WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять... - Курсова робота

Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять... - Курсова робота

Скільки сіл у районі,

Назви різні кожен знає,

А красивої такої,

Як у нашого немає

Знаю гарну я легенду

Про село чудове наше.

Ви послухайте уважно,

Я про нього вам розкажу.

Золота Балка – село Нововоронцовського району, розташоване на березі Каховського водосховища. Засноване в кінці XVIII століття на місці запорізьких зимівників. На картах XVII – XVIII століть показана Золота Долина, так як тут проходив французький інженер-мандрівник Боплан, шукаючи місце для будівництва укріпленої фортеці Речі Посполитої проти запорізьких козаків, виявив урочище і назвав його Золота Долина. Назва походить від того, що запорожці ховали тут золото. Згідно іншої легенди – в давніх поселеннях в долині знаходили золото. До наших днів дійшла ще одна версія. До будівництва Каховської ГЕС біля нашого села була дуже гарна природа: плавні, Дніпро, річечки, острівці і родючі чорноземні ґрунти.

Більшу частину села Золота Балка поглинули води Каховського водосховища, вода забрала і чарівні куточки наших плавень. І тепер лише спогади старожилів можуть свідчити про минулу красу та багатство нашого краю. Моя бабуся часто розповідала про природу села. Перед плавнями розкинулись широкі родючі землі – левади. Кожної весни левади затоплювалися водою. З плавнів вода приносила "топливо", як тоді називали, - це гілки дерев, а іноді і цілі дерева, міцні трав'янисті рослини, люди їх збирали, щоб взимку обігрівати свої житла.

Десь всередині червня вода відступала, залишаючи родючий мул на леваді і на підставах до плавень. Ця безліса площа використовувалася під різні сільськогосподарські угіддя: тут вирощували овочеві культури, картоплю, косили сіно, випасали худобу.

Поволі висихали тимчасові озерця і вже можна було бачити буйні ліси плавень. Тут переважали найбільш вологостійкі породи дерев: вербові, осокорові, в'язові. Чагарникові зарослі – це сіра лоза, шелюга, жостір, калина, ожина та ін. Широко розвинена була в плавнях і лучна рослинність: осока, житняк, пирій стоколосий, молочаї, кукотина. В прибережній частині зустрічалися осока, рогоза, водяна стрілка, очерет, тілоріз, болотяна папороть та інші.

У плавнях було багато видів цінних лікарських трав: алтейник, валеріановий корінь, дурман, блекота, костір проносний, ромашка, полин, шипшина. Плавні мали дуже важливе природогосподарське значення, бо природні ліси є водоохоронними захисниками, що оберігають водойми від заболочення, ґрунти – від ерозії. Ліси плавень люди використовували як будівельний матеріал та на дрова, а також виготовляли кошики, плетені меблі з лози. А з комишу, який утворював цілі зарослі, виготовляли комишеві плити, мати, плели ліси-паркани та інше.

Багатство плавень врятувало багато людей під час голодомору 1932 – 1933 років. Копали водяні горіхи, їстівні корінці, сушили, перетирали на муку і пекли "линдики". Вони тамували голод.

Під час Великої Вітчизняної війни у плавнях ховалися партизани, хоч, на жаль, їх видали ворогам, одного було розстріляно, а іншому вдалося втекти. Було багато озер, які заросли куширями, квітучим білим лататтям, а поверхні озер вкривала суцільним килимом зелена ряска. А яка водилась тоді риба! Окуні, карасі, в'юни, щуки, лящі, та й розміри їх були не аби які. Моя прабабуся дуже любила ловити рибу і сітками, і неводом, а потім сушила і на повітрі, і в печі, і було чим смакувати.

А скільки водилось водоплавних птахів: качки, гуси, чирки, чаплі, які давали цінне пір'я. А яке чисте повітря – прохолодне, прозоре, наповнене духмяним різнотрав'ям. У верховіттях дерев розносився гучний спів соловейка.

У дніпровських плавнях водилися і тварини: куниця кам'яна, норка, видра, єнот, нутрія, тхір, заєць-русак, лисиця. Вони давали цінне хутро.

Затоплення плавнів, а також сіл проходило з 1951 по 1954 рік. Наша сім'я остання залишила те село Золота Балка, яке було засноване у XVIII столітті і поселились нагорі. Багато золотян, залишивши рідні місця, роз'їхались по білому світу, а дехто, як і наша сім'я, залишились у Золотій Балці.

На превеликий жаль, не зберігся цей чудовий дарунок природи ні для нас, ні для наших нащадків, і, як в народі кажуть, що поробиш – маємо те, що маємо; плавні, села вже не повернеш. Каховське водосховище вже не висушиш.

ІІ Розділ

Села району, які зникли як неперспективні

2.1 Ленінське

Де зараз розкинулися мальовничі села Шевченківської сільської ради, до Великої Жовтневої революції не було жодного будинку. Вся ця земля належала княгині Святополк-Мирській, маєток якої знаходився у селі Золота Балка.

