WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять... - Курсова робота

Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять... - Курсова робота

Прізвище, ім'я, по батькові:

Ляховець Михайло Федорович.

Рік народження:

23 серпня 1926 року.

Місце народження:

Херсонська область, Нововоронцовський район, село Леонтіївка.

Де проживали до початку війни:

Село Леонтіївка.

За яких обставин залишилися на окупованій території?

Ми нікому не були потрібні.

Чи були ваші родичі у частинах Червоної Армії?

Батько Федір Савелійович, який повернувся із фінської війни і був мобілізований на початку війни, загинув 12 вересня 1941 року.

Ваші враження про перші дні війни:

Ніхто не думав, що війна дійде до нас. Навколо всі стояли і плакали. Батьки намагалися нас і себе переконати, що все буде добре.

Ваші враження про переддень окупації:

Допомагали копати окопи. Війська відступали через село Михайлівку (там була переправа, але вона не могла справитись з таким потоком людей, військової техніки). В селі залишилися тільки старі, жінки і ми, діти. Мародерства не було, правда магазин і комору розібрали. Німці в село ввійшли без бою, населення старалось менше попадати їм на очі, ніхто не знав, що буде далі.

Ваші спогади про встановлення нового порядку у Вашому населеному пункті:

Німців пізніше замінили румуни. Провели облік населення, централізованого постачання продуктів харчування не було (кормився хто як міг. Уже пізніше, хто ходив на роботу, то видавали по 13 кг. ячнєвої муки). В школу ходили в молодші класи, а лікарні в нас не було.

Коли були відправлені до Німеччини?

Нас, однолітків 1926 року, забирали в Німеччину, п'ятеро втекло, а двоє поїхало. Переховувалися разом із Митюком Юрком. А у 1943 році зробили облаву в селі та забрали всіх і тримали в лагері села Михайлівка. П'ятого лютого 1944 року погнали пішки до міста Миколаєва (до села Велика Олександрівка гнали австрійці, а потім калмики й козаки верхом на конях). Біля Великої Олександрівки була спроба тікати. Вже за селом у полі незібраної кукурудзи нас побачили якісь вершники. Ними виявилися німецькі прихвосні – калмики. Розповідали, що це були якісь звірі з людськими обличчями і в людській одежі, жорстоко побивши нас – утікачів нагаями, знову повернули до колони. Від м. Миколаєва до м. Одеси везли на машинах, а потім поїздом. Скільки їхали до Німеччини, Михайло Федорович не пам'ятає. Але дорога здавалася безкінечно довгою.

Везли нас гірше худоби. Людей натрамбували стільки, що й стояти було тісно. І на весь вагон одне маленьке заґратоване віконечко. Спека стояла неймовірна. Задуха. А поїзд гуркоче без упину. Людям ні їсти, ні пити (зупинка на кілька хвилин на станції Перемишль, щоб набрати води). Куди їдемо, ніхто не знає. І ця невідомість лякала всіх.

Привезли нас у місто, вокзал, читаємо напис: "Дахау". Відправили у санітарний блок, одержав номер 5900. знову посадили в поїзд. Привезли нас у місто Мюнхен, у табір 17 (будівельний, розбирали руїни після бомбардування).

Розкажіть про умови утримання в таборі:

Жили в бараках, обнесених кількома рядами колючого дроту під напругою, спали на трьохярусних нарах. Мучив голод, на день давали черпак якогось варива, 50-100 грамів хліба. Весь час бомбили.

Коли ви були звільнені і ким?

30 квітня 1945 року американськими військами (додому не пускали, ми пішли пішки до міста Хемнін, де були наші).

Як відбувалося повернення?

У м. Хемнін був призваний до лав Радянської Армії в запасний полк важкої артилерії, місце розташування полку – місто Дрезден. Служив у Чехословакії, Австрії, Угорщині, Середній Азії (місто Фергана), закінчив службу на афганській границі м. Термез. Дома опинився 6 листопада 1950 року. Репресованим не був.

Довгожданий 1944-ий

Фронт все ближче і ближче підступав до наших місць. Осінь і зима в ту пору видалися несприятливими для проведення операцій наших військ проти німецько-фашистської армії.

