їй, що, якщо прийдуть чоловіки купляти корову, то нехай вона скаже, щоб вони відпочили на сіні під оборогом, а він на обід прийде додому. Прийшли 4 чоловіків. Вона заховала їх, а коли прийшов батько, вони довго щось обговорювали.

Батька арештували у 1944 році, як тільки повернулися радянські війська. За звинуваченням про співпрацю з німцями після жорстоких катувань його судили. Покарання відбував у Сибірі. Старші діти Марія, Надя і Степан, виховані у патріотичному дусі, взяли активну участь у національно-визвольних змаганнях. Марійка працювала санітаркою у відділі УПА, Надя – зв'язковою. Навіть неповнолітній Ірині батько доручав доставку "естафеток".

"Дадуть мені кусок хліба, граблі, заплетуть у коси "естафетку", і я йду у поле, а там у сусідні села Біле, Вишнівчик чи Дунаїв", – згадує Іра. Бо хто ж може дитину запідозрити!

Доля брата Степана невідома. З розповідей партизанів, з якими він у Бережанах визволяв хлопців і дівчат, яких вивозили до Німеччини, він у цій операції загинув. Є й інші версії. Проте правдоподібно, що загинув він у Бережанах.

Ось як ще характеризує наших дівчат випадок, про який згадує Ірина.

У батька був німецький автомат М-Пі, який не знайшли при його арешті. Мати боялася, бо думала, що якби знайшли зброю, це б ще гірше було для нього. Можна було б викинути автомат у річку чи ще десь. Але дівчина, проявляючи відвагу, безумовно ризикуючи життям, віднесла зброю, загорнуту у рядно, через гору і ліс у відділ УПА, що був у Кутерногах.

Мати Софія, жінка-патріотка, яка виховала 10 дітей, як і багато таких як вона, зазнала усіх страждань того часу. Після арешту чоловіка арештували доньку Марійку. Ірина розповідає: "Ми повечеряли і разом з мамою сіли сікти капусту. Заходить опер Платов ніби переночувати. Мама дала йому повечеряти. Ми січемо капусту і співаємо. А він: "Пойтє, дєвушкі, пойтє. Завтра одну із вас я забєру в Поморяни". Зранку пішов у сільраду, а потім повернувся і арештував Марійку.

Як тільки почали вивезення, сім'я Грендишів була першою у списку. Приїхали солдати і наказали збиратися. Усі плакали. Той, хто керував операцією, дозволив порубати птицю, застрелив свиню і дозволив забрати з собою. "Бєритє всьо, бо будєтє єхать долго на Дальній Восток", – сказав він. Я рубаю птицю, а мати кидає в мішок. Бачу ведуть зв'язаного Василя Гоцку (Очкуся). Я так злякалася, що врубала палець.

На дорозі стояло багато підвід, якими повинні були відвезти людей. Я йду на дорогу і прошу Войтка Кіндрата, щоб він допоміг розібрати застрелену свиню. А він мені: "Ірка, тікай!" Хтось накинув на мене хустку, і я поміж людей йду до Каблуків, переодягаюсь і біжу на Провал. Стою там за стайнею, дивлюсь у бік дому, але вже нічим не можу допомогти.

А мати з малими дітьми Олею, Катею, Остапом і Надею зазнали небаченого горя на чужині. Щоб вижити ходили на поле збирати те, що там залишилось, і так виживали.

Правда, зустріли там українців – директора школи і директора музичної школи, які допомагали мамі. Після смерті Сталіна мама садить з їх допомогою менших Олю і Катю до провідника, дають мені телеграму, і я у Львові забираю їх з поїзда до себе.

Після втечі я чотири роки переховувалась у людей, як могли мені допомогали. Брославський Трохим дав мені крій на чоботи, а швець їх пошив, і я вже мала у що взутися. Допомагали одягом, харчами. Допомагав мені й Бог. Бо була в таких ситуаціях, що без волі Божої не врятувалась би.

Одного разу прийшла переночувати на Провал до Тістика Степана. Мужчини сидять за столом, господиня біля кухні, а я стою, спершись на ліжко. Відкриваються двері. Бачу – входить Голубєв і за ним четверо солдатів з собакою. Я зразу ж під ліжко. Господар, не побачивши де я, каже до Голубєва: "Вона хоче прийти з повинною". Дивиться, а мене вже немає. Змінює тему. Наливає солдатам по 100 грамів. Каже до дружини: "Налий собаці молока". Голубєв повечеряв і вийшов з солдатами. А він знав мене.

Живучи в селі, добре знаю всі проблеми і турботи його жителів, іноді жартую до дружини, заносячи дрова чи воду: "Ліквідуємо різницю між містом і селом". Це згадуємо певний період життя, коли влада кинула такий клич і, варто відзначити проводила певну роботу, заселяючи селян у багатоповерхові будинки з більш-менш нормальними умовами. Але виявилося, що селянину потрібно інше. А це інше у нього таким чином забирали.

