WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Столипінська реформа - Курсова робота

Столипінська реформа - Курсова робота

ПЛАН

Вступ

1. Передумови та перші кроки запровадження столипінської аграрної реформи

2. Головні риси столипінської аграрної реформи на українських землях

Висновки

Використана література

Вступ

Історики та економісти по-різному відносяться до столипінської аграрної реформи та її наслідків. Одні – нещадно критикують, інші – вбачають у ній багато цікавого і корисного навіть для сьогодення. Спробуємо з'ясувати, що представляла собою ця аграрна реформа, як вона здійснювалася на території України та які її були наслідки для України.

1. Передумови та перші кроки запровадження

столипінської аграрної реформи

Царський уряд, який прагнув зберегти за поміщиками землі і панівну роль у державі, в той же час змушений був сприяти буржуазному розвиткові країни. Щоб відвернути селян від боротьби за поміщицькі землі, зміцнити в них відчуття приватної власності і сприяти розвиткові капіталізму руським шляхом, а також створити собі соціальну базу на селі в особі куркульства, оскільки селянська маса в цілому його опорою бути не могла, царський уряд вирішив здійснити нову аграрну реформу, головним провідником якої став Столипін.

9 листопада 1906 року цар підписав підготовлений Столипіним указ, за яким кожен домохазяїн, що володів землею на общинному праві, міг в будь який час зажадати закріплення за собою в особисту власність належної йому частини землі. Домохазяїн, що закріпив у приватну власність землю, мав право вимагати від сільської громади звести її в одну ділянку – "відруб", а якщо селянин переносив на неї хату й переселявся туди, то така ділянка називалася "хутором".

Після обговорення й схвалення законопроекту Державною Радою, він був затверджений царем і став законом від 14 червня 1910 року. Якщо указ 9 листопада 1906 року давав селянам тільки можливість виходити з общин і закріпляти землю у приватну власність, то закон 14 червня 1910 року зробив цей вихід і перетворення всіх селян-общинників на приватних власників обов`язковим у тих сільських общинах, де не було переділів з часу наділення землею і переходу на викуп. Нова аграрна політика передбачала здіснення трьох груп законів:

  1. Зруйнування общин й закріплення за селянами землю у приватну власність.

  2. Насадження на селі хутірського і відрубного господарства.

  3. Переселення селян.

Проводячи нову земельну політику, царський уряд насамперед зберігав у цілості всі поміщицькі землі і, по-друге, створював умови для збирання в руках куркульства селянських земель, бо значна частина селян, особливо бідняків, одержавши землю в особисту власність, не могла вести на ній господарство і змушена була продавати її куркулям.

Здіснення аграрної реформи було покладено на губернські повітові землевпорядкувальні комісії, що за своїм складом були поміщицько-чиновницькими. Оскільки малоземельні селяни розуміли, що руйнування общини й закріплення землі в особисту власність приведуть до повного розорення їх, і виступали проти цих заходів, царські власті здебільшого проводили реформу примусово.

У цілому по семи губерніях України (без Волині і Поділля) з 1906 року по 1 травня 1915 року вийшли з общини 468 тисяч дворів, які закріпили в особисту власність 2794 тисячі десятин землі, що становило 30,2 % від загальної кількості общинної надільної землі. По окремих регіонах з общини виділися: на Правобережжі – 48 % дворів, на Півдні – 45 % дворів, на Лівобережжі – 2,5 % дворів. В наслідок цього на Правобережжі і Полтавщині общинне землеволодіння зникло майже зовсім, на Чернігівщині стало переважати особисте землеволодіння, а на Півдні і Харківщині воно охоплювало близько половини сільських дворів.

2. Головні риси столипінської аграрної реформи

на українських землях

Важливою ланкою столипінської аграрної політики було відділення селян на хутори і відруби. Зведенням земель в одне ціле у відруби і заснуванням хуторів заможних селян. Столипін планував утворити міцну верству багатих господарів – куркулів, які служили би опорою самодержавства на селі. З другого боку розпорошенням селян по хуторах і відрубах він намагався роз`єднати селянські маси і припинити їх революційну боротьбу. Але досягти поставленої мети царизмові не вдалося. На Україні на початок 1916 року на землях сільських громад було створено 440 тисяч хутірських і відрубних господарств, що становило приблизно 13 % загальної кількості селянських дворів.

