WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Голодомор на Ізюмщині - Курсова робота

Голодомор на Ізюмщині - Курсова робота

Зараз свідкам голодомору або ж особам, які чули про голодомор від своїх родичів, вже по 70 – 80 років. З кожним днем таких свідків, які на той час були маленькими дітьми стає все менше. З кожним днем ми втрачаємо свою живу історію... Найбільш актуальним завданням тепер видається зібрати ці свідчення і зберегти їх для майбутніх поколінь.

Федір Павлович Цимбал, с. Мала Комишуваха, 83 роки.

Коли розпочалася колективізація, місцеві колективісти оголосили: здати в колгосп одного вола. А в кого дві пари – забирати обидві, а господарів записати куркулями, вигнати з хати. А вже була зима...

Наш тато, щоб волів не розпаровувати, наторгував, напозичав грошей і купив вола, аби здати в колгосп. Привів вола пізно ввечері. А вранці прийшла комісія, забрала і цього, і ще двох наших волів. Вимели все до зернини. А в погребі за дверима стояла діжка з квашеними буряками. При відкритих дверях її не було видно. Так завдяки цим бурякам ми, шість душ, і вижили до 1933 року. А весною перейшли на бур`яни.

Любов Дмитрівна Руденко, 1927 р.н., с. Куньє.

Дуже важкі були 1932 – 1933 роки. Ми вижили, дякуючи корівці. Рвали буряк, листя з вишень, мама обдавала кип`ятком, добавляла якоїсь крупи і пекла матерженики –їх так називали.

Були якісь активісти, ходили по дворах, ширяли залізними прутами землю в хаті, в сараї, шукаючі захованого зерна. Цим активістам давали куркульські пусті хати тих, кого відправляли на Соловки. Забирали все: зерно, квасолю, картоплю, навіть діжечку сира і глечик масла. Забирали й одяг.

Пам`ятаю (воно у мене і зараз перед очима), як ми – малеча, побігли на кладовище. Туди привезли бричку мертвих чи напівживих чоловіків в одній білизні з лікарні і всіх вкидали у велику глибоку яму. Дехто ворушився, значить були ще живі. А наша сусідка положила на возик свого чоловіка, майже мертвого, і повезла на кладовище. Він був дуже хворий, худий – до завтра він помре, а хто ж яму копатиме... І його вкинули в ту ж велику яму.

Я живу в селі Куньє, прислана після закінчення педінституту в 1951 році. Недалеко від нашого подвір`я пагорб землі. Свекруха розказувала, що там жила жінка з маленькою донькою. Вони дуже голодували. І мати, втративши видно розум, зарізала свою донечку і з`їла. Але згодом і вона померла. Той пагорб, ті могили, ті немічні люди і зараз перед очима. Дай Боже, щоб нам, нашим дітям і онукам не довелося бачити таке.

Окремою історією є спогади моєї прабабусі Зінченко Олександри Олександрівни, 1924 р.н.

Свою прабабусю я майже не пам`ятаю, тому спогади я записую з переказів моєї мами. В часи голодомору вона (прабабуся) жила у селі Куньє. Голод там був страшний. Їсти доводилося все, що хоть трішечки нагадувало їжу. Їли мисики з цибулі (обрізки біля самого корінця), їх люди викидали разом з цибулинням. Ходили по домівках з двома молодшими братами, просили їсти. Іноді щось перепадало. Коли вдавалось десь роздобути мукички, варили ріденький кисіль з борошна і води. Сусідка їхня пекла хліб на колгосп, дати хліба не могла, а з жалю до дітей давала патьоки на формах. Сухі-пресухі, а пахли хлібом.

Навесні 1933 року голод став нестерпним. Час від часу зникали діти. Були такі люди, які крали дітей і їли їх. Від того ставало ще страшніше. А на весні знайома дала картоплі, малесенької, дрібнесенької, розміром як квасоля. Довго думали що з нею робити. Спочатку думали поїсти, а потім вирішили посадити, бо більше саджати було нічого.

Люди виживали як могли, якщо взагалі виживали. Багато померло, бо мисики з цибулі, засушені патьоки і жебрацтво не надто рятували. Ось таке обличчя мав голодомор 1932 – 1933 років для моєї прабабусі.

Безкорса Варвара Іванівна, 1918 р.н., с. Червоний Оскіл.

(Ці спогади записані зі слів мого батька. Йому бабуся часто розповідала про голодомор. А свідок голодомору моя прабабуся.)

Хотіли вбити Україну. Такий страшний був 33 рік. Люди падали на ходу. Мати в 1933 році померла, упала на дорозі і померла. Доводилось бачити, як на дорогах, подвір'ях, полях, де збирали мерзлий буряк, лежали мертві люди, багато тоді померло.

