WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять... - Курсова робота

Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять... - Курсова робота

У полі та на тваринницьких фермах працювали переважно жінки, старики і діти.

(Див. Додаток с.35)

Збирати і молотити зерно комбайном – це була виснажлива праця. Пшеницю збирали у снопи, а потім від стогу до стогу жінки та підлітки котили комбайн руками. Так про це розповідає Ткаченко (Бережна) Любов Федорівна, 1927 року народження.

Техніка нікчемна, часто доводилося ремонтувати. Були поля, що заросли високими бур'янами і окопи на цих же полях, і розкладені трупи в бур'янах. Були й морози ранньої осені, бо працювали до тих пір, поки плуг міг брати землю. Радчук Ніна Карпівна, 03.01.1915р.н. на той час працювала бригадиром на тракторній бригаді.

Одним із першочергових завдань, поставлених перед нашим народом у 1944 – 1945 роках, була відбудова зруйнованих фашистами медичних, освітніх закладів. Люди розбирали завали і ремонтували, споруджували лікарні, школи.

Відновив роботу фельдшерсько-акушерський пункт села. Заклад був напівзруйнованим, інструментарій розграбовано, та Погоріла Віра Дмитрівна, Хімчук Майя Терентіївна та Кучеренко Олександра Лаврентіївна знайшли вихід зі скрутного становища і надавали необхідну медичну допомогу жителям села.

У селі запрацював магазин. У ньому працювала Печериця Уляна Федорівна, 24.07.1903 року народження.

У селі школа була зовсім зруйнована, дітей вчили в уцілілих жилих будинках. Працювати доводилось у дуже складних умовах: не було програм, підручників, зошитів, будь-якої наочності. Замість парт учні сиділи за довгими дошками, на принесених саморобних стільцях. Писали на газетах, на будь-якому папері. Але вчились наполегливо, крім цього ще й працювали в позаурочний час на колгоспних полях. У школі працювали Шишко Олександра Денисівна, Шрам Єфраксинія Іванівна, Дяченко Галина Омелянівна.

Ось так, не шкодуючи сил, здоров'я і навіть життя, працелюбний народ підіймав його з руїн. Нехай у пам'яті нащадків не згасає ваш героїзм та мужність, стійкість та відданість рідній землі.

З Волги – на Далекий Схід

Іван Гнатович Іващенко, 14.03.1922р.н., уродженець села Леонтіївка, у 1938 році закінчив 7 класів Золотобалківської семирічної школи і працював у колгоспі "Калінін" до військового призову. У серпні 1941 року виїхав до міста Мелітополь на формування.

Перше бойове хрещення одержав за оборону міста Мелітополь. У бою його легко поранило в ногу. Після цього частина, в якій служив Іван Гнатович, відступала аж до Волги. Після жорстоких та виснажливих боїв частину відправили на формування і за наказом Верховного Головнокомандуючого відправили на Далекий Схід, де вона влилася у 40-у стрілецьку дивізію, яка стала на охорону державного кордону від японських самураїв.

Після початку війни з Японією, Іващенко Іван Гнатович брав участь у звільненні Північної Кореї і міста Пхеньяна у складі Першого Далекосхідного фронту.

По закінченню воєнних дій він ще певний час служив у Кореї. Демобілізувався у листопаді 1946 року. Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями. Повернувшись додому, працював у колгоспі до виходу на пенсію. Проживає зараз у селі Михайлівка.

Радісний день

9 травня 1945 року – День Перемоги над фашистською Німеччиною. Це – свято загальнонаціональної гордості, а разом з тим загальнонаціональної скорботи за втраченими долями, за нездійсненими надіями.

Однією з найбільших трагедій є війна. Якою б не була вона за кількістю жертв чи масштабами руйнувань, війна завжди відлунюється тяжким болем у людських душах.

Будь-яка війна – це катастрофа для людства, це ганьба цивілізації, це насилля над людиною. Вона є трагедією як для переможених, так і для переможців, бо нехтує найбільшою цінністю на землі – людським життям.

Засуджуючи війну, ми не приховуємо гірку правду. Неналагоджене життя, невпевненість у завтрашньому дні, страшні злидні, самогубства, відчай – це жахи, які залишає по собі кривава м'ясорубка. Попереду – ніч і темрява. І тільки маленький вогник кращих людських якостей може зруйнувати самотність і відчай. Ми не зможемо зупинити війну, але ми можемо ненавидіти її і протиставити їй непереможну людську гідність.

Голод 1946 – 1947 років

Початок відбудовчого періоду співпав з голодом 1946 – 1947 років. Трагедія повторювалась.

