WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять... - Курсова робота

Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять... - Курсова робота

Спогади Ткаченко Любов Федорівни

1927 року народження

До війни головою колгоспу був Іващенко Гнат Григорович, а мій батько, Бережний Федір Гурович, працював агрономом. Багато бачила я гарних людей, але такого, як батько, не бачила. Голова у нього була темноволоса, велика, і великі розумні сірі очі... Весь у полоні сумного і весь у той же час з якоюсь внутрішньою культурою думок і почуттів. Скільки він працював на землі, скільки хліба накосив. Як вправно робив, який був дужий і чистий. Жарт любив, точене слово і шанобливість. Декілька разів поранений на фронті, з опаленою душею не повернувся він додому. Його "ура" – патріотичні настрої, розбились об скелю смерті і насильства.

У довоєнний час одержало широкий розвиток сільськогосподарське виробництво, розвивалась освіта, культура.

У передвоєнні роки значно зміцнилась матеріально-технічна база колгоспу, будувались нові житлові будинки. Було споруджено приміщення лікарні, школи, бібліотеки, будинку культури.

Напередодні нашестя

Їхали чи йшли на степ з піснями і повертались з ними, - згадує господар Михайло Федорович Ляховець. І хоч яке важке життя було у повоєнні роки, але все ж знаходили ми час для веселощів і для нехитрих розваг. Люди якось ріднішими себе відчували, ділили все навпіл – і радість, і горе.

А справжня біда прийшла у ці краї тоді, у 41-му році. Михайлу Федоровичу виповнилося тоді лише п'ятнадцять років. Про фашистів він наслухався ще до початку війни, тому крім страху й огиди нічого більше до них не відчував.

Війна. У цьому слові – біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебна сторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся і тихенько помолишся, щоб такого більше ніколи не сталося.

22 червня 1941 року повідомили нам про початок війни. Навколо всі стояли і плакали. Мати пригорнула мене до себе, немов намагаючись переконати нас і себе в тому, що все буде добре.

Я навіть не здогадувався, що станеться через місяць...

На заході йшли тяжкі бої. У фашистів було багато танків, артилерії, авіації.

У далекому ще тоді від фронту селі Леонтіївка спішно йшла підготовка до опору ворогові. Проводилась евакуація окремих груп населення, будувались оборонні споруди. Докладались зусилля, щоб зібрати весь урожай зернових, овочевих культур та вивезти вглиб нашої території, аби все це багатство не дісталося ворогові. У селі керівники господарства (голова колгоспу Іващенко Гнат Григорович 20.12.1987р.н.) організували евакуацію техніки та худоби. Але це вдалося лише частково, бо ворожі війська швидко наближались.

Спогади жительки села Леонтіївки Мазуренко

Соломії Микитівни

01.08.1897 року народження

З великими труднощами довелося проводити евакуацію худоби. Через бомбардування переправи в м. Нікополі овець і коней було перебито, розігнано (переправа через село Михайлівку не могла справитись із великим потоком людей, техніки). Залишились лише корови. Дорога була тяжкою і небезпечною. Через річки переправлялись плавцем і корови, і люди. Корови хворіли, та все ж деяку частину їх вдалося врятувати, загнавши їх аж у Ставропольський край. Там доглядали їх аж до кінця війни. В евакуації місцева влада вишукала можливості для забезпечення нас житлом, постачала продовольством, одягом. Жителі села з розумінням та співчуттям ставилися до нас, допомагали усім, чим могли.

Я працювала на фермі. Робота доярки не з легких. Наш робочий день розпочинався рано-вранці. Часто цілий день перебували на фермі, додому приходили пізно ввечері. Я жила в сім'ї, де крім нас було ще шість душ. Вони ділилися з нами всім: хлібом та іншими продуктами. Ворожнечі між нами не було.

Спогади Ткаченко Любов Федорівни

1927 року народження

На толоці літньої пори 1941 року розважалися леонтіївські парубки і дівчата. Раптом з безхмарного неба до них долинув якийсь дивний звук. А через хвилину – другу в бік села Осокорівка почав швидко знижуватись великий літак, який зник за невеликим пагорбом і швидко вибухнув. Вибух, а затим суха стрілянина налякала частину молоді. Дівчата з криком побігли до берега: краще втопитися, аніж потрапити до рук ворога живими, а хлопці дременули до місця літака. Все трапилося дуже швидко, тому ніхто не помітив, як майже одночасно з падінням літака, неподалік приземлився парашутист. Він і розповів про все, що трапилось з літаком та іншими членами екіпажу: "Ми втратили орієнтир під час польоту на румунську територію, пошкоджені зенітним вогнем, залетіли аж до вас та втратили висоту. Мені вдалося вистрибнути з літака на парашуті, інші троє врізались у землю разом з літаком.", - а стрілянину, як з'ясувалося, зчинили боєприпаси, які вибухнули від пожежі у загиблому літаку.