Але, оглядаючись у минуле свого рідного села, приходжу висновку, що за останні 50 років відбулися історичні події, яким не можна дати однозначної оцінки. З розповідей родичів та односельчан знаємо, що й до колективізації у селі тільки окремі господарі жили заможно. Мали на цей час не тільки достатньо землі, коней, а й молотарки з приводом від киратів.

І ось організовують колгоспи. Без згоди селян у них забирають найдорожче – землю. Забирають коней, вози, сани, плуг, борони та інший с/г інвентар.

Минуло 50 років. Я і сьогодні пам'ятаю, як це відбувалося. "Ой, ідуть",– схлипнула бабуся. Ми кинулись до вікон і дверей, але ніхто не став перечити і слова. А вони вважаючи, що нічого не треба пояснювати, забрали все, що можна було. Поставили на підводу, запрягли коней і поїхали з усім до колгоспу. І думаю сьогодні, це ж після багатьох років колективного господарювання селянин не захотів у багатоповерхівки. А що відчувала людина тоді, коли так різко змінили усталений уклад життя? Якою ображеною повинна була почуватись вона, яку несправедливість з боку нової влади вкотре відчути. Адже це була його власність і її так безцеремонно забрали. І це зроблено методами якими 20 років перед тим проводилась така робота в інших регіонах імперії, які сама ж влада називала "перегинами колективізації". Чому ж не захотіли рахуватися з власником, з його людською гідністю?

Як показує світовий досвід ведення сільського господарства, досвід передових господарств Союзу, майбутнє за великими господарствами, але і тепер стало очевидно, що на інших засадах. Бо що ж можна сказати про життя односельчан у колгоспі за ці 50 років? Чого більше – позитивів чи негативів? Не хочу судити, але дивлюся на спрацьовані руки, важку ходу, згорблені тіла жінок, що працювали все життя у ланці чи на фермі за мізерну платню. Платили стільки, що батьки постійно жили страхом – як прогодувати сім'ю. І сьогодні не збагну, як було можна прогодувати сім'ю на таку платню і 25 арів городу. Пам'ятаю, як селяни ходили в Золочів за 25 кілометрів, щоб, стоячи в чергах по кілька разів купити і принести на плечах кілька хлібин. Чув про "колоски" уже пізніше, а тоді, як і мої однолітки, ховаючись від бригадира і участкового, збирав ці колоски у полі, вибирав зерно, а родичі мололи його на жорнах. Одержане борошно додавали до картоплі і пекли паляниці. Бабуся ховала такі паляниці під покривало, а ввечері ділила її нам з сестрою. Поїхав батько з сусідкою в Золочів, прикупити трохи зерна. Він встиг купити 50 кілограмів жита, а їй не вистачило. І вдома ні зернини. Зима, йдуть різдвяні свята, двоє дітей. "Як повертатися до дітей", – плаче вона. Тоді батько відпродав їй 20 кілограмів, щоб хоч що-небудь змогла зробити. Так і ділилися.

Злидні змушували людей до крадіжок. Але за це була жорстока кара. Навіть за 2 кілограми вкраденого зерна засудили Герасим В. Засудили також Сипка Мартина, Кіндрата Степана, Кулебу Миколу.

З самого початку видно було, що і в такій господарці появилися люди, яким було зовсім непогано. Голова колгоспу, парторг, голова сільської ради, бухгалтер і бухгалтерія, бригадири і спеціалісти не відчували тої біди.

З часом непогано стали заробляти механізатори, водії. Навіть появився такий привілейований прошарок як їздові. Знаю випадки, коли колгоспниця, щоб завезти льон для розстелення, мусила платити їздовому свої гроші, бо той, якщо не хотів, то і не їхав, або поїхав до когось іншого. А породжувала таку "касту" система, зокрема – керівники відповідних рівнів.

А ось ці жіночки у ланці, важко відпрацювавши по 35 і більше років, ніколи не мали нормальної платні. Багато з них втратили здоров'я на важких роботах, терпнучі руки змушують підніматись серед ночі. А роботи були дійсно важкими. Завантаження і розвантаження гною на сани взимку, розкидання його як тільки зійде сніг, садіння овочів, просапування буряків, прополювання льону, протрушування, вибирання, молотьба, розстилання і збирання трести, тижні біля льонотіпальних агрегатів (днями і ночами, в холоді і в нестерпних умовах), викопування картоплі і буряків, складування їх у кагати, вантаження на підводи і автомашини. І все це вручну, їхніми натрудженими руками.

І скрізь несправедливість, приниження людської гідності, зневага, безвихідь. Ось що розповідає одна із них: "З 16 років я почала працювати у ланці. Всякого було за 40 років. Пригадую нестерпну дощову осінь. Кожен день дощ. Кожен день іду копати картоплю. Додому приходжу промокла до нитки. Але йдемо знову, бо мушу викопати дану ділянку. І ось одного дня під кінець роботи виїжджає голова. П'яний. Бере від мене лопату і перекопує землю. Знаходить кілька дрібних картоплин. Що він тільки не викрикав, матюкався, обзивав мене – і нізащо. Такого не можна забути. Я не бачила дороги, йдучи додому.

Loading...

 
 

Цікаве