WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія села Чемеринці - Курсова робота

Історія села Чемеринці - Курсова робота

Дивом було для сусідів Брославського Трохима з Гуральні у 50-х роках побачити у його домі світло електричних лампочок. Син його Ілярій дуже захоплювався технікою і фізикою. Повернувшись з армії, він збудував на потічку невелику греблю, використав енергію піднятої води для приводу генератора, привезеного десь із "світів". Регулювання засувки шлюзів придумав так, що міг здійснювати його з будинку. Планував зробити освітлення всієї Гуральні. Але саме тоді почали електрифікацію села. Любов до техніки Ілярій проніс через усе життя. Він відремонтував старенький млин, а потім із синами розширив його. Відремонтував колгоспну пилораму, від якої вже всі майстри відмовились. Завжди на ходу був його комбайн СК-5. Зробив системи парового опалення вдома, у магазині, в будинках багатьох односельчан. А коли настала потреба, взявся лагодити студні. Став таким собі "лікарем-айболитом" у всякому ремонті. Нікому не відмовляв. Зараз займається ковальською справою, слюсарить, виготовляючи ті чи інші механізми для селян.

І таких у селі було багато. Так, Баліцький Ярослав, працюючи водієм у колгоспі, приладнав двигун із списаного автомобіля для приводу циркулярки і січкарки, придумавши дуже оригінальне, автоматичне регулювання обертів двигуна.

Кіндрат Василь, займаючись бурінням свердловин, замінив ручний привід механічним, виготовив млин для виробництва гречаних круп, придбав стрічкову пилораму, трактори, автомобіль.

Більшість механізаторів колгоспу були висококваліфікованими, могли працювати трактористами, комбайнерами, водіями.

Були люди, які могли полагодити відро, відремонтувати годинник, змайструвати детекторний радіоприймач. Про багатьох можна сказати справедливі слова: "Що очі бачили – руки зроблять".

Молодь села прагнула до знань. І як показало життя, багатьом нашим односельчанам Бог дарував такий талант.

Першим із селян здобув вищу освіту інженера-геолога у Львівському політехнічному інституті Кутернога Євген Петрович. Більшість свого життя він провів у геологорозвідувальних експедиціях з пошуку корисних копалин по всій території колишнього Союзу.

Потім багато вихідців з села здобули вищу освіту у вищих навчальних закладах міст Львова, Києва, Тернополя, Дрогобича. Серед них – лікарі, вчителі, інженери, юристи, товарознавці, журналісти, архітектор, військові, ветлікарі, економісти, агрономи. Вони стала хорошими фахівцями, успішними бізнесменами, користуються заслуженим авторитетом.

Нам, вчителям школи це особливо приємно, бо десь вважаємо, що наша праця була часткою їхнього успіху, дала їм шанс здійснити такі успішні кроки.

Тому, описуючи людей свого села, хочемо назвати тих вчителів – вихідців з села, які багато років навчали і виховували дітей. Здобувши вищу педагогічну освіту, понад 40 років у школі села пропрацювали вчителем географії, біології і хімії Кривоніс Ярослава Петрівна, вчителем математики Ляхович Ганна Петрівна, вчителем географії і історії Стецько Тетяна Ярославівна. Це вчителі вищої категорії із званням "Старший вчитель". Вони постійно прагнули дати своїм вихованцям міцні знання, формували у них кращі людські риси характеру.

Приємним є те, що багато молодих вчителів школи є нашими випускниками.

ДОДАТКИ

доІсторії села Чемеринці

(спогади, записи з інших джерел)1

Розповідь Круп'яка Семена

Історія переселенців, яких доля закинула до села Чемеринців і на Україну, які проживали і ще частина проживає на Україні і, особливо, з липня-серпня 1947 року.

Я, Круп'як Семен Пантелеймонович і мої батьки Круп'як Пантелеймон Григорович і Круп'як Пелагія Ільківна та їх діди та прадіди були українцями і споконвіку проживали на території України, на Галичині.

Коли турки і татари напали на Київську Русь, люди з міст і сіл, повтікали в ліси, в гори своєї країни, тому нас прозвали гуралями (від слова "гораки") в горах і містах робили розкорчовки і утворилися гірські поселення, яке назвали селом Явірки (від слова "явір", дерево) (роки я не знаю), але в такий спосіб утворились українські села в горах. Коли польська шляхта напала на землі України (1340-1380 рр.), вона загарбала частину Галичини під своє панування. Так ці українські поселення опинились під Польщею. Це Гуралі, Лемки, Холмщина, Надсяння. І так ми опинилися в Краківськім воєводстві (область) повіт (район) Новий Торг до червня–липня 1945 року.

