WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Історія України. Соціально-політичні аспекти - Курсова робота

Історія України. Соціально-політичні аспекти - Курсова робота

У Київській Русі існувало три типи шкіл: палацова школа (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя); школа "книжного вчення" (для підготовки священиків); світська (приватна) школа домашнього навчання (переважно для купецького й ремісничого населення міст). Школи організовувалися за грецьким зразком. Виходячи з державних потреб, у давньоруських школах вивчали основи письма, читання, рахунку (арифметики), співів, музику, поетику, риторику, іноземні мови (передусім грецьку й латинську).

Першим і головним ступенем навчання було читання. Більшість учнів приватних і церковних шкіл проходили лише цей клас. Другій ступінь освіти включав вміння писати і рахувати. У Х-ХІІ ст. на Русі була поширена іонійська система рахунку, за якою літери грецького алфавіту з різними додатковими знаками (титлами) використовувались як цифри. Третій ступінь охоплював вивчення іноземних мов, насамперед грецької, що мало практичне значення завдяки стосункам з Візантією.

Абетку вивчали силабічним методом, поширеним в античності – спочатку назви букв, а потім склади. Писали металевими й кістяними загостреними стержнями для письма (стилем або писалом). Для письма використовували вкриті воском дерев'яні дощечки або бересту, для важливих документів – пергамент.

На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовувалися завезені з Болгарії віршовані азбуковники, пізніше на основі болгарських укладалися власні оригінальні азбуковники. Особливо популярними були псалми, зібрані у Псалтирі – на той час найпоширенішій навчальній книзі в школах грамоти. Укладалися "Парамійники" – літургічно-учительські збірники (біблійні тексти, вибрані зі Старого Заповіту), апракосні Євангелія (добірки євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужебних читань).

Поняття "навчання грамоти" (тобто основи письма, читання, рахунку, хорового співу) з'являється у пам'ятках давньоруської писемності наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. Школи грамоти за обсягом знань прирівнювалися до елементарної початкової освіти. Разом з тим, писемні джерела розрізняють звичайну грамотність і "книжне навчання", під яким малось на увазі проходження спеціального курсу середньовічних наук, що складався головним чином з богословсько-філософських дисциплін (філософії, богослов'я, діалектики, риторики, граматики, деяких відомостей з історії). Вінцем освіти вважалось освоєння ораторського мистецтва та вміння створювати поетичні твори.

Знання учні отримували не тільки від учителів, але й з перекладної літератури. Важливе значення для поширення освіти на Русі мали переклади книг з іноземних мов, започатковані Ярославом Мудрим. Цей процес був піднятий князем до рівня важливої державної справи й невдовзі призвів до заснування при митрополії у Києві першого відомого на Русі книгосховища при Софійському соборі. Дещо пізніше виникла бібліотека при Києво-Печерському монастирі. Невдовзі були відкриті бібліотеки у Новгороді, Чернігові, Переяславі, Білгороді, Турові, Галичі та інших містах Русі. На середину ХІ ст. було зроблено значну кількість перекладів з грецької на давньоруську. Більшість книжок прийшла у Київську Русь з Візантії. Книжковий фонд домонгольської Русі нараховував близько 140 тис. томів, що свідчить про багатство давньоруської культури та високий загальний рівень освіти. Були поширені твори античних авторів Аристотеля, Платона, Сократа, Демокрита, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та ін.

До освічених верств давньоруського суспільства належали представники князівсько-боярської та церковної верхівки, а також люди, безпосередньо причетні до виготовлення книжок: переписувачі, укладачі, майстри книжкової справи, художники та ін. Важливими осередками освіти були монастирі й церкви, особливо з другої половини ХІ ст., коли Київська Русь вступає у період розпаду, зазнає кризи загальнодержавна шкільна політика київських князів і посилюється роль церкви в керівництві освітою. Розпочинають виникати монастирські школи. Ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій у 1068 р. вперше запровадив для ченців обителі Студитський статут (складений 798 р. візантійським богословом Федором Студитом), за яким передбачалося навчання монахів грамоти.

У другій половині ХІІІ-ХІV ст. писемність не була монополією лише духовенства. Літерні тавра на глиняному посуді, пряслах, зброї, графіті на стінах київських соборів вказують на те, що чимало письменних людей було і серед представників нижчих верств населення – ремісників, дружинників, міщан.

