WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Ідеологічні засади державотворення в Польщі, Чехії і Болгарії в ІХ-ХІ ст. - Реферат

Ідеологічні засади державотворення в Польщі, Чехії і Болгарії в ІХ-ХІ ст. - Реферат

Ідеологічні засади державотворення в Польщі,
Чехії і Болгарії в ІХ-ХІ ст.
Виникнення початкових форм суспільної думки і політичної ідеології в зарубіжних слов'янських країнах є підстави відносити до того часу, коли виникають перші політичні об'єднання. Витоки суспільної думки знайшли своє відображення в легендах про походження тих чи інших племен або племінних союзів. Деякі відомості збереглись у більш пізніх джерелах ХІ-ХІІ ст., наприклад, в "Апокрифічному болгарському літописі", "Чеській хроніці" Козьми Празького, "Хроніці" Галла Аноніма, "Повести временных лет" тощо.
У рамках ранніх об'єднань слов'ян завдяки внутрішньому розвитку формувалися нові політичні відносини, що знайшли своє відображення у створенні інституту спадкоємної князівської влади. Її виникнення в умовах родо-племінних відносин було новацією. А для визнання суспільством нового політичного феномена стало необхідним її ідеологічне обґрунтування. В якості такого інструмента виступали легенди, які затверджували походження князівського роду від предків, котрі отримали владу за допомогою богів. Одним з них є переказ про Пржемисла і Лібуше - предків чеського князівського роду Пржемисловичів. За легендою, Пржемисл та "пророчиця" Лібуше були спершу богами, шлюб яких забезпечував плодючість землі, тобто головні умови існування племені. Оскільки ж Пржемисл і Лібуше були наділені силою предків чеського князівського роду, то з їх шлюбом стали пов'язувати появу влади і суспільного порядку.
Легенда, що обґрунтовує владу династії походженням від стародавніх предків, спиралася на традицію освячення князівської влади релігійними культами. Це найбільш повно відобразилось у чеській традиції. Однак паралелі можна знайти і в інших народів. Таку рису чеської традиції, як постійна назва Пржемисла "пахарем", ми знаходимо в польській династичній легенді-переказі, де також наголошується на походженні династії від землероба П'яста [1, 211]. Підтвердженням цього є легенда про "праотця Чеха, який поселився на землі майбутньої Чехії" [1, 170-171]. Легенда про переселення сербів і хорватів на Балкани збереглась у праці К. Багрянородного "Про управління імперією". За нею хорватів привів у Далмацію Хорват зі своїми братами і сестрами, сербів - Серб, що пізніше став засновником сербської князівської династії [5, 65]. В "Апокрифічному болгарському літописі" розповідається нам про те, як пророк Ісайя по велінню бога привів болгар на їхню нову батьківщину за Дунаєм у Карвунську землю, яку покинули римляни та елліни [1, 46].
Ці свідоцства говорять на користь гіпотези про міцний зв'язок у землеробському суспільстві інституту князівської влади з відправою культу, який забезпечував племені плодючість з допомогою обряду "священної пахоти". Перехід такої важливої суспільної прерогативи до рук представників одного князівського роду був вагомим кроком у сфері релігійної суспільної свідомості на шляху до створення державної влади.
Уже в кінці раннього середньовіччя для новоутворених слов'янських держав в умовах поширення контактів з більш розвинутими християнськими державами, такими як імперія Каролінгів чи Візантія, постало питання про прийняття християнства, що закономірно співпало з остаточним утвердженням ранньофеодальної державності у слов'янських народів. У зв'язку з формуванням нової організації суспільства, сприйняттям нової релігії, панівний клас ранньофеодальних суспільств стикався з низкою проблем, пов'язаних з міжнародним становищем "варварських держав", а також з новою внутрішньополітичною ситуацією.
У реальній історичній дійсності ІХ-Х ст. прийняття християнства слов'янськими державами означало їхнє включення в систему християнських держав латинської Європи, які очолювала імперія Каролінгів, а згодом імперія Оттонів. Однак у західній ранньослов'янській традиції, історичних текстах про прийняття мораванами, чехами, поляками християнства, в текстах про перших християнських правителів проблема відносин з імперією у зв'язку з цією подією взагалі відсутня. Прийняття християнства виступає як акт, що був здійснений самостійно західнослов'янськими правителями і без будь-якого зовнішнього впливу з боку імперії та контактів з нею [7, 45]. Імператори - сучасники перших християнських князів - у цих текстах навіть не згадуються. Лише в "Житії Вацлава", написаному мантуанським єпископом Гумпольдом на замовлення імператора Оттона ІІ, розповідається про підкорення перших чеських князів - християнина Спітігнева - владі короля Генріха, а Вацлава - владі Оттона І. Однак, як стверджує хроніст, у розвитку подій вони ніякої ролі не відігравали [7, 45].
