WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять... - Курсова робота

Унікальна прив’язаність та незгасаюча пам’ять... - Курсова робота

Надія Кущій

м. Херсон

Зустріч з Ляховцем Михайлом Федоровичем

і його односельцями

Ми сиділи з Ляховцем Михайлом Федоровичем на ґанку його будинку, По подвір'ю декілька разів ліниво пройшовся кіт. З собачої будки не надоїдливо погавкував на чужих з вулиці невеликий, і по всьому видно, з добрим норовом песик. Чистенька оселя, доглянуте подвір'я з декількома фруктовими деревами і квітами, маленький город, не заперті на ніч ворота – все на виду. На життя пенсії вистачає, хоч, звісно, малувата, та й здоров'я Михайла Федоровича вже не те, що було у молоді роки.

(Див. Додаток )

Зітхнувши, Михайло Федорович замовк і довго дивився в бік дніпровського берега. Туди, де колись стояла його батьківська хата, пройшла його молодість, де точилися жорстокі бої за звільнення цієї таврійської милої серцю землі. Спогади – лиш мить, пам'ять він збереже назавжди.

Ляховець Михайло Федорович народився 23 серпня 1926 року в селі Леонтіївка Нововоронцовського району Херсонської області, що у 1956 році навіки поховане під товщею Каховського водоймища.

Леонтіївка. Зеленим островом з гарними будинками, квітучими садами виділялась вона серед просторих подніпровських ланів.

Село Леонтіївка належить до тих рідкісних на Україні сіл, в якому можеш прожити все життя й так до кінця не знатимеш усього. Не зможеш охопити цього дивовижного світу, з його травами, вітрами, барвами дня і ночі, дощами, звуками весен і тишею зим.

Село тягнулося вздовж Дніпра, воно розлягалося між плавнями, хат у ньому ніхто ніколи не лічив, людей здається теж. Воно розкинулося вільно серед левад, у які заскакувала щовесни Дніпровська розклекотіла спінена вода.

З переказів дідів і прадідів відомо, що сюди стікались селянські сім'ї, які прагнули волі: - й насправді, Леонтіївка не належала жодному з поміщиків, що володіли навколишніми селами. Трохи пізніше багато сімей знайшли тут прихисток під час столипінської реакції, після першої революції.

З часом село розрослося, будівлі підійшли до дніпровських плавнів. Під час весняних повеней і злив селяни зазнавали великих збитків: з городів змивало родючий шар ґрунту і з ним усе посаджене і посіяне. А для жителів села городи були основним джерелом існування, бо орної землі вони майже не мали.

1920 рік. Наступ врангелівців. Село опиняється у фронтовій зоні. Тут дислокується дивізія латишських стрільців, ще деякі частини Червоної армії. Починаються кровопролитні бої.

У травні в селі відбулися загальні збори жителів, на яких вирішили одночасно прийняти до виконання подвірну продрозверстку на землю, худобу, картоплю і виконати її в залежності від кількості наявних лишків. Створилась комісія з найбідніших селян, котрі були зобов'язані у триденний строк провести продрозверстку по дворах (здали по два пуди з десятини землі).

Після розгрому врангелівських військ почалася відбудова селянських господарств. Ця робота велася у дуже важких умовах: не вистачало продуктів харчування, палива, тягла, поля заростали бур'янами. Жителі села намагались засіяти якнайбільшу кількість землі, щоб ліквідувати продовольчу кризу. А селян чекав новий іспит. Засуха майже повністю знищила посіви зернових. Почався голод.

1921 рік. Голод. У Леонтіївці жителі їли тільки курай і вербові бруньки, ловили рибу. Була організована їдальня для голодуючих, у Малих Гирлах відкрився дитячий будинок для сиріт. Лише у п'яти сімей хліб був без сурогатів – курай, рогоза, вербові бруньки, щавель, просяна полова, кора дерев. Це була страшна картина.

1922 рік. У селі до голоду додалося ще одне нещастя – епідемія холери. Розносили її люди, що блукали з місця на місця у пошуках їжі. В селі почалася чистка дворів, вулиць від сміття. Відкрилась їдальня для голодних, здешевлюються ціни на базарі.

1923 рік. Широкого розмаху набула боротьба з неписемністю. Ходили від хати до хати, записували у лікбез і молодих, і старих. Дуже багато у селі було таких, що не вміли бодай написати своє прізвище. В селі відкрито товариство "друзів лікнепу", яке провело облік неписемного населення. Була відкрита хата-читальня. Тут відбувалися лекції на політичні, антирелігійні та медичні теми.

***

Цей сніг, як сон пройшов – розтане,

Село лежить в тумані.

Голодний рік, голодний день.

Іде – не йде, повзе по мертвих.

