WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія села Чемеринці - Курсова робота

Історія села Чемеринці - Курсова робота

• Мичка Стефан - заступник відділу.

В архівах збереглися листи від учасників осередку до пана воєводи м. Тернополя про реєстрацію осередку та надання чинного права на існування. Збереглося письмо членів хати-читальні про надання дозволу на виготовлення вивіски "Хата-читальня".

Вивіска "Хата-читальня" висіла на хаті Завальницького – бібліотекаря. В 1825 році бібліотекарем став Григорій Тістик. В 1935 році в "хаті-читальні" нараховувалося 105 книжок. Дохід бібліотеки становив 8 злотих 38 ф. В 1937 році головою осередку "Просвіта" було обрано Кривоноса Петра, секретарем Волошина Івана1. В 1939 році осередок "Просвіта" перестав існувати.

На території села існували польські та українські торгові товариства. Селянин Кренджаль належав до польського торговельного "Кулка", а Сильвестр Ілько створив магазин українського кооперативного об'єднання. В селі існували також єврейські магазини.

Українська спілка рекламувала свої товари. Була відома фірма цигаркова "Калина".

Реклама звучала так:

Пішов гомін по селі,

Як бив татко сина.

Як же куриш, то кури

Папірки "Калина".2

В Гологорах був кредитовий банк. Житель Чемеринець Мерза Петро позичив у банку гроші, щоб поїхати в США і заклав у заставу коні та майно Кіндрата Петра, товариша з Чемеринець. Мерза поїхав в США, але довгий час не висилав грошей. Приїхали чиновники і розпродали майно Кіндрата Петра. Жінка Мерзи заявила, що має дітей і її самій гроші потрібні. Аж через рік гроші Мерза вислав. Тоді Кіндрат Петро відкупив коней та землю.

В Перемишлянах була створена "Каса хворих". Бібліотека, клуб були створені в 1939 році. Бібліотека була в хаті Грендиша, а клуб у будинку Етінгера.

В 1955-60 роках було збудовано будинок культури і створено бібліотеку. В 1960-80 роках директором будинку культури працював Кожухівський Федір Антонович, а після його смерті – Яцишин Стефанія Борисівна.На даний час –Чепіжак Леся Ілярівна. В будинку "Просвіти" працював хор жителів села. Був духовий оркестр, стаціонарна кіноустановка. В даний час все побито, розкрадено, здано на металолом.

В селі два медпункти, в який працювали Шандаровська Люба Степанівна,Мороз Катерин,Савич Євгенія,Дацко Надія та Кривоніс Оксана.

В селі є сільська бібліотека, яка має кілька тисяч книг. Бібліотекарем був Курило П.Д., його замінила Івахів Марія Іванівна.

У післявоєнні роки в будинку сільради був сільський клуб, в якому молодь проводила дозвілля.

В 1963 році створили Будинок культури з кіно- та танцювальним залом, гримувальною та кінобудкою. В будинку культури були два кіноапарати стаціонарного обслуговування, труби колгоспного духового оркестру, фортепіано, музичні підсилюючі установки. Все це зараз розкрадено і знищено.

У 90-х роках Будинок культури перейменовано на Будинок "Просвіти", довгий час в якому працював Кожухівський Федір Антонович.

Завідуюча ощадкасою – Кіндрат Зеновія.

Розділ ХVI.

НА ЧУЖИНІ

Становище селянських родин в умовах австро-угорського панування постійно ускладнювалось. Щорічні неврожаї у малоземельних селян, шлюбні відносини (виділення часток землі та маєтку дітям) дедалі зубожували селян. До всього того добавлялись різного роду податки. Грошей не можна було заробити в селі. Ті хто працював в лісогосподарстві, в дворі управляючого, на фільварках - займали постійні місця праці. Вже в 1891 році у селах поширювались чутки, що гроші можна заробити на чужині. В середині 90-х років ХІХ століття в галицьких містах і селах появилися агенти (вербовики), які почали агітувати людей на виїзд до США, Канади, Аргентини та Бразилії. Селяни про ці країни і нічого не знали. Тому агенти записували їх і везли туди, де їм платили роботодавці, які давали замовлення на дешеву робочу силу.

Щоб поїхати в чужу країну потрібні були гроші. Селянин забирав останні копійчини з хати, позичав в родини, сусідів, товаришів. Зібравши певну кількість людей, агенти супроводжували їх до Неаполя в Італії. Вимучених дорогою людей вантажили на необлаштовані кораблі і везли в невідомий світ. Для селянина плавання кораблем в умовах океану, для людей, які про море знали лише з розповідей, було великим випробуванням. Морська хвороба давала себе знати на кожній морській милі. В океані панували шторми, бурі. Подорожні під час тривалого плавання не могли перенести морську хворобу.