Високим рівнем освіти відзначалось і Галицько-Волинське князівство, де у князівських та єпископських канцеляріях працювало багато освічених людей – знавців іноземних мов. Вони готували тексти грамот, вели дипломатичне листування.

Розвиток освіти в Україні, починаючи з ХІV ст., відбувався у складних соціальних і національно-культурних умовах. Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського спочатку не внесло суттєвих змін у їх культурно-національний розвиток. Тут продовжували діяти православні (монастирські й церковноприходські) школи, традиції яких склались у період Київської Русі і викладання в яких велося церковнослов'янською мовою. Вони забезпечували основи грамотності населення.

Але поступово, у процесі зближення Литовської держави з Польщею, у князівстві посилюються польські впливи. Після заснування при Празькому (1397 р.) та Краківському (1409 р.) університетах спеціальних інтернатів для студентів з литовських та інших сусідніх земель литовські й українські магнати почали туди посилати своїх дітей для отримання подальшої освіти. Як наслідок навчання у чужій школі у середовищі литовської й української магнатерії та шляхти почалося культивування презирства до рідної мови.

На українських землях давався взнаки кризовий стан шкільної освіти, відсутність власної вищої школи. Як правило, школи існували при церквах і монастирях, де навчались переважно діти міщан, селян, дрібної шляхти, які міцно трималися своєї національності й православної віри. У ХVІ ст. в Україні з'являються мандрівні дяки та світські вчителі, які організовували своєрідну пересувну школу. Першим підручником у школах був буквар, зразки якого не збереглися, першою читанкою – часослов. У 1491 р. Святополк Фіоль видав у Кракові "Часосолов", якій призначався для користування в українських землях і який став першою слов'янською книжкою, друкованою кирилицею.

В умовах посилення наступу католицизму на українські землі з другої половини ХV ст. православна церква як один з головних чинників тогочасного культурного процесу намагалась зберегти національний характер школи з навчанням слов'яноруською мовою. Але з розвитком продуктивних сил, поглибленням товарно-грошових відносин такі школи вже не відповідали вимогам часу, у суспільстві зростала потреба в освічених людях. У той же час церква, яка володіла всіма освітніми закладами, не була зацікавлена у поширенні знань, освіти серед населення, а через те не прагнула до вдосконалення існуючих шкіл.

З середини ХVІ ст. в українські землі починають проникати ідеї руху Реформації, зокрема, звільнення з-під влади Риму, демократизації церкви й наближення її до народу, переклад Біблії та богослужбових книг на національні мови, заснування шкіл. Реформаторство супроводжувалося могутнім просвітницьким рухом. В Україні наприкінці ХVІ – на початку ХVІІ ст. створюються протестантські та соцініанські школи, які пропагують реформаторські ідеї (у Хмельнику, Любарі, Киселині, Панівцях та ін.). Високий рівень викладання, загальнодоступність і віротерпимість привертали до цих закладів й іновірців, а тому ці школи переслідувалися католицькою церквою та урядом Речі Посполитої.

Католицька церква, занепокоєна поширенням реформаторських ідей, розпочала з ними боротьбу, у тому числі в галузі освіти. Важливим інструментом у зміцненні позицій католицизму став орден єзуїтів. У Польщі його діяльність була спрямована на посилення католицької експансії, піднесення рівня католицьких шкіл, розширення їх мережі. В українських землях експансія Ватикану особливо активізується після Люблінської унії (1569 р.) і утворення Речі Посполитої.

Єзуїти відкривали свої школи (елементарні й середні) та колегії, які мали два відділи: нижчий (гімназія, п'ять класів) і вищий (де три роки вивчалась філософія і чотири – богослов'я). Чільне місце в них посідала латинська мова, якою велося викладання. Навчальні заклади організовувалися за зразком західноєвропейських. Випускники єзуїтських шкіл відзначалися вмінням вести диспути з протестантами та православними. В Україні діяли 23 єзуїтські колегії – у Ярославі (1575 р.), Львові і Луцьку (1608 р.), Києві (1647 р.) та ін. Система виховання в єзуїтських школах була спрямована на формування з молодих людей ревносних католиків. Багато представників православної української шляхти після закінчення цих шкіл зрікалися своєї національності й віри, починали з неповагою ставитись до рідної культури. Таким чином, католицькі школи стали одним із засобів полонізації українського населення.

Loading...

 
 

Цікаве