WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія села Чемеринці - Курсова робота

Історія села Чемеринці - Курсова робота

Сестра Ксенія розповідає: "Михайло в Львові зустрівся з мамою його дружини з Дніпропетровщини, яка наполегливо кликала його їхати разом із дружиною у Дніпропетровськ, бо розуміла ситуацію. На це Михайло відповів: "Я не можу цього зробити. не можу залишити побратимів, не зраджу справу, якій посвятив своє життя. Як судилося загинути за Україну – загину".

Розповідає Надя, племінниця Волошина Василя, що загинув разом з Михайлом: "Як і сьогодні пам'ятаю свою останню зустріч зі стрийком. Ми гралися з братом Романом (батько і мати його загинули у Плинниківському лісі) на подвір'ї. В цей час заходить стрийко. Сміється, підхоплює нас обох на руки і так міцно-міцно притискує нас до себе, цілує і заносить у хату. Уже багато років пізніше, коли я виросла, тато Іван розповідав, що просив брата, щоб він пішов у підпілля чи ..., бо уже загинули брат Степан із дружиною, що сили нерівні. На що той відповів: "Я не зраджу присягу, і якщо загину, то загину разом із Михайлом".

Шеремета Михайло і Волошин Василь оточені у Пнятинському лісі облавниками вчинивши відчайдушний опір, не здалися живими і пострілялися 11 листопада 1945 року.

Мартиняк Мирон Іванович розказував, що чув розповідь станичного із Пнятина, який переховувався в цей час в густому кущі ліщини і все бачив. Ворог пропустив хлопців у кільце, і з усіх боків почали кричати, щоб ті здались. Вони мовчали, приготувавшись до бою. Розпочався бій. Шеремета, важко поранений, запитує Волошина: "Що будем робити?" "Становище безвихідне, живими не здамося" – відповів Василь. В цей час до них біжить Сорока (Сорокін). і кричить: "Здавайтесь, бандери!" Михайло вбиває його з автомата, а потім стріляє у себе. Василь підриває себе гранатою. Підбігли солдати і автоматними чергами зрешетили тіло Михайла.Навіть мертвий Він наводив страх на енкавидистів.Так загинули Герої України.

У Шеремети, уже після його смерті, народилася донька, яку дружина Леся назвала Михайлиною, на честь чоловіка. Пізніше Лесю судили за участь в УПА. На суд у Львів і Київ викликали людей, як свідків, з Чемеринець. Долі дружини Лесі(псевдо "Лялька) і дочки Михайлини невідомі.Якщо вірити написаному в церковним документам то прізвище Лесі –Сипкевич і була вона донькою Олександра і Олександри Троян.

Перша дочка Шеремети маленькою переховувалась у людей, захворіла і померла.

Батько, мати й сестри Ксенія, Катерина, Павліна були в 1947 році вивезені в Сибір. Батько на 84-му році помер у Сибіру. Павліна поселилась у Кривому Розі, куди забрала дочок Тетяну і Стефу. Ксенія і Катерина повернулася додому, але хату з цегли вже розібрали, як хату ворогів народу. Сяк-так збудували невеличку хатину і так проживали з сестрою.

****

За перших совітів до лав РА у 1940 році з села були призвані Гицькайло Ярослав, Проць, Роса Павло Степанович, Тістик Теодозій, Жох Степан, Вербіцький Василь.

По різному склалися долі молодих хлопців. Далі розповідається про Тістика Теодозія, якого доля вберегла від страхіть війни, але не від інших поневірянь, які йому судилося перенести у РА ... про Жоха Степана П., якому довелося пройти неймовірні жахи цієї бойні, концтабір.

Роса Павло повернувся додому через 7 років. Розповідав, що солдатів з Галичини везли на фронт. З дороги повернули і всі роки використовували як робочу силу на заводах по лісосплаву. Повернувся додому виснажений. Брат Яким, що саме чистив чоботи, не впізнав його, подумав, що це з людей з Бессарабії чи Східних областей України, що ходили по селах, рятуючись від голоду. "Іди, іди до хати, там є господиня," – відповів на привітання брата.

Доля Проця невідома. Розповідали, що наші хлопці в армії молилися, за що з них насміхалися комсомольці. Але були й такі, що в розмовах говорили про те, як важко живеться у колгоспах. Годували в армії погано. І Проць наважився сказати: Мій тато вдома собаку краще годує, ніж ви нас". За це й поплатився. Вночі його забрали, і більше ніхто його не бачив.

Гицькайло Ярослав був членом ОУН, яку в 30-х роках було організовано в селі, активним учасником товариства "Січ" та "Просвіти". Мав багато літератури, яку, за розповідями двоюрідного брата Поляка Ярослава, закопав десь на городі, коли почалися арешти підозрілих. Це наводить на думку, що література могла бути політичною. Знав багато українських патріотичних пісень, які розучував з молоддю. Писав вірші. Співали в селі й пісні на його слова. Донедавна вважали, що він загинув разом з Процем, але кілька років тому з Сибіру до родичів у Чемеринці приїзжала його донька, яка розповіла, що він оженився у Сибіру і недавно помер.