Ось про що розповів житель села Чемеринці Джаламбій: "Посадили нас в трюм корабля. Почалось плавання. В голові почались болі, ходом ходила голова. Ми падали на підлогу трюму, робили спробу заснути. Появилися рвоти, тіло горіло від спраги. В мене було добре здоров'я до виїзду. Бог мені поміг, і я почав привикати до поведінки корабля на морі. Зайшли до трюму лікар та люди в морському одязі. Тіла мертвих винесли та кинули в океанські води. Не знаю скільки пройшло діб, як ми досягли берегів Америки. Майже напівживими нас винесли на сушу. Були серед нас такі хворі, що вийшовши з корабля без допомоги не могли рухатися. Свіже повітря, а також калорійна їжа дали себе знати. Завели нас в будівлі, де були нари. Не пам'ятаю, скільки я спав. За пару днів до будівлі почали приходити пани у високих капелюхах і вибирати собі робітників. Дивилися на будову тіла, оцінювали фізичний розвиток. 50–60 міцних мужчин забрав собі гладенький панок. Перекладач сказав нам, що будем працювати в копальнях. Такого слова до цього я, гірський хлопець, не чув. Думав, копати – так копати. привезли нас до містечка в гори. Вранці після сну появився панок і по списку, читаючи наші прізвища, виплатив нам гроші на придбання святкового та робочого одягу. Ми приїхали в одягу з домотканного полотна (штанах, полотнинках, ходаках), які по дорозі дуже потріпалися. Його чиновник завіз нас до магазину, і ми купили новий одяг. Нас помили, постригли, поголили. На другий день прийшов гладкий панок і оглянув нас. Усміхнене обличчя панка раптом стало суворим: в нашій колоні стояв одягнутий в полотняні одежі селянин – гуцул. Від перекладача ми почули запит до гуцула: "Чому не купив одяг? Одяг шиють такі люди як ти, і так само хочуть жити. Тебе я до роботи не пускаю. Іди геть". Ми заступились за бідного селянина. Другий гуцул сказав, що його майно в закладі у жида і, якщо він не вишле гроші, його хата і клаптик землі будуть продані, а діти і жінка підуть жебрачити. Пан залишив гуцула, давши йому гроші на придбання одягу та взуття. Виплачували нам щотижня, заробітки були непогані, але праця в шахті була важкою. Через рік, коли закінчився контракт, ми з США переїхали до Канади. Працював я на рубці лісу. За 10 років в Канаді я заробив стільки грошей, що, повернувшись додому, купив 70 моргів поля і 12 моргів лісу, а більшовики в 1939 році забрали".1

Подібні приклади були і в селі Чемеринцях. Звичайно, ті люди, що були на чужині, давно померли. Про те життя в раю чужини скупими спогадами вже через дітей та онуків передаються з покоління в покоління. Подібну розповідь вдалося записати Ляховичу В.В. Про переїзд за океан нічого не розповідав давно померлий житель села, родич Ляховича Джаламбій Станіслав. "Коли нас привезли, замучених дорогою, морськими штормами до Канади, ми були вимучені до того, що кожен радів, що остався живим. Вже на почекальні нас нагодували і дали гроші на одяг. Пани канадські до кожного з нас приглядалися, перекладач, що йшов разом з людиною в окулярах в білому халаті, запитував, на які хвороби ми хворіємо. Про хвороби ніхто не признавався. З порту нас посадили у вагони і повезли вглиб країни. Я і декілька моїх товаришів попали до фермера на плантації, на яких вирощували цибулю. Кожного ранку ми йшли пішки на плантації. В Канаді клімат вологий, ґрунти багаті на перегній, кращі, ніж наші землі. Цибуля росла, як тісто на дріжджах. Стоячи часто на колінах, пальцями зривали бур'яни, видовбували під гарячим сонцем їх коріння. А після теплого дощу росли нові бур'яни. Зібрану вирощену цибулю сортували, складали в дерев'яні ящики, які робили самі взимку, і везли цибулю на продаж. Наші руки від праці, сонця покривалися гнойливими тріщинами. Заробіток залежав від врожаю, а врожай – від "примхів" погоди. Випав град, понищив цибулю – і заробіток менший".1

При написанні цього розділу автор зустрівся з певними труднощами. У Львівському історичному архіві списків людей немає. Очевидно, такі списки можуть зберегтися у Відні. Тому використані архівні документи, складені світлої пам'яті священиків Королюка, Боднара, Патериги. В "Парафіяльній книзі" записані під номерами родин особи, які виїхали в інші країни. Дані складалися та записувалися за повідомленнями членів сім'ї. Очевидно, подібні записи робив і сільський староста, але документи в часи воєн, польської, німецької та більшовицької окупацій понищені. Тому автор просить вибачення за те, що вкаже на перебування на чужині на основі "Парафіяльної книги". В книзі, може бути запис, що хтось перебував у США, а насправді він був у Канаді, Аргентині чи Бразилії.

Loading...

 
 

Цікаве