WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Участь вінничан в Русі Опору - Курсова робота

Участь вінничан в Русі Опору - Курсова робота

____________________________________________________________________________________________

1Там само, арк..87.

Активною формою опору були втечі невільників з полону. Їх не могли зупинити ні озброєна охорона, ні смертельний ризик бути пійманим. Небезпека чатувала на втікачів на кожному кроці. Адже на перехрестях доріг і залізничних станціях, на мостах постійно стояли пости й засади. Кожного підозрілого іноземця затримували, відправляли до гестапо. Частіше за інших з неволі виривалися колишні фронтовики.

Як свідчать дані самих німців, у 1941-1944 рр. втікачів було до 70 тис. чоловік1. Вони створювали додаткові труднощі для поліції, дестабілізували виробництво.

Режим у гітлерівських таборах дедалі суворішав, ставав жорстокішим. За інструкцією верховного головнокомандування вермахту всіх непокірних ув'язнених, у тому числі й пійманих утікачів, передавали в гестапо.

Втечі з німецької неволі почастішали на третьому році війни. Нерідко вони здійснювалися там, де існувала особлива охорона, панував нещадний режим.

Із місць ув'язнення, розташованих на території Франції, навесні 1944 р. втекло багато полонених, серед яких були й українці. Втікачі створили 30 партизанських загонів. Наші земляки боролися пліч-о-пліч з французькими патріотами. Кожен другий загін очолював українець, майже половина бійців у них теж була з України.2

...Французьке містечко Еннен-Льєтені. На обеліску при вході на цвинтар – імена загиблих героїв Опору. У центрі цвинтаря праворуч від зображення розп'ятого Христа – могила, в якій вічним сном спить радянський офіцер Василь Порик. Василь народився і виріс на Вінниччині, смерть зустрів 24-літнім. загинув, щоб жила Франція .Його бойовим другом був Кордонець Іван Назарович, який народився в 1924 р. в селі Микулинці Літинського району Вінницької області в сільській родині. Згадує Свершок Тетяна Дмитрівна, племінниця Івана Назаровича, жителька м. Вінниці...

________________________________________________________

1История Великой Отечественной войны Советского Союза, 1941-1945.-М.,1960-1965.-Т 4.-арк.189.

2Там само, арк.276.

Багато випробувань випало на долю дядька. В 1941 році гітлерівці запроторили його на каторгу в Німеччину, а звідти відправили у окуповану Францію. Так опинився він у шахтарському селищі Бомон-ан-Артуа. Табір „східних робітників", виснажлива праця, туга за Батьківщиною. В'язні тут підібралися переважно з трьох сусідніх районів Вінницької області.

Тож і знайшли вони спільну мову, швидко об'єдналися. У жовтні 1942 р. у таборі Бомон було створено підпільну організацію. Настав час дій. В'язні псували інструмент, електрообладнання, повітряні насоси, всіляко саботували розпорядження коменданта. Денний видобуток вугілля на шахті зменшився на 25-30 %. У липні 1943 р. тут виник партизанський загін. Лісів довкола майже не було, зв'язок з місцевими патріотами налагодити як слід не вдалося. Тому обрали таку тактику: вночі непомітно проникати через колючий дріт і здійснювати диверсії на залізниці. Незабаром пустили під укіс ешелон з вугіллям, згодом – ще два. Рух поїздів припинився на тиждень. Партизанські загони діяли і в інших таборах. Для зв'язку створили між табірний комітет на чолі з Василем Пориком. Кількість антигітлерівських акцій зростала. У 1944 р. партизани знищили документацію в таборі Бомон, захопили зброю. Це вже була відкрита боротьба з ворогом. Гітлерівці скаженіли. За голову Василя Порика пообіцяли винагороду – мільйон німецьких марок. Почалися облави й погоні. Тяжко пораненого Порика, нарешті, схопили й кинули в Арраську фортецю. Іван Кордонець разом з товаришами був організатором легендарної, просто фантастичної втечі Порика. Іван Назарович був у складі партизанського загону Івана Федорука, який отримав наказ рухатись в інше місце дислокації для об'єднання в велике партизанське з'єднання. Тетяна Дмитрівна дуже добре пам'ятає розповідь дядька... Але в тому наказі було багато підозрілого. Ліс, куди мав прибути загін, майже весь проглядався. Крім того, була підозра, що про плани партизанів могли знати німці. І ось, під час зупинки в невеличкому селі, розвідники побачили машини з німцями. Партизани швидко підготувались до бою, але раптово на них напали з тилу. Отже, ворог йшов по слідах загону, чекаючи зручного моменту для нападу. Але сильний вогонь партизанів ( в селі загін Федорука об'єднався ще з двома партизанськими загонами, що виконували аналогічне завдання) заставив німців залягти. На світанку гітлерівці пішли в атаку і оточили партизанів. В такій безнадійній ситуації було вирішено виходити з кільця... Їх врятувало велике пшеничне поле, за яким розпочинався ліс. Вибирались поодинці. Іван Назарович, задихаючись від бігу, розсуваючи густі пшеничні колоски, пробирався до лісу. Позаду було чути пістолетні вистріли, короткі автоматні черги, крики товаришів, яких догнали карателі. Поле раптово закінчилось і він побачив вузький канал. Закинувши в очерет автомат( патрони вже закінчились), він кинувся в воду, доплив до моста і забрався під його арку.