****

У липні 1944 року в село повернулася РА. Нова влада негайно почала мобілізацію чоловіків. Без всякої підготовки ненавчених хлопців посилали на фронт. Звісно, ніхто не хотів воювати. Ховалися, дописували собі роки, або писали, що вони молодші. Ось що розповів про це Кіндрат Роман Степанович: "У мого старшого брата Михайла у стодолі була велика криївка, у якій переховувалися чоловіки, що уникали мобілізації. Вдень жили у криївці, а на ніч розходилися додому. Поралися біля худоби й коней, робили інші роботи. Але однієї ночі облавці арештували брата Михайла, Росу Михайла, Проця Михайла, Кулебу Ярослава та інших, усього 15 чоловік. Всіх їх судили. Ми з Росою Василем 3 тижні не виходили з криївки".

Пізніше ті, кого тоді арештували, розповідали, що наводив солдатів голова сільради. Він також був одягненим у плащ-палатку, але вони його впізнали.

Багато хлопців тікали уже зі Львова, вистрибували з вагонів. Для Кулеби Павла Петровича та Стопкевича Каролька це закінчилося трагічно. Вистрибнувши з вагона біля Тернополя вони побігли і заховалися в якусь яму. Саме в цей час проходив військовий патруль і розстріляв обох на місці.

Хвора дружина Кулеби Павла не перенесла такої втрати і померла. Круглими сиротами залишились діти Марія і Володимир, якими опікувались дідусь з бабусею та дядько Володимир. Без батька залишилися діти Йосип і Степан Стопкевичі.

Стецько Ілярій згадує, як його було мобілізовано. Він проживав на хуторі Кузбатиця, до хати все частіше почали навідуватись то польські, то українські партизани. А в сім'ї на той час і так не було статків. Саме в цей час було оголошено набір робітників на ремонт колії Львів–Бережани. Вони з товаришем пішли на цю роботу, звідки їх зразу й забрали в армію. І зразу на фронт. Хлопці не хотіли воювати і стрілялися, щоб потрапити в лікарню, але за це таких розстрілювали перед строєм, без суду і слідства. Так був розстріляний його товариш з села Ремезівці.

Ляхович Г.М. згадує, як трагічно склалася доля братів її чоловіка Зіновія і Петра. 17-річний Зіновій, ховаючись від облави побіг з усіма чоловіками у ліс Лішники. І пропав безвісти. Мати чоловіка і сестри Марія, Текля і Павліна кілька тижнів шукали хлопця. Товариш Зіновія розказав, що розійшлися вони у рові біля церкви в с. Зашків. Більше його ніхто не бачив.

Петро був відправлений у Баудікт, попав у дивізію "Галичина", повернувся. Зібрався йти в УПА. Мати каже йому: "Може, Петре, трохи перебудеш вдома?" А він: "Якщо віддати життя, то за Україну. На фронт я не піду. За що воювати?" Сексот видав криївку, де був Петро з товаришем (невідомим). На команду здатися повстанці підірвали себе гранатою. Згорьована мати часто плакала. "Петра хоч поховала, а де ти, синочку Зенику?".

Учасник траурної процесії у Відні.

Кулеба Микола Петрович (1889–1971) служив в Австрійській армії у кінноті. Розповідав, що кращих хлопців-кіннотників відібрали для участі в похоронах намісника Франца Йосифа принца Фердінанда, убитого у Боснії. Були відібрані всі коні чорної масті, на ноги яких було надіто білі пов'язки. Колона рухалася повільно, і вершники вели коней саме в такому темпі, забезпечуючи дотримання строю. Коні чітко вибивали крок, улани сиділи підтягнуті й нерухомі. Після проходження колони серед учасників пішли розмови про те, що єдине вікно, яке світилося на другому поверсі – це вікно кімнати, де перебував цісар. А розповідь дочки про те, що за спогадами батька "Франц Йосип сидів у кімнаті і дуже боявся", говорили, певно, про те, якою напруженою і складною була ситуація в країні напередодні війни.

У складі діючої армії з перших днів війни попав на австрійсько-російський фронт. Після кількох важких боїв потрапив у російський полон.

Полонених у Росії розподіляли на роботи. Кулеба Микола Петрович ще з одним хлопцем працювали на господарстві священика. Повернувся додому. Невдовзі був мобілізований в УГА. Приймав участь в боях за Львів. Захворів на тиф. Під час лікування у лікарні зустрів знайомого лікаря, який залишив його доглядати за пораненими в боях за Львів бійцями.

Довгоочікувана свобода.

"Тільки сфма свобода і ніхто іншийможе приготовлювати чоловікаі цілий народ до свобідного життя"

І.Франко

В часи перебування Галичини у складі Австрійської імперії селянькі маси терпіли гноблення, як від угорських і польських землевласників так і від українських багатіїв–дідичів. Панщина була страшним тягарем для селянства Галичини. У своїй книзі "Панщина та її скасування 1848 в Галичині" Іван франко писав: Історія панщини в Галичині від 1772 аж до 1848 і ще дальше – се, можна сказати, головна часть історії руського народу, бо ж, власне, сей наорд, хлопський, майже весь гнувся під її ярмом".

Loading...

 
 

Цікаве