18 лютого буран посилився. Через ожеледицю і снігові замети рух автотранспорту майже припинився, а маневр військ до неймовірності став тяжким. Ускладнилася доставка всього неохідного військам..., не дивлячись на неймовірні труднощі, наші війська продовжували, хоч і маленькими темпами, просуватись вперед. Ніщо – ні стихія, ні відчайдушний опір німців не могли зупинити воїнів.

Бої за звільнення села Леонтіївки були затяжними й запеклими. Вісім діб з перемінним успіхом для обох сторін: то наші закріплюються і почнуть наступати, то німці натиснуть вогнем. Багато селянських хат перетворились на суцільні руїни. При звільненні села загинуло багато наших бійців і офіцерів. Їх зносили в одне місце і ховали. Доставляли снаряди для наших аж у Хрещенівку. Жителі села готові були терпіти будь-які труднощі, тільки б ворога з нашої землі прогнати швидше. Отак і діждались світлого і радісного дня Перемоги...

Визволення

Звільнення району від німецько-фашистських загарбників зв'язано з так званою Нікопольсько-Криворізькою операцією 3 і 4-го Українських фронтів. Ця операція була проведена з 30 січня по 29 лютого 1944 року.

На початку лютого 1944 року основні сили 5-ої ударної армії під командуванням генерал-лейтенанта А. А. Гречкіна зосередилася на лівому березі Дніпра і вели жорстокі бої за розширення відвойованих плацдармів, готуючись до форсування ріки.

Переправа радянських військ велась в надто складних умовах. Відступаючи, гітлерівці знищували всі засоби форсування. На Дніпрі почався льодохід, котрий перешкоджав наведенню понтонних мостів і обмежував роботу поромів.

Не дивлячись на великі труднощі, протягом перших п'яти днів з 7 по 12 лютого 1944 року три стрілецькі корпуси 5-ої ударної армії були на правому березі Дніпра, зайнявши плацдарм між Золотою Балкою та Гаврилівкою, 9-ий стрілецький корпус (командир генерал-майор О. І. Бєлов) закріпився в районі села.

Протягом 13 лютого німці контратакували в районі села Леонтіївки 14 разів, 14 лютого 5-а ударна армія відбила 8 контратак.

25 лютого 38 німецьких літаків бомбили бойові порядки 5-ої ударної армії в районі села.

26 лютого 1944 року 5-а ударна армія перейшла в наступ. Протягом дня вона відбила 5 контратак ворога і заволоділа селом Леонтіївка.

Відбудова. Відродження

Окупанти підривають і спалюють промислові споруди, житло, готуючись до втечі. Заклали міни, бомби, снаряди, щоб затримати просування наших військ. Жах і мерзоту сіяли відступаючі фашисти. Все було розорено, розграбовано. Скільки всього необхідно відроджувати, зводити, будувати, створювати заново.

Весна 1944 року. Ще йшла війна. Але військові, які тимчасово знаходились в селі, по мірі можливостей виділяли колгоспові коней (вибракувані армійські коні), сприяли в ремонті того чи іншого реманенту (фашисти поспішно залишали, кидаючи всю техніку і все те, що не могло рухатись по розкислих ґрунтових шляхах). Цього було мало. Доводилось більш міцним жінкам надівати на себе шлейки і тягти борону, щоб хоч трохи загорнути в землю зерно, яке вручну розсипали старі діди й бабусі, бо молодих і дужих чоловіків не було, вони були на фронті.

Яким міг бути врожай. Але він був. На пункт "Заготзерно" с. Малі Гирла тягнулися візки, запряжені коровами, жінки везли цей добутий потом і мозолями хліб.

Відразу розпочалась відбудова народногосподарських та соціальних об'єктів. Насамперед почали лагодити телефонний та радіозв'язок. Для цього використовували трофейні німецькі кабелі.

З березня 1944 року працювала сільрада, яка почала свою роботу з перепису населення (до Леонтіївської сільської ради входили села Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка та Михайлівка). Головою сільської ради була Тіменко Марія Андріївна, а потім її змінив Молчанов Григорій Якович.

Для відбудови народного господарства введено самооподаткування. Всі жителі села вносили по 20 карбованців з двору. Роботи було багато, але люди працювали зранку до пізнього вечора.

Завгосп займався закупівлею тварин в інших областях: телят, лошат, щоб розводити в господарстві.

Loading...

 
 

Цікаве