WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія села Чемеринці - Курсова робота

Історія села Чемеринці - Курсова робота

Стецько Ілярій стверджує, що в його господарстві донедавна знаходились козуби, в які поміщались до 50 кг пшениці.

Хутір Гута. Ця назва пов'язана з виготовленням скла. Вона зустрічається в багатьох населених пунктах. Очевидно, тут в минулому була майстерня, де місцеві ремісники-кустарі вміли виплавляти з піску скло.

Хутір Голий Кінець. Місцевість цього хутора бідна на родючі землі. Вапнякові породи біліють на схилах гір. Тільки урочища полів Дерниска та прилеглі до лісу поля були вигідними, багатими на перегній. Цей хутір, в минулому столітті, тричі знищувала пожежа.

Хутір Провал. Ця назва дуже поширена на Закавказзі у м. П'ятигорську. Це велика частина міста, така як Поділ у Києві чи Левандівка у Львові. Назва походить від ровів, ща виникли внаслідок ерозії ґрунтів під час злив. До хутора Провал прилягають дуже багаті на гумус землі. Це найкращі поля урочища Загомінки. Таких родючих і вигідних за положенням полів не має жоден хутір. На лівому березі потоку притоки Золотої Липи простягаються урочища Мотузів, Марусина Долина, Василькове. Назви хуторів Васильків та Юрки походять від жителів, яким належать поля. На Юрках жив Юрко Кіндрат з родиною.1

Хутір За Фігурою. Колись в давнину тут було поставлено пам'ятник ("фігура"), тому декілька хат, що тут виникли дістали назву за фігурою. Цей хутір виник на лівому березі Золотої Липи, очевидно, пізніше, ніж Городиска.

Про виникнення назви села Чемеринці в історичних архівах ніяких даних немає. Сама назва села пояснюється по-різному. Старожили, жителі села Тістик Володимир, Мартиняк Мирон, Стецько Ілярій розповідають легенду: "Під час нападу турків і татар село часто сплюндровувалось, горіло, запалене дикими половцями, які старших людей і дітей вбивали, а молодь гнали в неволю. Під час нападів частина селян тікала в ліси і переховувалась у траві (назва трави – чемериця)".2

В народі існують легенди, що з чемериці варили дівчата навар, щоб причаровувати хлопців. На Прикарпатті збереглось багато приказок і пісень. Мати, яка любила сина і не бажала, щоб він ходив до вдовиці, говорила: "Дати пити чемериці, щоб не йшов до вдовиці".3

Ймовірність походження назви села від назви трави чемериця підсилюється подібністю назви сусіднього села Кропивна. Згідно переказів, люди, що поселилися у яру біля потічка, врятувалися від турків у кропивах, що густо росли тут.

Перша письмова згадка датується 1389 роком. В документі "Lustrat Lwowski" говориться, що село Чемеринці було передане магнатом Потоцьким Миколі з Гологір за певну послугу. Микола разом з Чемеринцями одержав село Смереківку (Віцень) та Вишнівчик. З цього випливає, що король Польщі Казимир IV Ягелович та його попередники роздавали землі за вислуги магнатам, а ті давали в користування литовським, польським, німецьким колоністам. В "Lustrati..." згадується, що в селі поселили понад 50 гайдуків.

Однак, про походження села можна висунути й іншу гіпотезу. Очевидно назву села принесли ще його жителі. На Вкраїні тотожних назв населених пунктів дуже багато. На основі адміністративно-територіального поділу, назви з коренем "чемер" зустрічаються в багатьох регіонах України. Якщо простежувати їх географічне положення, то напрошується висновок, що віками кочуючи з місця на місце найдавніші поселенці під тиском кочових племен, спасаючись, заселяли одні території, потім їх залишали і просувалися на захід. Подібні назви: Чемер в Чернігівській області, Чмерин у Волинській, Чмереси Барські у Вінницькій, Чемериське у Вінницькій та Черкаській, Чемеривці у Хмельницькій, Чемерне у Рівненській, Жемеринці у Хмельницькій областях.1 Така міграція назв населених пунктів зустрічається і з іншими назвами, наприклад, Новосілка, Біле, Кропивна та інші.

Існує здогадка, що село могло дістати назву від прізвища Чемеринcький (Чемерис). Такі прізвища на сьогоднішній день часто зустрічається на Прикарпатті і навіть у Перемишлянському районі. Очевидно, село міг так назвати перший поселенець, але це довести важко за відсутності письмових джерел.