Залишки трьох героїв обережно зібрали, ховали їх на кладовищі в Нововоронцовці з воїнськими почестями. Попрощатись зі своїми товаришами прибули льотчики із Сімферополя. На табличках з'явилися імена перших загиблих воїнів: Шульга Б. А., Шепель А. З., Швачко А. Л.

– Наївними ми тоді були, - посміхаючись, перебирає думки в пам'яті Олександр Афанасійович, - через дівчат топитися хотіли і зовсім не знали, що рівно через рік нас усіх захочуть втопити у дніпровських плавнях фашисти. Так, в окупованому ними нашому селі довго ходили чутки про те, що фашисти збираються зігнати всіх жителів Леонтіївки в одне місце і там порішити. Тоді натерпілися ми справжнього страху.

Нашестя. Під гнітом фашизму.

Ті жителі села, які не встигли евакуюватись раніше, тепер намагались добратись до переправ через Дніпро біля села Михайлівка нашого району та переправи в місті Нікополі. Але було вже пізно. Німецька авіація буквально висіла над переправами. Залишився один вихід – плавні. Це могли зробити небагато людей: не було достатньої кількості плавзасобів, для багатьох у плавнях не було підготовленої відповідної бази. А як же з сім'ями? Усі знали, що плавні навесні заливаються водою. Треба перебиратися на великі гряди, а далі що?

У серпні 1941 року передовий загін німецьких мотоциклістів увірвався до села. Жителі села, а крім них було багато з інших місць, які не змогли вчасно евакуюватись і залишились у селі, поховались у хатах, сараях, інших місцях.

Через деякий час слідом за мотоциклістами прибули перші роти і батальйони німецьких і румунських загарбників. Голодні, вони швидко розбіглися по селі, заскакували на подвір'я, у хати, і першими їх словами були: "Бабка, млєко, яйка, курка". Загрожуючи автоматом, кричали: "Шнель, шнель", тобто швидше давай їсти. Господарки плакали, розводили руками, мовляв, немає чого дати. Фашистські виродки самі вдиралися в сараї, ловили курей, якщо птиця не давалася їм у руки, строчили з автоматів. Все, що було їстівне – забирали. Всі кращі будинки реквізували на постій солдатів, їх мешканців викидали просто на двір.

Через два тижні передові частини військ, трохи підгодувавшись і привівши себе в порядок, виїхали далі, залишивши в селі румун та їх прибічників.

За ці два дні в селі з'явилась окупаційна влада і місцеве начальство, тобто, староста, поліція, дільничні.

Особливо відзначався нелюдською жорстокістю місцевий офіцер – комендант Циммерман.

Увели примусові роботи в полі, на фермах та інших об'єктах. Хто не підкорявся німецькій окупаційній владі, того чекав арешт, концтабір або висилка на примусові роботи до Німеччини.

Місцева влада в особі поліції робила все, щоб залучити на свій бік якнайбільше молоді, насаджували сліжку один за одним, тому люди боялися провокацій. Тяжко було навіть вільно вдихнути повітря. Порівняно невелике село повністю охопило пильне око жандармерії і поліції.

Окрема частина молоді в той час була палкими прихильниками українських націоналістів. Але таких була мізерна купка (керівником була вчителька школи Митюк Марія Єпіфанівна, за що одержала 10 років сталінських таборів). Здебільшого вони брали участь у художній самодіяльності, а також намагалися залучити до своєї організації юнаків і дівчат.

То був страшний час для мешканців села. Одних вивозили до Німеччини на примусові роботи, інші мали виживати тут.

На власні території, землі, жителі перетворилися в людей "третього ґатунку". Їхнє життя регламентувалося різними наказами і правилами, порушення яких каралося концтаборами (село Михайлівка) або розстрілом.

Обпалені війною.

Спогади Ляховця Михайла Федоровича, "остарбайтера"

Loading...

 
 

Цікаве