WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія села Чемеринці - Курсова робота

Історія села Чемеринці - Курсова робота

  1. Бевх Розалія Михайлівна (1911–1945).

  2. Бевх Василь Миколайович (1906–1946), десятник.

  3. Шеремета Василь Дмитрович (1906–1946), голова сільради.

  4. Шеремета Петро Васильович (1921–1946), секретар комсомольської організації.

  5. Винярський Володимир Франкович (1905–1946), істребок.

  6. Роса Василь Степанович (1931–1947), комсомолець.

  7. Роса Степан Миколайович (1902–1947), істребок.

  8. Цимбала Лука Дмитрович,істребок.

  9. Мартиняк Ярослав Петрович (1927–1947), комсомолець.

  10. Демит Олена Іванівна (1931–1950), колгоспниця.

  11. Боршовський Василь Степанович (1921–1947), істребок.

  12. Лукашевич Лікерія Павлівна (1922–1947), громадянка села.

  13. Лукашевич Розалія Петрівна (1931–1947), громадянка села.

  14. Винярський Іван Франкович (1911–1948), десятник.

  15. Росіцький Стах Карлович (1909–1948), громадянин села.

  16. Мичка Іван Степанович (1902–1948), молочар.

  17. Гак Іван Степанович (1905–1947), поляк.

  18. Сипко Франко (1905–1947).

  19. Сипко Іван (1914–1947).

  20. Стаховський Стах (1909–1947), за Кіндрата Юрка, вбитого в 1920 р.

  21. Кіндрат Мирон Іванович (1908–1947).

  22. Кіндрат Варвара Іванівна (1922–1948).

  23. Курило Федір Степанович (1909–1948).

  24. Іванчишин Стах Васильович ( – 1947), фінагент.1

  25. Кулеба С.Д. – селянин.

  26. Кулеба С.П. – селянин.

  27. Кулеба Текля – селянка

  28. Сипко Стах – ( - 1945) поляк

  29. Сипко Михайло – ( - 1945) поляк

  30. Сипко Катерина – ( - 1945) полька

  31. Сипко Розалія –( - 1945) полька

Загони УПА керувалися центром, що розміщався в Мюнхені. На територію Західної України з Мюнхена посилалися кур'єри. Так Михайло Р. згадував, що він особисто був у селі Романові з дорученням до Кубійовича.1

На місцях зв'язковими були місцеві жителі. Герасим Текля з Юрків була зв'язковою. В 1984 році Лис Богдан розповів, що біля хати Ровецького є закопані фотографії і документація загону. Ми з Богданом Лисом розмовляли з сином Ровецького. Нічого від нього не довідалися.

Під час облав 1945–1950 років загинуло багато наших односельчан. В бою з внутрішніми військами в Конюхові загинув Курило Степан Йосипович (1925–1945), в унівському бою – Корнат Зиновій Миколайович, Роса Ярослав Степанович, в бою біля Прибині – Очкусь Роман Миколайович.

Волошин Василь, , Шеремета Михайло Іванович вбиті 4.11.1946 р. при виході з П'ятинського лісу засадою чекістів. Гужельник Петро Іванович, Гужельник Ярослав, Мерза Федір Андрійович, Кулеба Ілько Степанович, Кулеба Ганна, Гарасим Стефанія, Кіндрат Мирон Степанович, Проць Катерина Степанівна, Волошин Степан Дмитрович, Волошин Степанія Петрівна, Курило Роман Миколайович (сотник) вбиті під час облави в Плинниківському лісі в 1947 році.2

Зі спогадів односельчан відомо, що до цієї операції НКВС готувалося старанно. Не обійшлося без провокатора, який добре знав, де є партизани.

Військові рухалися з напрямку Перемишлян, Вишнівчика, Гуральні. Односельці хотіли повістити про велику облаву. Почалася перестрілка. Оточені партизани стікали кров'ю. З бою вціліли Поляк Ярослав, Кулеба Роман, Матяк, які чудом спаслися. Решта – 21 чоловік – на полі бою загинули. Тіла їх пізніше перевезені до братської могили, а в 2002 році на 50-ту річницю УПА на їх могилі поставлено пам'ятник з Матір'ю Божою Покровою. Увіковічив їх пам'ять родич Курило Романа, директор Львівського ринку "Південний" Писарчук Петро Іванович.

В лісі в нашому регіоні лишилися одиниці: Гарасим Петро, Поляк Ярослав. Кулебу Романа піймали в Плинникові, Поляка Ярослава – в Дунаєві. Піймали Очкуся Максима. Були заарештовані Кіндрат Текля та Проць і вивезені на Сибір в спецтабори.

Про те, як допитували їх в Золочеві розповідала Кіндрат Текля: "Привезли мене напівживу в Золочів. Загнали до камери. Втома валила мене з ніг. Проте, спати не пощастило. Відкрилися залізні двері, і на порозі камери я побачила військового, який назвав моє прізвище і сказав: "На допрос!" Завели мене в кімнату два солдати. За столом сидів премодний мужчина: "Ну что, бандеровская сучка, попалась". Він встав з-за стола, солдати скерували автомати на мене, підійшов, взяв мене за підборіддя і голосно крикнув: "Где бандеры? Сучка, ты должна сказать все, что знаешь". Кричав, гримав кулаком об стіл. Я мовчала. Він наказав вивести мене в камеру. Так до ранку мене викликав щогодини. Ранком мене викликали, і я побачила вже іншого кагебіста. Той улесливими словами, називаючи мене голубкою, старався добитися зізнань. Потім прийшов мій перший кат. Він взяв мою руку, пальці заклав у двері і з звірячим криком горлав: "Говори, бандеровка!" Потім почали колоти голкою в пальці, пхати її під нігті. Здоровило мене вдарив так, що я впала. Тортури, знущання, змусили мене сказати, що всі ті, хто був у бандерах, вбиті вами.