Після війни у 1945 році Сталін з російської сторони і новостворений польський уряд видали указ, щоб кожен вертався на свою батьківщину. Тоді люди перелякалися, що робити, куди вони поїдуть зі своєї землі, але це вже була польська територія. Люди плакали, не хотіли виїжджати. Але на це ніхто з влади не звертав уваги, і почали виконувати угоду (наказ). Силоміць людей виганяли з рідної домівки, загружали в товарні вагони і місяцями везли на Велику Україну. Так нас завезли в холоді і в голоді в колгоспи без ніяких документів на Кіровоградщину. Люди, родини трималися купки всі хотіли бути разом в одному селі. І так ми прожили в тім "раю" більше року, народ не привик до такого життя, до колгоспів. З нас знущалися, сміялися з нашої мови, і люд почав радитися, що робити, як повернутися на рідну землю в свої оселі, де залишили все своє майно: коні, худобу, будівлі, поле, ліси. Туга охопила людей і вони сім'ями почали виїжджати 1947 назад до кордону в напрямі Львова щоб повернутися на рідну землю, але не всім пощастило перетнути границю. Хто скоріше виїхав, той ще втік назад у рідні місця. А нам і ще багатьом іншим нашим односельчанам не пощастило, границю закрили і вже більше нікого не пускали ні туди і ні сюди. Таким чином багато сімей і мої батьки залишилися у розпачі. Що робити? Назад повертатися у колгоспи на Кіровоградщину не хотілося і на рідну землю вже не пускають. Що робити? А тут, на західних областях, на Львівщині, ще колгоспів не було, ще були господарі, осібняки. Думали, що так буде, тоді ті, що хотіли робити на полі, почали шукати собі місця по районах і селах Львівщини. А багато оселилося в місті Львові, де живуть і досі. Мої батьки з чотирма маленькими хлопчиками і ще кілька родин знайшли собі таке село – Чемеринці, щоб триматися разом. Почали шукати собі роботу, щоб прогодувати себе і дітей. Ходили по осібняках і господарях, за кусень хліба помагали робити по господарству, а це були жнива, липень-серпень 1947 року. Батько косив, молотив ціпом збіжжя, мама громадила, і так заробляли на життя. Жили де працювали. Але хороші люди порадили батькові шукати собі якесь житло. Тоді батько, маючи евакуаційний лист, пішов до сільради, аби надали житло. Але то були такі часи, що один одного боявся, і батькові нічого не дали, тільки сказали, що там є хата і там є хата, хочеш іди і жий. Але куди б батько не пішов — усі будинки вже були заселені своїми, а батько – чужий серед своїх. Де і що робити – четверо дітей. Тоді одна вдова на Гуральні – Кіндрат Степанія (уже покійна), з двома дітьми сама – пожаліла батьків і відпустила хату свого стрийка, який виїхав на Польщу. Його хату (буду), хатою не назвеш, бо там не було ні вікон, ні стін, і корови стояли в ній. Але для голого і це було добре. І так ми оселилися в тій хаті, підремонтували, люди допомогли, де й прожили і до 1974 року.

Батьки ходили працювати по осібняках, старші хлопці пасли їм худобу. Так ми пробідували по наймах, але до тих пір, поки не почали "в'язати" колгоспи. Потім кожен уже мусив виживати як може, бо уже ніхто нічого не мав.

Таке то життя було переселенців з Польщі на Великій Україні. Але це коротко. Запам'ятав із розповіді батьків.

М.І.Бойчишин (1948–1994) –соратник В'ячеслава Чорновола, відомий політичний діяч

В п'ятницю 15 січня 2004 року відбулося урочисте відкриття пам'ятника відомому політичному діячеві, голові секретаріату НРУ Михайлові Бойчишину.

Меморіальну дошку встановлено на стінах Шевченківської райдержадміністрації, де він у 1972-1990 роках перебував на посаді голови Шевченківської райради першого демократичного скликання. У ці роки саме за ініціативи Михайла Бойчишина було проведено кілька крайових конференцій НРУ. Відкрити пам'ятний знак доручили доньці Лідії Вернадській, першому заступнику голови Львівської обласної ради Ігорю Держку та міському голові Любомиру Буняку.

15 січня 1994 року Михайло Бойчишин вийшов з офісу Народного Руху, але до свого київського помешкання не прибув. Таємниче зникнення голови секретаріату Народного Руху завдало відчутного удару потужному суспільно-політичному формуванню, а згодом призвело до розколу Руху. Десять років таємничої невідомості. Тоді М.Бойчишина ніби шукали. Але більше, мабуть, задля заспокоєння громадськості. Людина розчинилася у повітрі. Майже ніхто не звернув увагу на те, що приблизно о 23 год. на офіс, з якого вийшов Бойчишин, напали невідомі особи. Що шукали нападники, чи був зв'язок між двома подіями?

Зникнення М.Бойчишина – не остання чорна сторінка в його родині. В липні 1994 р., буквально через півроку, у Винниках, біля дріжджового заводу, при загадкових обставинах, загинув 18-річний син Роман. Правоохоронці констатували ДТП – наїзд на пішохода.

Loading...

 
 

Цікаве