WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → НЕП. Голодомор. Сталінські репресії - Курсова робота

НЕП. Голодомор. Сталінські репресії - Курсова робота

Технічне обслуговування колгоспів здійснювали державні організації - машинно-тракторні станції (МТС). Наприкінці другої п'ятирічки їх було 958. Проте великий загін механізаторів МТС мав загалом досить низький технічний рівень. Як правило, це були вчорашні селяни, які після короткотермінових курсів сідали за кермо сучасної машини. Майже половина тракторів і комбайнів, які потрапляли в їх розпорядження, досить швидко перетворювалася на металобрухт.

Голодомор 1933 року в Кременчуці

У 1933р. я (Ідзинський А. – житель м. Кременчука) працював на швейній фабриці і навчався на робітфаці (вечірнє відділення). Робітникам видавали по 100 грамів хліба на день. Але що то був за хліб: то чорний і глевкий, наче глина, то сірий і, здавалося, випечений не з борошна, а з тирси. Та траплялося, що й цього не давали, бо то не було борошна, то зерно виявили отруєне, то ще щось.

Потім я перевівся на денне відділення робітфаку. Студентам видавали по 400 грамів хліба. Все ж ми вчилися і голодними. І, уявіть собі, навчання „лізло" нам у голову, бо ми вірили в світле майбутнє, бо нам втлумачували, що це труднощі росту і тому вони тимчасові.

Траплялося, що вимикалося світло, коли я навчався на вечірньому відділенні. Але це нас не бентежило. Ми збивалися біля вікна і співали революційні пісні, про громадянську війну. Ніхто з нашої групи не покинув навчання, не те, що трапляється тепер. Біля магазинів чатували голодні і, бувало, вихоплювали пайку хліба. Тоді бідолаху били, а він, лежачи на землі, доїдав хліб.

На вул. Першотравневій, навпроти ринку, була студентська їдальня. Там можна було один раз на день одержати миску каламутної рідини, що звалася супом. Щоб заплатити за нього, я мусив раз на тиждень продавати пайку хліба. Одного разу, коли я це робив, до мене підійшла молода жінка з нафарбованими губами, запитала, скільки я за нього хочу. Коли вона взяла хліб у руки, не заплативши, хтось ззаду затулив мені очі. Коли ж відпустив, я озирнувся. Довкола не було нікого. Тож на тиждень довелося залишитися без гарячої їжі і на добу без хліба. З сіл приходили голодні люди й вмирали, де попало. Я бачив, як їх накривали якоюсь тканиною і вивозили за місто.

Одного разу приходить мати додому та й каже, що по вул. Цюрупи затримали чоловіка з жінкою, які заманювали дітей, вбивали їх і продавали з їх м'яса котлети на ринку. Другого дня я пішов на те місце і з жахом побачив цей будинок, на курячих ніжках, а в підвалі було повно людських кісток. На тротуарі лежала голівка дівчинки років десяти з розплющеними очима. Це страхіття закарбувалося в моїй пам'яті на все життя. Водночас виставлялися плакати, де було написано: „Спасибі великому Сталіну за наше щасливе дитинство". Малювали тоді й ріг достатку, з якого висипалися ковбаси, цукерки...

Ось до чого доходив сталінський цинізм.

3. Сталінські репресії.

Після поїздки Сталіна до Сибіру по СРСР прокотилася хвиля арештів селян, яка охопила й Україну. Протягом 1928-1929 рр. у республіці "за спекуляцію" було притягнуто до суду 33 тис. селян. Заможні господарства обкладалися великим податком. 5% селянських дворів оцінювались як куркульські, вони мали сплачувати 30-40% суми сільськогосподарського податку. ЦК КП(б)У 1928 р. послав на село 6 тис. активістів для організації хлібозаготівель. За допомогою надзвичайних заходів у СРСР було заготовлено 115 млн. ц хліба, у тому числі в Україні 42 млн. ц, або майже 37%.

"Класових ворогів" інтенсивно шукали і в місті. На початку 1928 р. відбувся сфабрикований ОДПУ процес над "шкідниками", так звана "шахтинська справа", а по суті — суд над старими спеціалістами вугільної промисловості Донбасу. Серед них були й колишні власники шахт, які мріяли про повернення старих порядків. Але на ті дії, в яких їх звинувачували ("висаджували в повітря і затоплювали шахти, псували устаткування, підпалювали електростанції, свідомо зривали продовольче й промтоварне постачання гірників"), ці здебільшого літні інтелігенти були просто не здатні. Із 49 засуджених 7 осіб розстріляли. Розглядаючи "шахтинську справу" в контексті нового політичного курсу ВКП(б), історики дійшли висновку, що вона була задумана та здійснена з єдиною метою: залякати стару інтелігенцію і змусити її працювати на новий режим.

