WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Запорізька Січ - Курсова робота

Запорізька Січ - Курсова робота

Населення цього краю, яке одні вчені називали половцями, інші — сумішшю хрещених половців і руських втікачів, а деякі — навіть румунами, на думку М. П. Дашкевича, було чисто слов'янським. Болоховські князі боролися з Галицько-Волинським князівством за свою незалежність і, шукаючи підтримки в цьому, добровільно піддавались під владу татар, ставали "людьми татарськими".

Теорії етнічного походження козаків, без сумніву, розширюють наші уявлення про передісторію козацтва, однак, керуючись лише ними, важко пояснити причину появи його в зв'язку із самим ходом історії українського народу.

Не можна також зводити генезис козацтва лише до втеч селян від феодального утиску, як і навпаки — недооцінювати цього загальноєвропейського процесу.

В Україні, як і в інших країнах Східної і Західної Європи, селяни-втікачі були джерелом зростання міського населення, що і сприяло зростанню міст. Але в Литві, Польщі і Росії втечі селян через порівняно малу кількість міст не могли набути такого значення, як на Заході. До того ж у Литві і Польщі значна частина міст була володінням окремих феодалів. Інакше кажучи, міста Східної Європи не могли прийняти всю масу втікачів. Натомість тут перед втікачами відкривалися такі можливості, яких не знала Західна Європа: можливість освоєння величезних просторів на південних і південно-східних околицях Литви, Польщі і Росії. Якщо на Заході, підкреслимо, втечі селян сприяли розвитку міського ремесла, то в Східній Європі вони сприяли насамперед господарському заселенню нових районів, розвиткові сільського господарства і промислів.

Прогресивне значення втеч кріпаків і тут і там виявилось не тільки в тому, що вони сприяли розвитку виробничих сил суспільства. Втечі були ознакою розкладу, хай навіть мало розвинутого, феодально-кріпосницького ладу, стверджуючи цим прагнення селян визволитись від тяжкого феодального гніту. Вже сама поява у країні такого вільного, як козацтво, населення (переважно сільського) свідчила про можливість обійтися без феодалів. Це мало велике революціонізуюче значення для покріпачених людей. До цього додамо, що козаками ставали не тільки втікачі від феодального гніту. На вільні й багаті природою землі переселялися всі ті, хто мав надію на покращання свого становища. Серед такого строкатого люду були й українські шляхтичі, невдоволені з різних причин своїм становищем, міщани різного статку, торговці, представники різних вільних професій, тодішня інтелігенція тощо.

1.3. Уходництво

Характеризуючи витоки козаччини, не забудьмо про таке цікаве явище, як уходництво. Щодалі на південь України, то більше значення у господарстві мали промисли. До масового заселення південно-східної частини Київщини і Лівобережжя уходниками були здебільшого селяни з маєтків південно-західної Київщини та суміжних з нею місць, а також ті з міщан, хто займався промислами. В цих районах, де фільварочного господарства у другій половині XV — на початку XVI століть не існувало, або воно лише починало розвиватися, важливим засобом визиску уходників слугувала продуктова рента, джерелом якої був саме промисел. Збільшення ренти змушувало оброчників — селян і міщан — освоювати нові промислові угіддя.

Водночас з цим розвивалось і промислове підприємництво. Заможні міщани наймали (за частку здобичі або за вартість цієї частки) ватаги так званих гультяїв і разом з ними прямували на пошук угідь, заглиблюючись усе далі в степи.

Уходники розвідували і освоювали нові місця, допомагаючи у такий спосіб колонізувати південно-східні степи. Пориваючи зв'язки з феодалами і феодальною владою, уходники утворювали общини, які надалі ставали козацькими. Отже, уходники відіграли також певну роль у формуванні козацтва.

Пошуки нових місць набули, особливо з другої половини XV століття, широкого розмаху. Українські селяни і міщани цілими гуртами, родинами і навіть цілими селами уходили в майже безлюдні східні та південні околиці Подолії, Брацлавщини, Київщини. Щодалі втечі частішали. Про це маємо певну можливість судити із слів польського поета П. Збилітовського, який, передаючи занепокоєння феодалів у зв'язку з втечею українських селян, писав:

Що нас жде, якщо будемо села свої руйнувати,

Своїх хлопів, як завжди, в біді полишати?

Вже неорана нива батьків бур'яном заростає,

Бо останній наш хлоп із неволі тікає .

За втікачами влаштовувалися погоні. Спійманих вішали, садовили на палі і т. д. З 1451 року в Польщі справи про біглих селян становили компетенцію міських (городских) судів. Нешавський статут (1454 рік) передбачав великі штрафи для кожного, хто наважився б сховати втікача. З другої половини XV століття закони проти втікачів видавались один за одним. Згідно з Судебником великого князя Казимира Ягеллона від 1467 року, осіб, що підбурювали селян до втечі, засуджували до повішання 2.