І лише після революції в цих багатих степах почали виникати поселення. Так, у 1923 році з'явилося село Хрещенівка, в якому налічувалося 94 двори з 524 жителями. Тоді ж виникло село Покровка з 28 дворами і 161 жителем. Уже пізніше у 1927 – 1928 роках з'явилась Петрівка і Шевченівка, а також виселок Ленінський.

До 1929 року жителі цих населених пунктів вели одноосібне господарство. На обробіток землі не вистачало тяглової сили. Всі будинки були покриті соломою, не було електроосвітлення, радіо, кіно. На всі села була лише одна початкова школа і два вчителі.

У 1929 році тут почалася колективізація. Більшість селян вступали до колгоспу добровільно, бо розуміли, що громадський обробіток землі дасть більшу користь.

За ініціативою комуніста Мамалиги Н. Є. у Шевченівці в 1929 році було засновано першу артіль "Робоча бригада", до складу якої ввійшло 50 сімей. Ця артіль мала 25 коней, декілька плугів. Пізніше колективне господарство дістало назву артілі імені Т. Г. Шевченка. Головою її було обрано К. Г. Колінька. Першими активістами по зміцненню господарства були П. П. Свинаренко, Н. Є. Мамалига, П. К. Горб, І. Є. Бондаренко та інші.

Пізніше організувались колгоспи і в Шевченівці, і в Хрещенівці, і в Петрівці.

Усі ці села до 1933 року відносились до осокорівської сільради, відстань до якої була п'ятнадцять кілометрів. Згодом створили Шевченківську сільраду. До неї ввійшли Шевченівка, Хрещенівка, Петрівка та виселок Ленінський. Тоді ж було засновано партійну та комсомольську організації.

Колгоспний лад швидко почав зміцнюватись. На ланах з'явилися трактори та інший сільгоспінвентар. Різко підвищилась врожайність, помітно зріс добробут у трудящих, їх культурний рівень, велася робота по ліквідації неписьменності. У Петрівці та Хрещенівці було збудовано початкові школи та семирічну – у Шевченівці.

У той час були вже медпрацівники, агротехніки, ветпрацівники. В кожному селі зводились клуби, жителі мали змогу дивитися кінофільми, займатись в гуртках художньої самодіяльності.

У 1941 році мирну працю людей порушили німецько-фашистські загарбники. Разом з тисячами радянських громадян на боротьбу з ворогом піднялись і жителі сіл Шевченківської сільради, 37 чоловік з них загинули в боях.

З серпня 1941 року по березень 1944 року села знаходились під фашистським ярмом, колгоспне господарство було зруйноване, школи та приміщення складів – спалені. Немало юнаків та дівчат було вивезено до Німеччини.

Минав час. Поступово заліковувались рани, нанесені війною, відроджувалась економічна могутність господарства. У 1950 році два колгоспи було об'єднано в одну сільгоспартіль "Маяк" з центром у Хрещенівці. У ньому налічувалося 4661 гектар орної землі. Виросли нові тваринницькі комплекси, олійний цех. Є тракторний та автомобільний парки. На ланах широко застосовуються передові технології, добрива.

ІІІ Розділ

Зустріч з леонтянами 2006р.

До рідного порога

Село Леонтіївка, що розкинулося на самому березі Дніпра так, що заливи доходили аж до селянських дворів, перестало існувати у п'ятидесятих – тоді, коли збудували Каховську ГЕС і води рукотворного моря покрили його разом з іншими прибережними селами. Його жителі розбрелися по всіх усюдах – хто в сусідні села переселився, а хто подався у світи, відірваний насильно від рідного порога, шукаючи кращої долі.

Серед останніх був Георгій Іванович Ткаченко, представник великого роду Ткаченків. Його доля закинула в столицю України. Став робітником. Одружився, і нині гілка роду, що веде від Сергія Степановича, справедливо вважає себе киянами.

Зате сам Сергій Степанович не забуває, звідки пішов у світ, його тягне до отчого порога, до тієї землі, що давала йому сили й снаги з перших кроків на ній.

Кожного року, коли Леонтіївні збираються останньої неділі травня на традиційну зустріч (Див. Додаток с.36 – 39), він поспішає сюди, щоб зустрітися зі своїми земляками, торкнутись серцем рідної землі, ставши на пагорбі над Дніпром., поглядом, затуманеним тихою сльозою, долинути до того місця на водному плесі, де колись стояла їх дідівська хата. Там, у цьому тихому й гарному колись селі, народжувались, жили, ділячи між собою радощі і горе, помирали три покоління Ткаченків. Тут продовжували б свій родовід і представники четвертого покоління, до якого належить Сергій Степанович, якби їх не відірвали силоміць від рідної землі.

Loading...

 
 

Цікаве