Восени 1929 р. ОДПУ оголосило про викриття іншої підпільної організації — "Спілки визволення України" (СВУ). Процес над нею відбувся в березні 1930 р. Підсудними були 45 видатних діячів української національної інтелігенції, в тому числі академіки С.Єфремов, М.Слабченко, колишній голова уряду УНР В.Чехівський, А.Ніковський, Й.Гермайзе, Л.Старицька-Черняхівська та інші. їх звинувачували в намірах реставрувати в Україні буржуазно-поміщицький лад. У зв'язку зі справою СВУ по всій республіці було репресовано близько 5 тис. студентів, учителів, лікарів тощо.

Проти репресивних методів "воєнного комунізму" виступав не лише М.Бухарін. Його підтримали члени Політбюро О.Риков і М.Томський. Вони звинувачували сталінське керівництво у "воєнно-феодальних" методах експлуатації селянства.

На боці Й.Сталіна виступили К.Ворошилов, М.Калінін, В.Молотов, М.Бухаріна та його групу вони звинувачували в капітуляції перед куркульством, так званому "правому ухилі".

У 1929 р. тиск И.Сталіна на групу Бухаріна посилився. Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) вивів М.Бухаріна зі складу Політбюро. Рикова і Томського було суворо попереджено. Останні перепони на шляху до повної відмови від нової економічної політики були ліквідовані. Країна вступила в довгу смугу деспотичного єдиновладдя Й.Сталіна.

У керівництві України послідовників М.Бухаріна, які б наважилися відкрито захищати свої погляди, було мало. Тому на листопадовому пленумі ЦК КП(б)У обмежилися боротьбою "з правоопортуністичною практикою", "примиренством у ставленні до правого ухилу". Ці розпливчасті формулювання були своєрідною нагайкою, якою в умовах партійної чистки, що розпочалась у травні 1929 р. і тривала рік, "підправляли" керівників і рядових комуністів, незадоволених відмовою від непу, переходом до силових, адміністративно-командних методів управління економікою і суспільними процесами.

Головним підсумком політичних репресій в Україні було знищення сталінськими сатрапами генофонду нації - вчених, письменників, діячів культури. В республіці було знищене й до того обмежене самоврядування. Внаслідок жорсткої централізації управління з боку Москви Україна втратила контроль над власними ресурсами. Почалося масове зросійщення. Не було такого міста чи села в республіці, яке б не постраждало від великого терору.

Політичні репресії в Кременчуці почалися зразу ж після встановлення радянської влади в місті. Уже в 1920 р., як зазначалося, ревтрибунал позбавив волі на 5 років лідерів меншовицького осередку за "контрреволюційні виступи проти радянської влади в Кременчуцькому повіті". Таким чином, КП(б)У намагалася позбавитися політичних конкурентів.

А ще раніше, на початку 1919 р., коли війська Червоної Армії захопили Кременчук, більшовики практично розігнали міську Думу - цю досить впливову в місті владну структуру. Такий жорстокий пресинг комуністів до місцевого органу самоврядування віддзеркалював диктаторську тенденцію, яка зароджувалась в надрах радянської системи і яка незабаром проявилася у формі політичних репресій. Окрім того, більшовикам Кременчуччини не подобалося, що газети інших партій допускали інакомислення, по-іншому трактували події в країні, в місті. Тому і не дивно, що в 1920 р., згідно наказу губревкому, газета "Максималіст" - орган соціал-революціонерів максималістів - була закрита "за непідкорення розпорядженням радянської влади про облік всього паперу і як випущена без дозволу". Тоді ж була також закрита і газета "Анархіст - партизан" - орган анархістів. Їй інкримінувалося те, що газета випускалася без дозволу губревкому, а її статті мали "погромний характер". Редактор газети і ті хто її випускав, були засуджені революційним трибуналом. Наказ губревкому підписаний його головою Дробнісом.

В 1920 р. наказом № 32 за підписом замісника голови губвиконкому Єрмана при відділі управління Кременчуцького губернського виконавчого комітету була створена тимчасова комісія по ліквідації єврейських політичних і громадсько-буржуазних організацій. Головою комісії був призначений Г. Гальперін, а секретарем - Л.Рабінович. В Кременчуці в ті роки було декілька єврейських партій.

Серед них БУНД, єврейська соціал-демократична робітнича Поалей-Цюн, об'єднана єврейська соціалістична робітнича партія. Це були партії соціалістичної орієнтації. Вони віддзеркалювали національну строкату мозаїку міста. Насправді, на рубежі ХІХ-ХХ ст. у Кременчуці налічувалося понад 29 тисяч євреїв. Керівництво єврейських організацій засудило збройне повстання 1917 року, розцінивши його як акт насильства над революційною демократією. Розв'язання проблеми державності єврейські партії пов'язували з безумовним наданням національним меншостям, в тому числі євреям, персонально-національної автономії. Одночасно вони виступали проти проголошення незалежності України, стверджуючи, що в такій обстановці становище народних мас не поліпшиться, а навпаки, погіршиться. Наприклад, бундівці запевняли єврейські маси, що в разі досягнення Україною незалежності, вони можуть постраждати від примусової українізації. Звичайно, радянська влада не могла простити єврейським партіям невизнання перемоги більшовицького збройного повстання 1917 року. І немає нічого несподіваного в тому, що ці партії були заборонені більшовиками.

Loading...

 
 

Цікаве