Кінчилися допити, і мені присудили 25 років з вивезенням на Сибір. Погано одягнених, виснажених допитами і судом, в товарних вагонах нас завезли в табори. Жили ми в бараках. Нас їли воші. Морили нас голодом. В таборі був суворий режим. Табір був огороджений високою з колючим дротом огорожею. На вишках стояли постові, озброєні ручними кулеметами. Вночі табори освічувалися прожекторами. В таборі існували заборонені місця, де не можна було з'являтися. В любий момент постовий міг застрелити. В бараках було холодно. Дуже погано до нас відносилася обслуга табору. Ранком і ввечері існували постійні переклички. Спали на нарах на матрацах з очерету. Їжу давали нам дуже погану. Рідку баланду з каші на олії, рибу смажену з кашею, часто притухлу. В'язні табору жалілись на дизентерія, однак лікарська обслуга дивилась на нас, як на приречених.1

А життя в селі продовжувало вирувати своїм повсякденням. В 1948 році в селі почав часто гостювати Бастонов Азрет-молодший, лейтенант міліції, кабардино-балкарець. Жителі цього краю відзначаються сміливістю та гарячим темпераментом. Одного разу він появився в селі. Звичайно, сексоти донесли йому, що на хуторі Кутерноги в хаті є партизан Матяк. Бастонов взяв коня Тістика Теодозії і поїхав на Кутерноги верхом. Його помітили.Матяка попередили. Тікати перед вершником і автоматом складно. Бастонов поранив Матяка. В карабіні Матяка був лише один патрон. Добре володіючи зброєю Матяк вистрелив з карабіна і смертельно поранив Бастонова. Через декілька хвилин Бастонов помер.2 Матяку була зроблена перев'язка. Ще кілька місяців він партизанив і був вбитий в Дунаєві. В 1984 році в село приїздила донька Азрета Бастонова. Вона з мамою і чоловіком жили і працювали у Львові. Жили на вулиці Богдана Хмельницького навпроти ринку. Дочка розповіла, що у Львові жив брат Азрета. Довідавшись про смерть брата, вирішив за звичаєм кавказьким помститися. Поїхав він на Перемишлянщину. Бродив по лісах і загинув тут – пропав безвісті.3 Ця молода темпераментна жіночка сподівалась також знайти вбивців батька, але дарма.

В період боротьби між силами УПА та енкаведистами було багато різних авантюристичних акцій, на одній з яких варто зупинитись. До цього кличуть ці жертви, які сталися в історії села і сіл сусідніх. В золочівському НКВС служив Телепов. Це людина, яка прагнула здобути для себе похвалу начальства і просунути себе по драбині кар'єризму. Появившись у селі він старанно придивлявся до людей, старанно вибирав жертви для росту своєї кар'єри. Арештувавши близько 10 чоловік, посадив їх на підводи і завіз в Поморяни. Серед арештованих з Чемеринець були Шеремета Текля, Гарасим Дмитро та інші жителі села. З села Гологори та Вишнівчика були також арештовані. Телепов у супроводі міліціонерів віз з Поморян арештованих до золочівської тюрми. Арештовані доїхали до Богутинської гори. В лісі хтось вистрелив. Телепов взяв автомата і розстріляв арештантів. Шеремета Текля робила спробу втекти, але він догнав її і застрілив.

В доповідній записці він написав, що в лісі скрилися бандери і хотіли відібрати від нього арештантів, що він при спробі втекти розстріляв "посібників бандерівського кубла". За такий вчинок його повинні були покарати. Та де там. Він спокійно служив радянській владі, росла його кар'єра. В чині майора вийшов на пенсію. Дали квартиру, і катові невинних жертв прийшло на думку написати листа в школу, вислати фотографію з проханням помістити листа і фотографію борця проти українських буржуазних націоналістів.

Село важко пережило трагедію Богутинської гори, але в пам'яті зберігся цей день, як гіркий біль за загиблими.

На цьому боротьба не закінчилася. Багато родин було вивезено на Сибір, як бандпосібників, але жителі села пам'ятають їх, а про тих, хто померли в снігах Сибіру, гаряче згадують і шанують їх незабуті імена.

Славні подвиги Української Повстанчої Армії не закінчилися. З силами внутрішніх військ НКВС в лісах, селах Прикарпаття йшли великі бої. На території Сколівщини була своя маленька республіка. Бої в містечку Славську, в селах Хітарі, Богноватому, В. Гусиному, Кривці, на карпатських перевалах увійшли в історію як славні сторінки боротьби за Вільну Україну. Радянська влада, очолена кровожерливим "батьком народів" наш народ на рідній землі називала бандитами, видавала накази про те, що хто прийде з повинною, "гуманна" влада подарує їм життя. Багато учасників визвольної боротьби пішли на приманку. Окремі сотники (Старий, Ворон, Зір) не тільки здалися самі органам НКВС, але й здали сотні. У нашому селі з повинною зголосилися Курило Петро Дмитрович, Гарасим Петро та інші. Курило Петро працював головою колгоспу. "Ворон" довгий час працював на різних посадах, тривалий час був головою колгоспу. Про нього, як про керівника, писала Ірина Вільде, як про вірну радянській владі людину. В 1952–1953 роках в Прикарпатті з українською армією війська і органи НКВС боротьбу закінчили. Гонта, Хребтак і інші здалися в 1953 році.Неодноразово відповідальні працівники НКВС попереджували повстанців про облави. Це були вихідці з Великої України.Після викриття цих фактів спецслужбами багато з них були осудженні(один з них - Калиниченко).

Loading...

 
 

Цікаве