Хліб завжди був і є основним продуктом харчування. Тому в народі він святий. Його так гарно називають: паляниця, хлібина, коровай, калач... І місце хлібові в господарстві відведене найпочесніше: на столі, на вишиваному рушнику, під іконами. Лежав він високий, білий та пишний, і був гордісю господині, показником її вміння випікати хліб, бо не кожній це вдавалося. Найбільшою бідою для людей був неврожай на хліб.

А 1946 року був великий неврожай, почався голод, люди пухли, вмирали. Врятувало їх те, що домішували до борошна лободу, картоплю, буряк, листя липи, жолуді.

Спогади Ляховець Феодори Денисівни, жительки села Леонтіївка, 28.11.1902 року народження

Сільськогосподарський податок нещадно душив нас. Вирощувати городину, мати сад, виноградник, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Зима була малосніжною, а весна і початок літа – найпосушливішими. Зерно в колгоспі не видавалось зовсім. Ходили по полях і зрізували та збирали колоски. За це багато жителів села були ув'язнені від семи до десяти років з конфіскацією майна. Голод було подолано лише після жнив 1947 року, коли зібрали новий урожай. Хліб одержали ті, хто виробив мінімум трудоднів (на трудодень отримали по 1 кг зерна). Жертвами голоду ставали ж хворі, вдови з дітьми, інваліди війни, люди похилого віку.

Рівень життя та побуту населення

Ціною незвичайних зусиль жителів села на кінець четвертої п'ятирічки вдалося досягти рівня довоєнного виробництва. Але в селі збереглося встановлене ще до війни обмеження у пересуванні жителів. Люди не мали паспортів для того, щоб влаштуватись на роботу в місті, або переїхати; потрібна була відпускна довідка з колгоспу.

У 1951 році у Леонтіївці отримали високий врожай городніх культур: по 400ц огірків з 1 га, по 108ц помідорів з 1 га, колгосп став учасником другої районної сільськогосподарської виставки, що відбулася 21 жовтня 1952 року.

Держпоставки – достроково

Трудящі села Леонтіївка взяли на себе зобов'язання достроково розрахуватися з державою по всіх видах продукції тваринництва.

Ініціаторами виступили Микола Горлов і Сергій Брага, які першими виконали держпоставки продукції тваринництва. Брага Сергій Іванович здав державі у рахунок 1952 року 40,7 кг м'яса (кроликами). Приклад передовиків наслідують Лук'янов Іван, Яценко Сергій, Ляховець Федора – вони також розрахувались з державою по здачі молока, м'яса і інших продуктів.

Газета "Ленінський шлях" 2 вересня 1951 року

Будівництво Каховської ГЕС

Вересень 1950 року – Радою Міністрів СРСР прийнято рішення про будівництво Каховської ГЕС. Перш за все, передбачалось створення на Дніпрі могутньої греблі з електростанцією, Каховського водосховища (моря) і Південноукраїнського каналу. Його води потрібні були для зрошення посушливих таврійських степів. План Каховської ГЕС не давав відповіді на питання: чи доцільно, економічно вигідно розпочинати будівництво, в ході якого буде затоплено тисячі гектарів родючих чорноземів і багатющі дніпровські плавні, будівництво порушить екологічну рівновагу великого регіону, а люди змушені будуть переселитися з насиджених місць.

У зв'язку з будівництвом Каховської гідроелектростанції рівень Дніпра підніметься і вода затопить нинішні береги, де розташовані поселення.

1951 року розгорнулося будівництво Каховської гідроелектростанції. Активну участь в її спорудженні взяли комсомольці і молодь Леонтіївки. В селі створили механізований лісгосп, завданням якого було викорчовувати дерева і підготувати чашу майбутнього Каховського водосховища до затоплення. Із зони затоплення були переселені всі жителі села. Для них до 1957 року спорудили житла в селах Золота Балка, Михайлівка та Осокорівка. У 1960 році жителі села на новому місці почали користуватись електроенергією Каховської ГЕС.

Дніпровські плавні

Плавні – це не безмежні ліси північного чи західного районів України. Дніпровські плавні – це порівняно невелика територія з безліччю річок, озер, боліт, де єдиним способом пересування влітку були човни, де гарячої пори роїлися мільярди комарів та іншої нечисті, від якої не було життя. Єдиним продуктом харчування була риба та в деяких місцях ягоди. В плавнях населення садило городи, пасло худобу.

Спогади Ляховця Олександра Федоровича

Loading...

 
 

Цікаве