WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія села Чемеринці - Курсова робота

Історія села Чемеринці - Курсова робота

З розповіді зв'язкового Грендиша Івана, 17-річного хлопця з Кутерногів: "На Кутерногах зупинився відділ УПА з Волині (як ми їх називали – "волиняки"). Всі вони були високі, на конях. І був у них кінь, який вмів перестрибувати через річку чи інші перешкоди, довжиною до 4 м. Вони проводили навчання. І мене навчали управляти цим конем. Я отримую завдання передати "естафету" в курінь, який базувався у лісі під Липівцями. Але стало відомо, що по дорозі з Перемишлян може бути облава, і мені сказали їхати в село на Голий Кінець, Гуту і звідти поза Плинників у Липовецький ліс. Доїжджаю я на Гуту, а там засідка. Облавці командують зупинитися, а я повертаю коня на луги. Вони за мною, оточують зі всіх боків, думають, що тут мені вже ніде подітися, бо попереду річка. А я пришпорюю коня, і він легко перестрибує річку. Почали стріляти навіть з ручного кулемета, але я уже у лісі Лішники і тільки чую цокіт куль об дерева. Поїхавши іншою дорогою, добрався до партизанів. Вони допомогли мені злізти з коня, і бачать, що моя шинеля посічена кулями. Я розповідаю їм, що сталося. А вони рахували простріли від куль, нарахували аж вісім. А мене не зачепило!"

Боршовський Омелян ще з одним хлопцем з Пнятина попали у засідку. На команду зупинитися, вони побігли. Товариш Боршовського побіг у кущі, а Омелян – в протилежний бік, у чисте поле. Кілька солдатів побігли за ним і стріляють. "Забігаю у двір, а кулі сиплять по стіні хати. Я за хату, а далі в ліс. Там мені і вдалося врятуватися", – розповідає Боршовський. Його товариш забіг до господаря у шопу і заховався в листі, що там було, бо далі бігти уже не міг. Солдати забігли у двір, а там стоїть мале дівча Марічка. Вони запитують: "Чи не біг тут чоловік?" Вона каже, що біг, і побіг туди далі. Вони побігли, а товариш врятувався.

Із спогадів дочки Герасима Петра: "Перед Великодніми святами хотів піти додому переодягнутися та поїсти, бо уже кілька днів, як нічого не їв. Був у лісі у Бучині. "Дивлюсь, якісь дві жінки ходять по лінії і ламають смереку (на свята нею прикрашають хати). То виходять на лінію, то ховаються у смеречину. Думаю, підійду до них і запитаю, як там у селі, чи немає облави. Йду до них і бачу: з обох боків дороги на мене націлені автомати облавників, що лежать. "О, Боже!" – скрикнув я і побіг. Куртка, яка висіла наопашки, і кашкет злетіли. Біжу, а вони відкрили щільний вогонь за мною. Мені вдалося врятуватися. Я зрозумів, що ці дві "жінки", то переодягнені сексоти, а ворог використав святе для боротьби з партизанами. Чому не розстріляли зразу? Напевно, думали взяти живим. Уночі добираюсь додому, стукаю у вікно, відповідаю: "Я, Петро". Відкриває мама і каже: "По селу пішла чутка, що тебе сьогодні вбили у Бучині". Плаче, радіє, що я живий. А ті, що були в облаві, певно бачили, як падала куртка, і подумали, що мене вбито. От і пустили слух. А я переодягаюсь, їм швиденько і повертаюсь назад.

Іншим разом знаходжу у криївку на Гуральні. Відпочиваю. І тут чую гамір, гавкіт собак, розмову у дворі. Зрозумів, що це облавники. Чую, запитують у господині, де криївка. Починають шукати. Я через запасний вихід вилажу у стайню, а вони уже в криївці! Побачивши свіжі газети, кричать: "Здєсь бил Шеремёт! Где Шеремёт?" Перевертають, чую, все. Що робити мені? Я йду біля жолоба, піднімаю пласт гною і залажу туди. Знявши пістолет з запобіжника, приклав його до скроні і думаю: "Живим я їм не здамся". Солдат відкрив двері до стайні і вдаряє вівцю. Та відбігає і лягає мені на груди. А він починає дротом-пікою прощупувати стайню. Чую, дріт проходить щоразу ближче до моїх ніг. Молюся і думаю стріляти, як тільки він виявить мене. А тоді застрелюся сам. Але кілька разів дріт проходить повз мене, не зачепивши. Солдат виходить і каже: "Здєсь нєт нікаво". Лежу, не рухаюсь. Господиня Павліна прийшла годувати худобу на вечір і шепоче: "Петре, Петре! Де ти?". Я відзиваюся, а вона каже мені, що вони залишилися наніч. Я дочекався ночі і вирішив вибиратися. Дивлюся – вартових немає. Тихенько виходжу у двір, а тут собаки їхні починають гавкати. Поряд тік потічок. Я цим потоком йшов довго, щоб собаки не взяли слід. Далі добираюсь у Василькове до Бобика. Так був врятований вдруге".