М. Будянський

Основними продуктами харчування нашого села вважається хліб (зерно), картопля, молоко, м'ясо. Коли в сільському дворищі є всі чотири продукти, сім'я розкошує. Якщо ж родина має в себе лише один продукт з отих чотирьох, то вона все-таки житиме і місяць, і два, і навіть ряд років, з труднощами, хворобами, а таки житиме... Що таке хліб (зерно)? Це і крупи, і борошно, і коржі, і лапша, і т.д., це також десятки страв – варених, печених, смажених. Отак і молоко, і м'ясо.

Картопля у наших селах родить слабо. Вона є додатком до хліба. М'яса і молока теж не матимемо без зерна, як фуражу. Отже, все у нашому селі упирається в хліб (як харч і як корм). Якщо ж уявити собі, що хліб, у широкому розумінні цього слова, протягом чотирьох – п'яти років вимітали майже під мітлу із села, то про яке ж м'ясо чи молоко може йти мова! Та й сама худоба, особливо корови й молодняк, забирались, знищувались. Внаслідок чотирирічної руйнівної акції наше село на початок тридцять третього року залишилося без хліба, молока, м'яса, опинилося під загрозою голоду.

Край у нас був багатий, але тільки до 1929 року. А потім упродовж чотирьох літ, те багатство весь час ловили, вбивали і їли. Дрохв, стрепетів, перепелів, посмітюх та куріпок били палицями в осінню чи весняну ожеледицю, коли в них змерзались крильця. Ховрахів, хом'яків, кротів, тушканчиків за допомогою лопати чи відра води вилучали з нірок. Їжаків шукали в старих загатах та канавах. А зайців нищили мисливці та активісти, хто мав рушницю.

Ось так і вийшло, що в нашім краї спільними зусиллями (і згори, і знизу) спустошили все – і льохи та комори, і хліви та повітки, і двори та городи, і садки та поля, і засіки та горища... Одне слово довели ту всеоб'ємну пустоту до ідеальної. Хоч лягай та помирай... І воно так і сталося.

Якщо де в кого й лишилися найсокровенніші запаси крупи, висівок, гороху та квасолі, то все ретельно переховувалося у потаємних місцях, недоступних навіть найзнаменитішій у ті часи ключці – щупові. Період голоду над Леонтіївкою наступив якраз у січні, тобто, коли корови не дояться. Та й з кормами було сутужно. Крім сухої соломи – нічого. Вимирали цілими дворами, кварталами. В селі померлих звозили до кладовища підводами. Хоронили, а вірніше вкладали загиблих у братні ями.

Деякий спад того страхітливого голоду намітився з кінцем зими та настанням весняної відлиги. Закінчилися суворі зимові холоди, котрі було примножили число конаючих. У коморі колгоспу з'явилося пшоно, крупа, олія.

12 серпня 1990 року поблизу села Золота Балка спорудили Курган Скорботи. Там освятили місце вічної пам'яті землякам своїм (села Золота Балка, Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка, Великі Гирла, Малі Гирла), які залишили життя земне у пекельних муках. На Кургані Хрест здійнявся – символ розп'яття українського народу.

Життя села після голодомору 1932-1933 років

(спогади жителів села Шкуропат Фекли Тимофіївни та Артименко Олени Йосипівни)

Щоб якось вижити, жителі села створили колгосп "Калініна". В нього ввійшли села Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка та Михайлівка. У колгоспі були створені виробничі бригади, з'явилася колгоспна ланка як форма організації праці всередині бригади. Ланка мала постійний склад, за нею закріплювалася земля і реманент на весь виробничий сезон. Водночас колгосп оснащувався сільськогосподарською технікою. Трактористами і комбайнерами були вчорашні селяни, які після короткотермінових курсів сідали за кермо сучасної машини. Першими трактористами і комбайнерами були: Максименко Федір, Картушинський Іван Петрович, Шиховцов Харитон Устинович, Калениченко Андрій Гаврилович.

Шоферами працювали: Кучеренко Федір Іванович, Іващенко Павло Юхимович.

Селяни поступово звикали працювати в умовах колгоспної системи, яка до найменших дрібниць регламентувала виробництво, вказувала де і коли що сіяти, як обробляти, коли і в який спосіб збирати врожай. За таких умов селяни поступово втрачали вироблені століттями риси: хазяйновитість, ініціативність, працелюбність.

(Див. Додаток с.34)

У селі була відкрита школа. Першим директором леонтіївської початкової школи був Баган Петро Максимович, учителями працювали Митюк Іван Іванович та Марія Селіфанівна. Школа розміщувалася у той час у звичайній сільській хаті і була чотирикласною. В основному діти вчилися взимку і до початку польових робіт. Після закінчення школи йшли учитись далі в золотобалківську семирічну школу.

Loading...

 
 

Цікаве