Усі ці закони переслідували мету позбавити втікачів можливості знайти притулок і примусити їх відмовитись навіть від самої думки про втечу. Та не зважаючи на все це, втечі не тільки не припинялися, а й з кожним роком наростали.

Вирвавшись із залежності від пана і поселившись на нових місцях, втікачі вважали себе вільними — козаками *. С. Грондський (середина XVII століття), зупиняючись на питанні про виникнення козацтва, писав: "Ті, з руського (українського) народу, які ...не хотіли терпіти кормигу й владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не заселені, і набували собі право на волю... засновували нові колонії і, щоб відрізнятись від підданих, залежних від руських (українських) панів, стали називати себе козаками" 3.

1.4. Розвиток господарства та січі в цілому, соціальні та економічні проблеми

У другій половині XV — на початку XVI століть у верхоріччі Південного Буга, біля Соба і Синюхи, на Росі, Тясмині, а також на лівому березі Дніпра — по Трубежу, Сулі, Псьолу тощо — з'являється чимало слобід і хуторів. Їхнє населення вважало себе козаками. Невдовзі козацькі селища зайняли значну частину східного українського кордону — від Дніпровського лівобережжя і до Дністра. Сучасник (XVI століття) про заселення українських земель на кордонах писав, що в той час як "велелюдні колись землі, містечка і села середніх областей (країни) зовсім спустіли... в безлюдні раніше простори України прибували люди на велику прикрість колишнім їхнім панам". Приблизно тоді ж з'являється козацтво і в Росії — на Дону, на Яїку та в інших місцях .

Про козаків Поділля, як уже говорилося раніше, відомо з 80-х років XV століття. Сповіщаючи про похід Яна Альбрехта (сина короля Казимира IV) у Східну Подолію проти татар в 1489 році, М. Бєльський пише, що польське військо могло успішно рухатися в поділь/105/ських степах лише тому, що провідниками його були місцеві козаки 4. Це повідомлення можна було б вважати першою документальною згадкою про українських козаків. Проте М. Грушевський бере під сумнів повідомлення М. Бєльського про козаків Поділля, зазначаючи, що сам Бєльський на 991 сторінці своєї "Хроніки" перші відомості про козаків датує лише 1516 роком 5.

Найраніші відомості про козаків Київщини маємо з 1492 року, а більш точні — з 1499 року. У грамоті великого князя литовського Олександра (спадкоємець Казимира Ягеллона) від 1499 року про збирання мита київським воєводою читаємо: "Котрі козаки з верхів'я Дніпра і з наших сторін ходять водою на них до Черкас і далі і що там здобудуть, з того зі всього воєводі київському десяте мають давати" 6.

Перші документальні згадки про українських козаків не є гарантованою підставою твердити, що саме в кінці XV — на початку XVI століття з'явилося козацтво. Датування його генезису справа досить складна. Поява козацтва на кордонах пожвавила безлюдні, хоч і багаті природними ресурсами, південно-українські степи. Ціною величезних зусиль козаки освоювали навколишні простори — орали цілинні землі, порослі високою густою травою (ковилою) і терном, торували шляхи, зводили мости, будували селища, прикрашаючи їх садами. Це був початок розвитку землеробства в степах. В місцях, заселених козаками, добре, розвивалося скотарство і промисли — рибальство, звіроловство, селітроваріння тощо. Козацькі слободи і хутори відзначалися вищим рівнем добробуту порівняно з убогими селами покріпачених селян. Це й зрозуміло, вільна людина більше зацікавлена в розвитку свого господарства ніж покріпачений селянин.

Спогади про ці слободи, населення яких вважало себе вільними людьми, збереглися в такому народному вірші:

Зараз тая серед рая слобода засіла,

Тут тишина, вся старшина *

не має к їм діла;

Тут сипуга, війт п'янюга, вже не докучає

І в підводу тут із роду ніхто не хапає.

Всі подубли, що їх скубли, сільскії нахали,

Подеречі, колотнечі всі уже пропали.

Утік кураж, здирства нема ж, пропали всі драчі,

Щезло лихо, живуть тихо, не дають подачі 7.

Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, однак серед них було чимало й ремісників — ковалів, бондарів, кушнірів, лимарів, ткачів, шевців, кравців і т. ін. Ремісники селилися біля поодиноких в той час замків — Брацлава, Вінниці, Переяслава, Канева, Черкас тощо. Так виникали містечка. Навіть набагато пізніше, в XVII столітті, значна частина населення цих міст вважала себе козаками. Займалося козацтво містечок і міст також торгівлею продуктами сільського господарства і промислів. Черкаські і канівські козаки, наприклад, возили до Києва мед, віск, шкіри, смушки, сало, солод тощо. Помітне місце займала торгівля рибою — свіжою, в'яленою, солоною 8.


 
 

Цікаве

Загрузка...