Не дожив повстанець до цих днів, про які так мріяв. Не витримало серце і у 50-річному віці зупинилося.

УКРАЇНКИ-ПАТРІОТИ

Поряд з воїнами-чоловіками в лавах УПА боролись українські жінки-патріотки. Вони внесли чималий внесок у боротьбу із московськими забродами. Жінки були вояками, зв'язковими, медсестрами, санітарками, шили і прали білизну, готували їжу.

Окупанти розуміли роль жінок у визвольній боротьбі. На нараді партійно-енкаведистської верхівки, що відбулась 10 січня 1945 року, секретар Жовківського РККП(б) Бичков, характеризуючи стан підпілля, відзначив: "У них есть большая женская организация, так называемая "жиночая ситка"... Это их главная сила в сигнализации, в снабжении..."1

Спогади Стефанишин С.Д. (1926 р.н.)та Погончук К.А. (1925 р.н.)

Багато дівчат працювали зв'язковими. Кіндрат (дів. Гарасим) Текла з Юрків, Любко (дів. Штангрен) Текля, Проць Ганна і Очкусь Текля були арештовані і вивезені на Сибір разом із рідними. Після відбуття покарання повернулися в село. Часто до передачі "естафети" залучали й інших дівчат.

Стефанишин Стефанія розповідає, що в них вдома збирали продукти для повстанців. Збирали крупу, муку, картоплю та ін. Для приготування макаронів сходились жінки сусідки Мичка Ганна, Кулеба Т. й інші. Тато, Кулеба Дмитро викосив на городі всередині жито і там макарони висушували. Потім приїздили підводою і забирали. Один із таких їздових виявився сексотом, і незабаром Стефанишин Стефанія і дочка Мички Ганни – Катерина були арештовані і відправлені в Поморяни. Стефанія при сприянні ястребка із Смереківки Бишевського була звільнена, а Катерину, після очних ставок відправили в тюрму у Золочів, де вона просиділа 6 місяців і була звільнена за відсутністю доказів. Мичка Катерина розповідає, що після звільнення їх ще на тиждень возили на роботу в колгоспи, де вони повинні були відробити за те, що їх харчували в тюрмі. Коли вона повернулась додому пізно ввечері, то її молодша сестра Марія побачила, що стоїть біля хати станичний Шеремета Михайло з Волошиним Василем. "Катерино, Шеремета під хатою", – сказала сестра. Але в хату вони не зайшли. А вже на другий день ми почули, що обидва загинули в Пнятинському лісі. Але з партизанами мала зв'язок ще у 50-х роках, коли їх було уже троє, і жодного з них вона не знала. Чоловік Петро Погончук був назначений бригадиром. Вночі приходять вони, викликають чоловіка і щось довго з ним розмовляють. Я уже починаю хвилюватися, а вони всі заходять в хату. Чоловік каже, щоб я приготувала їсти. Сиділи вони довго і уже на світанку пішли. Їх цікавило все, що робиться у селі, як люди працюють, хто уповноважений з району, чи є участковий. Один з них був середніх літ, другий – дуже молоденький, а третьому було більше 50. Цей найстарший передавав мені листи, які я відвозила у Львів і опускала у поштові скриньки. Вони почали все частіше приходити, бо потрібно було десь харчуватися. Восени сиділи з нами і лущили кукурудзу, квасолю, деколи залишались на день на горищі. Одного разу по вулиці йшли солдати (хата – на роздоріжжі), а партизани були на горищі. Цього ж вечора вони попрощались з нами і більше не приходили, сказавши, що не можуть більше наражати нас на небезпеку. А через тиждень чи два пішли чутки, що в Стриганцях було вбито трьох партизан. Можливо, це вони й загинули. Але більше ми їх не бачили.

Гнатяк (дівоче Грендиш) Ірина Дмитрівна, 1930 р.н., втекла під час вивезення її сім'ї в Сибір, була арештована і випущена, не визнавши звинувачень, розповідає:

— Батько, Грендиш Дмитро, був вояком УГА, входив до сітки ОУН ще за Польщі. Брав активну участь в організації сільської молоді у товариство "Січ". При забороні властей добивався дозволу проводити заняття у себе у дворі. Кулеба Ілько, Василь та Микола, Гицькайло Ярослав постійно збиралися у них. Тут проводили стройові заняття, співали пісні, говорили про січових стрільців, героїв Крут. Старші діти Марія, Надя і Степан брали активну участь у роботі "Просвіти".

Loading...

 
 

Цікаве