В обриві берега було видно вихід якоїсь труби. Крики і вистріли наближались. Куди ж сховатись? Витягнувши руки, він заліз в трубу, мокру і слизьку, дуже важко просуваючись вперед. По мосту загупали німецькі чоботи. Все, що залишалось – це швидко просуватись вперед. Труба вигнулась, зробивши поворот. Голоси ставали тихіші, але раптом ззаду гучно вдарила автоматна черга: пулі дзенькнули по бетону. це німці прострілювали трубу. Потім дядько казав, що краще вже б його вбили, а то поранений залишився в тій трубі назавжди... Потім наступила тиша – німці пішли. Він повз далі, не знаючи куди і чи буде тій трубі кінець ( назад вибратись було неможливо, так як труба була дуже вузька і в ній не можна було розвернутись). Проходили хвилини, а можливо і години. Але раптом в трубі стало світліше і, піднявши голову, дядько побачив світлу пляму То був вихід! Іван Назарович опинився на березі другого каналу. Присівши, жадібно ковтаючи чисте повітря. Людей не було видно, але на другому березі стояв будинок. Він спустився до води і відмив жирну грязюку, якою був вимащений з голови до ніг. В цей час в одному із вікон будинку з'явилася жінка. Витрушуючи скатертину, вона позирала на незнайомця. Потім почала рвати в корзину траву. Не всім місцевим жителям можна було довіряти, але ховатись було вже пізно. Жінка підійшла і покликала дядька. Він переплив канал. Незнайомка питала його, хто він за національністю: поляк чи італієць. Почувши, що він росіянин, вона не здивувалась і запросила його в будинок. Провівши на кухню, підігріла воду, принесла рушник, білизну, костюм. Напоїла вином, дала сигарети. Жінку звали Жаклін. Після всього пережитого він заснув. Коли його розбудили, то з роботи прийшов чоловік Жаклін – Поль. Він привітався і запросив дядька до столу. Відчувалось, що Поль схвалює дії дружини. В привітній французькій родині Іван Назарович пробув кілька днів, щоб трішки набратись сил. Потім французи провели його на автостанцію, купили білет до Ліля. Іван Назарович знайшов залишки свого, розбитого німцями партизанського загону і продовжив боротьбу з ворогом. Після Перемоги був переправлений до Радянського союзу. Приїхав у рідне село. У 1946р. одружився. Мав трьох дітей. У 1950 р. переїхав з сім'ю в Макіївку Донецької області, де працював шахтарем. У 1988 р. помер - далася взнаки важка праця в німецьких та радянських шахтах. Фотографій з дядька немає, ті, що були – забрало НКВД, е одна в Вінницькому краєзнавчому музеї разом з Василем Пориком.

Loading...

 
 

Цікаве