На закріплених в особисту власність землях, на хуторах і відрубах вести господарство могли в основному лише заможні селяни – куркулі. Малоземельні, бідні селяни змушені були продавати свої наділи й перетворюватися на безземельних пролетарів. По Росії із 2 мільйонів селян, що закріпили за собою землю, продали свої наділи 1200 тисяч чоловік. На Україні за 1907-1913 р.р. 263 тисячі бідняцьких господарств продали 744 тисячі десятин закріпленої за ними землі. Її скуповували, часто за безцінь, куркулі. Значна роль у насадженні хуторів і відрубів відводилася Столипіним Селянському поземельному банкові. Цей банк скуповував поміщицькі землі, а потім за більш високими цінами розпродавав їх окремими ділянками селянам. За час з 1906-1909 р.р. через банк поміщики продали 385 тисяч десятин землі. Вся діяльність Селянського банку була спрямована на розширення й зміцнення куркульських господарств. Якщо бідняки й купували в банку землі, то не маючи змоги виплачувати щорічні внески й проценти, зовсім розорялися, а земля поверталася в банк.

Проводячи аграрну реформу, царський уряд широко розгорнув переселення селян на окраїни – до Сибіру, Середньої Азії, на Кавказ. Цим він намагався послабити земельну тісноту в центральних районах і "розрідити" атмосферу в Росії, постаратися збути якомога більше неспокійних селян у Сибір. Найбільше переселенців до Сибіру дала Україна. За 1906-1912 рр. туди виїхало близько 1 млн. чоловік, з Полтавщини й Чернігівщини – понад 350 тисяч чоловік.

Але царські власті вкрай погано організували переселення: переселенці їхали туди в вантажних вагонах, не були забезпечені харчами, медичної допомоги не було налагоджено, нові місця переселення не були підготовлені тощо. Через що смертність серед переселенців досягла в окремих випадках 30-40 %. Багато з них зовсім розорившись, поверталися на попередні місця проживання. У 1911 році на Україну повернулося близько 70 % переселенців.

Важливою рисою селянського землеволодіння Правобережжя України була майже повна відсутність общини та перевага подвірної форми, яка в роки реформи полегшувала селянам процес закріплення землі в особисту власність. У розвитку землеробства вiдбувались процеси поступового збільшення посівних площ, особливо пiд зерновими та технiчними культурами, урожайностi цих культур внаслiдок того, що вони користувались великим попитом на ринку та збiльшенню уваги селянства до правильних, рацiональних технологiй їх вирощування; поступове зростання селянського землеволодiння як наслідок його iндивiдуалiзацiї та прагнення до прибутковостi господарств, поступове зменшення помiщицького землеволодiння як закономiрний процес розвитку капiталiзму у сiльському господарствi (на Правобережжі воно залишалося стійким внаслідок своєчасної перебудови поміщицьких господарств на ринкових принципах ще після реформи 1861 р.); у розвитку тваринництва - якiснi змiни, пов'язані з орiєнтацiєю селянських господарств на потреби ринку; збiльшення уваги селянського населення до правильно органiзованої системи ведення тваринництва; поступове зростання витрат держави на цi цiлi, активна дiяльнiсть земств у цьому напрямi.

Під час проведення столипінської реформи на українському Правобережжі відбувалося впровадження агрономiчних заходiв у селянських господарствах, збiльшення уваги селян до рацiонального ведення своїх господарств; вирішувалася проблема організації страхування від градобою - для зменшення втрат вiд несприятливих погодних умов.

Розгляд агрономічних заходів на Правобережжі у цей період дає підставу зробити висновки, що уряд поступово збільшував витрати на ці цілі; діяльність землевпорядних комісій та земств спрямовувалась на підтримку в першу чергу хуторян та відрубників, але поступово розширювала свої рамки для охоплення нею різних верств селянства (це ж виявлялося у посередницьких операціях губернських земських кас дрібного кредиту).

Посиливши процеси подальшого розвитку капіталізму, аграрна реформа 1906 р. сприяла перерозподілу певних пропорцій у розвитку окремих галузей, відкриваючи шлях більш ефективним методам ведення господарства та спрямовуючи зусилля селян на можливість покращання свого економічного становища, на пристосування їх до запитів ринку в цьому русі. Підвищення урожайності в селянських господарствах нового типу, заведення нових поліпшених порід свійських тварин, перебудова на прибуткові галузі у розвитку тваринництва, поступове збільшення купівель та використання землеробських машин та знарядь, інших засобів сприяли закріпленню позитивного досвіду і відкривали перспективи дальшої товаризації сільського господарства та посилення його впливу на розвиток інших галузей народного господарства.

Loading...

 
 

Цікаве