Важко було рятуватись. Ходили ночами зі скирд льон крали, мати молола цей льон і робила пишки. також їли мишей, лопухи, суріпку, кропиву. Нашу сім'ю рятував скотомогильник. Помре кінь у колгоспі з голоду, а батько примітять, як відвезуть, а вночі підуть до ями, одрубають конячі стегна і принесуть додому. Мама днів два-три вимочує у воді, щоб не пахло, а потім варили і їли.

Люди допомагали один одному. Бувало люди, які дуже вже голодували, зранку знаходили на порозі горщик з якоюсь їжею.

Дідко Олександра Дмитрівна, 1910 р.н., с. Куньє.

Жили ми з родиною в селі Куньє. У нашій сім'ї було п'ятеро дітей. Я – найстарша. Наймолодші брат і сестра загинули від голоду, бо були найменші і найслабші. Потім загинула мама а згодом і батько, залишились ми утрьох. Мені толі виповнилось 23 роки. Виживати було вкрай важко. Взимку можливо було знайти мерзлий бурячок чи картоплю, а навесні стало геть пусто. Село ставало схоже на примару. З кожним днем все більшало порожніх хат. На вулицях не було чутно дитячого гомону. Діти або повимирали, або лежать немічні, або батьки не відпускають гуляти, щоб їх не поїли. Ніде у сілі не було чутно як гавкають собаки чи нявкають коти – усіх поїли. А люди стали схожими на тіні.

А почалося все з того, що восени 32 року спочатку позабирали по селу зерно, а потім і овочі, і сушку, і хліб зі столу. Часом забирали і худобу.

Косяченко Марія Якимівна, 1928 р.н., с. Червоний Оскіл.

Хоча мені в 1933 році було тільки п'ять років, багато що вкарбувалось в мою дитячу пам'ять, а дещо пам'ятаю з розповідей моїх старших братів і сестер. Ще взимку 33 року почали голодувати, бо вся пшениця була забрана представниками влади, і не тільки пшениця, а навіть квасоля, горох. Батько, коли почали забирати пшеницю, частину посівного зерна встиг відвезти до старшої доньки, яка вийшла заміж в м. Ізюм і закопати на зберігання. Навесні, коли прийшов час сіяти, мати вже не підводилась, була дуже слабка. Батько обробив землю (у нас був кінь). Коли посіяв пшеницю, помер прямо в полі з голоду. В роті в нього знайшли полин, яким він намагався втамувати голод. Дітям було трохи легше, бо їх підгодовували заможніші сусіди. Мати померла влітку. Діждавшись, коли наросла молода картопля, мати наварила її і наїлась разом з молодшими дітьми. Діти залишились живі, а мати, шлунок якої вже не міг перетравлювати їжу, померла в муках.

З погляду в минуле розумію, що можна було з'їсти і посівну пшеницю, і посівну картоплю, і коня, і тільну корову, яка вже не доїлась і вижити всій сім'ї. Але такі люди, як мої батьки, які наживали це добро тяжкою працею, не могли зважитись на такий крок, а мали надію на краще.

Кучеренко Марія Федорівна, 1924 р. н.

Маленька я була, всього 8 років. З осені одібрали майже все, але дещо вдалося приховати. Почалася весна. Де що було – все скінчилось. Ні запасів не залишилось, ні сил щось добути їстівне.

Почали обробляти поля. Для людей, що працювали в полі, варили якусь баланду, а дітям – і не підходь. Їсти хотілось нестерпно. Так ми з сестрою траву рвали і їли, а іноді повзали з ножичками за огород, колоски різати. Це було заборонено, карали за це суворо, а що робити, повзали, навіть вітру боялися. Колоски ті ще зовсім молоді, не вибивалися, так ми їх сушили, перетирали і пекли з них коржики. Не можна назвати їх смачними, але вибору не було, їли. Потім нестерпно болів живіт.

Вощана Федора Андріївна, 1929 р. н.

Не було тоді такого голоду як кажуть. Не було! Можливо я і помиляюсь і нашій сім'ї пощастило. Звичайно, вишуканих страв не було, але у нас вдома ніхто не помер. Мій батько був головою колгоспу. Нам щодня давали молоко і хліб. Та і не відбирали восени так багато, як розповідають. Я ходила в колгоспний дитячий садок. Голод, можливо, не всіх зачепив. Жили ми в селі Червоний Оскіл, а він від голоду не надто постраждав. Може підводить дитяча пам'ять, а може просто пощастило. Голодомор 1932 – 1933 року ми не відчули повною мірою.

Сухомлин Ольга Сергіївна, 1924 р. н.

Під час голодомору ми жили у місті Ізюмі, на Пісках, а на вул. Михайлівській жила моя тітка. Ми часто ходили до неї і бачили як на вулиці Комсомольській гинуло багато людей. Вони плакали, благали про допомогу. А ми і допомогти не могли, бо самі не жили – виживали.

Loading...

 
 

Цікаве