WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Запорізька Січ - Курсова робота

Запорізька Січ - Курсова робота

Винного заарештовували лише за обставин, коли він не мав постійного місця проживання або підозрювався у вчиненні злочину. На арешт іногороднього необхідно було мати санкцію влади. Особи, які ухилялися від арешту (втікачі), розшукувалися за розпорядженням суддів і доставлялися до населеного пункту, де саме було вчинено злочин.

Застосовувалися й інші запобіжні заходи, зокрема зобов'язання про прибуття до суду за першою ж його вимогою. Якщо особа, яка підлягала арешту, втікала, владні структури оприлюднювали інформацію про розшук з одночасним накладанням арешту на майно втікача. Якщо особа з'явилася до суду не пізніше трьох місяців з дня оприлюднення інформації про її розшук, розглядалися причини неявки. Арешт на описане майно скасовувався за умови, коли причини неявки до суду були поважними. Арешт злочинця здійснювався шляхом приковування його за шию до гармати, під дзвіницею, в ямі біля церкви. За більш-менш "легкі" злочини застосовувався домашній арешт. У місцях позбавлення волі, арешт розрізнявся: "в колодках, скрипицях, кайданах рук і ніг" (залежно від кваліфікації злочину). За тяжкі злочини заарештованого утримували в "глибиці", побачення з близькими заборонялися, видавали лише хліб і воду. Допити часто проводилися з пристрастю та застосуванням різного роду катувань, інших видів насильства.

Розглядаючи кримінальні справи, український суд вимагав, щоб докази винності чи невинності підозрюваного були об'єктивними й очевидними (свідчення свідків, письмові документи, присяга, щире зізнання). Дозволялося використовувати й "викривання з допомогою доказів" , тобто логічних висновків на підставі аналізу всіх доказів. Кожен із свідків міг свідчити як на користь звинуваченого, так і проти нього. Інакше кажучи, він міг визнавати досліджувані вчинки злочинними, а міг і не визнавати їх такими. Показання свідків тоді називалися "свядолом".

Свідками могли виступати й "свої", і "сторонні", тобто іногородні люди. Але кожен з них мав бути "гідним віри" та непідозрюваним у вчиненні протиправних дій. Крім того, вони мали бути "християнами", людьми серйозними. Іновірцям дозволялося виступати лише тоді, коли не було "єдиновірних свідків" і за умови "чесного стану". Не могли бути свідками також "картярі, п'яниці, психічно ненормальні і вроджені дурні" . Вік свідка не повинен був перевищувати 70 років, мінімальна межа неповноліття законом не встановлювалася. Не могли бути свідками також співучасники злочинів, родичі та друзі звинуваченого.

Існував інститут відводу свідка за заявою однієї із сторін. Проте заявляти про відвід необхідно було до початку судової процедури. Показання свідків давалися за відсутності будь-якої із сторін. Вони записувалися до актової книги, яка зберігалась у суді. Якщо свідок був хворим і не міг з'явитися до суду, щоб дати показання - до нього вирушав спеціальний представник суду, який записував показання та надавав їх суду. До XVIII ст. таким привілеєм користувалися й так звані "шановані особи". Показання по справі свідок повинен був давати в обов'язковому порядку. За відмову від давання показань він притягувався до відповідальності. Кількість свідків законом не обмежувалась, показання кожного з них вважалися рівноцінними.

У XVIII ст., коли почала утверджуватись теорія формальних доказів, відповідно до якої показання чоловіка вважалися ціннішими за показання жінки, а показання духовних осіб вагомішими за показання решти громадян, становище дещо змінилося: показанням почала приділятися підвищена увага. "Безсовісний" свідок підлягав покаранням: по-перше, він повинен був відшкодувати всі судові витрати; по-друге, міг бути заарештованим; по-третє, за неправдиві показання міг бути засудженим.

Великого значення надавалося письмовим доказам - різного роду договорам, розпискам, купецьким книгам, заповітам. Якщо письмовий доказ було втрачено, його дозволялося замінити показанням свідків, копіями загублених документів чи показанням під присягою. Особливе значення мало листування між звинуваченим та іншими особами з питань, що безпосередньо стосувалися справи. Безперечним доказом вважалась присяга, яку давав звинувачений тоді, як протилежна сторона або свідок від неї відмовлялись. Щоб присяга була щирою та добре обміркованою, особі давалося три дні на роздуми, "щоб вчинок не суперечив його совісті". До присяги допускалися лише "чесні і непідозрювані люди, тверезі, натщесерце, - в церкві перед святим Євангелієм, у присутності священика і посланого судом представника" . Тут же мала бути присутньою й сторона, яка приводила до присяги.