Другу згадку про село знаходимо в судових матеріалах Львівського Громадського суду за 1443 рік. В суді розглядалася судова справа по конфлікту між Миколою Клюсом та Марією (Марушею) Ольшанською за маєтності. Документи дають можливість встановити, що родина Потоцьких протягом всіх століть передавала у спадщину навколишні села. Землі здавались не за ласку родини Потоцьких, а в оренду. В Золочеві, Поморянах були замки Потоцьких. В замках жила близька родина, а в селах будувалися двірські будівлі. У кожному селі був двір, яким керував дворецький. Помістя дворецького було на місці сучасного будинку "Просвіти", а господарські будівлі розміщалися на території теперішніх руїн колгоспних корівників та на місці, де у 1929 році побудований костел.

За помістям зберігалися поля. Дворецький стежив за виконанням розпоряджень родини Потоцьких щодо виконання умов орендних договорів, збирання податків у формі частини врожаю, відробітку малоімущими панщини, сплати грошових податків.

З другої половини XV століття в селі ліси контролювалися лісничими, яких призначали Потоцькі. Вони мали також підтримку від родини Ольховських, Кожуховських, Даниловичів, які брали в Потоцьких землі в оренду, крім лісових масивів. Гайдуки помагали збирати податки грошима та натурою, стежили, як селяни відробляли панщину. За даними панщина становила в XV столітті 1–3 дні. В XV ст. місцеві заможні селяни, що вийшли з гайдуцьких коренів (родин) вели жваву торгівлю з містами Дунаїв, Гологори, Золочевим, Поморянами, а також їздили на ярмарки у місто Львів. В Львові вони продавали зерно, м'ясо, мед, птицю. У Львові можна було придбати товари, які привозилися з Угорщини, Туреччини та з інших країн. Свідченням того є різні монети, що знаходять на території Прикарпаття (угорського, польського, італійського походження).

Важливу роль в господарському житті селян відігравав Королівський Привілей 1447 року, за яким селяни були прикріплені до феодальних володінь. Привілей надавав селянину передавати наділ в інші руки, щоб переселитись в інші місцевості.1

За часів правління короля Сигізмунда І (1506–1548) землі найчастіше давалися в довічне володіння (до живота). У 30–50-х роках XVI ст. великі магнати роздавали землі до 3-х животів, тобто до смерті онука – держателя землі.2

У 1557 році "Установа на волоки" – аграрна реформа короля Сигизмунда ІІ Августа виділяла кожному селянському двору по 10–11 моргів поля.

За "Волочною помірою" було переглянуто право власника на землю, на шляхетство. Вільно захоплені землі відбиралися.3

У 80-х роках XVI ст. було здійснено обмір всіх лісів. Було запроваджено покарання за самовільне вирубування дерев. Безплатно селянин міг з лісу брати хмиз та збирати гриби, ягоди, малину, ожину.1

В 1435 році король видав постанову, за якою селянин міг перейти до іншого пана лише на Різдво.2

Загарбавши Галичину та інші території України, польський король оселив у селах гайдуків. Вони були щедро наділені землями. Їм дозволялося женитися, запроваджувати господарство. Потоцькі заселили в селі понад 50 гайдуків.3

Згідно вимог "Уставу" 1528 року від 30–40 селянських дворів в час війни феодал повинен був вислати в похід 1 вершника4 та кілька піших воїнів. А війни постійно тривожили польську державу. Зі сходу та півдня постійно поляки зазнавали набігів кримських татар, а з Балканського півострова – османських полчищ, з заходу – тевтонських загарбників. Оборонні сили Польщі були розкидані по кордонах з сусідніми державами так, що вони не мали сили припинити напади турків та татар.

Королівські та сеймові постанови мали велике значення для зміцнення польського панування, укорінення феодальних порядків. Дворецькі і лісничі ці постанови виконували добросовісно. Від тих місцевих власників земельних угідь, які на початку чинили опір колонізаторській політиці, відбирали землі, лісові угіддя і розподіляли гайдукам по 15–20 моргів, іншим – по 10–11 моргів.

За часів Галицького князівства в кожному селі були общинні "громадські" поля. Згідно "Установи про волоки" кожен двір у Чемеринцях одержав наділ по 10–11 моргів поля. За цей наділ селяни повинні були працювати на землях двору, тобто відробляти панщину, платити податок "чинш" на користь держави, здавати двору і державі натурою (мед, яйця, зерно, птицю) та інше. Дворецькі кращі землі закріплювали за собою, а селянам землі виділяли там, де їм було не на вигоду. Тому село з давніх давен не було централізованим, складалося з багатьох хуторів.

До місцевого населення польські правлячі кола ставилися як до поневолених. Привілеї мали гайдуки. Вони почували себе на землях села повними господарями. Спочатку жили на комірстві, потім одружувалися з місцевими дівчатами, заводили господарства. Держава їх підтримувала, надавала допомогу, звільняла від податків та панщини. Гайдуцькі поселенці на місцях в селах стали міцною опорою для укорінення населення польського походження на українських землях.

Loading...

 
 

Цікаве