В історичних хроніках про ранній період чеської і польської історії імператори з'являються у зв'язку з організацією церковних справ. Так, Козьма Празький постійно говорить про них вирішуючи проблему інвестатури празьких єпископів [4, 4]. Саме у розповіді про інвестатуру першого празького єпископа Детмара імператор Оттон І виступає з епітетами "самий вірний прихильник християнства", "величний шанувальник слов'янської релігії" [4, 1]. Ці вислови переконливо доводять той факт, що в Чехії визнавали авторитет імператора як керманича християнського світу, тому в його руках і знаходилося вирішення всіх церковних справ.
Деякі додаткові міркування на користь такого висновку дає аналіз розповіді польського хроніста Галла Аноніма про відвідання Польщі імператором Оттоном ІІІ [2, 30]. За словами хроніста, досить задоволений прийомом, імператор оголосив польського короля Болеслава Хороброго "своїм братом, співправителем імперії" і "віддав йому і його спадкоємцям усі права імперії у відношенні церковних почесних посад у самій Польщі чи в інших вже завойованих ними варварських країнах, а також у тих, що планується завоювати". В цьому ж розділі хроніст стверджує, що таке рішення було ухвалене папою Сільвестром. Без санкції імператора польський князь, очевидно, не міг, на його думку, розпоряджатися призначеннями на церковні посади у своїй країні, а також створювати церковну організацію на землях, завойованих у язичників. У цьому, безперечно, відображалось уявлення про імператорську владу, яка затверджувала і поширювала християнство у всьому світі. Тобто є всі підстави стверджувати про усвідомлення місцевою елітою одного з важливих компонентів імперської ідеології.
Одночасно хроніка Галла Аноніма свідчить зовсім не про пасивне засвоєння зовнішнього впливу, а про спроби активного його використання у власних інтересах: імперська санкція про проведення польською знаттю своєї імперської політики поширення християнства на сусідні язичницькі країни і підпорядкування їх владі польського короля. Не випадково у цьому ж розділі хроніки Болеслав Хоробрий вихваляється про перемоги над язичницькими народами і завоювання сусідніх християнських країн - Моравії, Чехії, угорських земель "аж до Дунаю" та володінь "непокірливих саксів". Фактично вже тут з'явилося уявлення про власну країну як "імперію" регіонального рівня, і згодом стало важливою особливістю польської історичної традиції[2, 46].
Приймаючи християнство, "варварські" держави слов'ян розраховували зайняти самостійне місце в політичній структурі Європи, встановити рівноправні відносини з християнськими сусідами. Водночас їх правителі намагалися не допустити того, щоб з прийняттям християнства вони опинились у залежності від старших держав. Тому невипадковими є постійні намагання правителів забезпечити церковну самостійність своїх володінь шляхом створення особливої церковної єпархії або навіть автокефальної церкви. Прикладом слугують зусилля болгарського князя Бориса у ІХ ст., заснування Гнезбненського архиєпископства польських П'ястів у 1000 р., неодноразові спроби чеських Пржемисловичів створити архиєпископство у Празі тощо.
Перед слов'янськими правителями поставала проблема - зайняти своє особливе місце в християнській Європі і водночас закріпити свій контроль за місцевою церквою. Саме так можна пояснити їхні дії, спрямовані на підготовку власного духовенства із місцевого населення, сприяння запровадженню богослужіння слов'янською мовою, розповсюдження слов'янської писемності та встановлення культу її засновників - Кирила і Мефодія.
Одним із шляхів визнання за слов'янськими державами самостійного місця в структурі християнської Європи було бажання добитися санкції одного з правителів Європи (Папи Римського, візантійського чи римського імператорів) визнання за правителем королівського титулу. В досліджуваний період спроби здобути королівську корону були зроблені майже усіма
Loading...

 
 

Цікаве