Якщо було доведено неправдивість присяги, рішення суду відмінялося, а тому, хто присягнув неправдиво, відрубували два пальці. Крім того, лжеприсягатель оголошувався "людиною, не гідною віри". Були випадки, коли винного в неправдивій присязі водили від села до села із зашморгом на шиї і записували до актової книги як злочинця. Серед усіх доказів на першому місці за їхнім значенням було добровільне зізнання винного у вчиненому злочині. Зізнання було "царицею доказів". До підозрюваних у вчиненні злочину, які вперто заперечували свою вину, дозволялося застосовувати допити "третього ступеня", тобто катування та квестію (витончене катування). Для цих тортур (батоги, різки, розпечене залізо) була розроблена спеціальна процедура, що закінчувалася квестією. Вона передбачала й винятки. Не повинна була застосовуватися квестія до важкохворих, шляхтичів, представників духовенства, управителів вищого рангу, знатних чесних людей, душевнохворих, неповнолітніх осіб і старших 70 років, вагітних жінок. Але ці особи могли піддаватися мукам, якщо вони звинувачувалися в політичних злочинах і навмисних убивствах та коли докази їхньої вини були дійсно очевидними й переконливими.

Принцип загальності був якнайтісніше пов'язаний з інститутом формального захисту, що надійшов з класичного римського права. В Малоросії XVII ст. інституту адвокатури не було, оскільки про неї не згадується в жодному з вивчених джерел. За свідченням Слабченка, її поява відноситься до середини XVIII ст. Адвокати тоді називалися "пленіпотентами", "прокураторами". Вони "в чужій справі за дорученням і замість зацікавленого на суді відстоювали, відповідали і розправлялися". Як професійні чиновники, вони повинні були давати присягу "вести справу сумлінно" . На підтвердження того, що адвокат представляє в суді свого підзахисного, він повинен був представити належно оформлену домовленість. Та це було обов'язковим у "серйозних справах". У незначних - достатньо було усної заяви.

Закон розрізняв дві категорії адвокатів: згідно з договором та призначених. Призначені адвокати обмежували свою діяльність наданням юридичних консультацій простому неосвіченому люду. Матеріальної винагороди за це вони не одержували, але відмовитися від виконання такого доручення не могли. Адвокати за договором знайомилися зі справою у повному обсязі, збирали та подавали до суду різні докази, що мали, на їх розсуд, довести невинність підзахисного, пом'якшити вирок. Не могли виступати адвокатами судді, члени (працівники) судової канцелярії, священики (за винятком канонічних справ), особи, підозрювані у вчиненні злочину, люди з порушеною психікою, євреї, особи іншої віри (винятком були лише справи одновірців).

Якщо адвокат погоджувався захищати одну сторону в процесі, а потім змінював рішення й брався захищати протилежну сторону, йому "врізували язика". За програну справу через недбале ставлення до своїх обов'язків адвокат повинен був оплатити судові витрати і, притому, його віддавали до в'язниці. Неявка адвоката в суд без поважних причин тягла оплату судових витрат.

На Січі суворо каралися такі злочини, як бійки та вбивства людини, крадіжки приватного або громадського майна, втрата совісті і обов'язку, що проявлялося в неповерненні позичених грошей або дезертирстві з поля бою.

В залежності від розмірів злочину та наслідків, ним заподіяних, на Січі застосовувалися такі кари:

- позбавлення членів (руки або ноги) шляхом перелому або відрубання.

- шибениця. Вона будувалася на людних шляхах майже у всіх паланках. Приреченого підвозили верхи на коні, накидали на шию петлю і, вдаривши коня, проганяли його. Часом вішали за ноги або залізним гаком за ребро.

- гостра паля. Це дерев'яний стовп висотою 4.5 м і більше з залізним півтораметровим шпилем. На цей шпиль приреченого насаджували так, щоб гострий кінець на 35 сантиметрів виходив спиною. Страчений сидів на палі доти, доки повністю висихав. Коли віяв вітер, то він обертався навколо своєї осі, а кістки його торохтіли. Запорожці називали смерть на гострій палі "стовповою" смертю.

- киї. Не дуже товсті, схожі на бичі до ціпів, якими молотили хліб, з дуба або іншого дерева. Це була найпоширеніша кара на Січі. Злочинця прив'язували до ганебного стовпа. Це було великою ганьбою в середовищі, де людська гідність і честь були понад усе.

Біля стовпа клали в'язанку київ, ставили їжу та різні напої. Засудженого примушували їсти і пити. Кожний козак, проходячи повз стовпа, випивши коряк горілки чи меду, повинен був взяти з в'язанки кий та вдарити злочинця, приказуючи: "От тобі, вражий сину, щоб ти не крав і не роздавав, ми за тебе цілим куренем платили". Таким чином, засудженого били, доки забивали на смерть.

Loading...

 
 

Цікаве