WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Проблема визнання УНР Францією та Великою Британією в грудні 1917 - січні 1918 років - Курсова робота

Проблема визнання УНР Францією та Великою Британією в грудні 1917 - січні 1918 років - Курсова робота

Юрій Довган,

асистент кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника,

м. Івано-Франківськ

Проблема визнання УНР Францією та Великою Британією в грудні 1917 - січні 1918 рр. у вітчизняній історіографії

У статті аналізуються погляди українських дослідників на проблему взаємовідносин держав Антанти та України на межі 1917-1918 рр. Показано актуальність і дискусійність цього питання і акцентовано, що для остаточного його вирішення необхідно залучити зарубіжні джерела, аналіз яких дозволить по-новому поглянути на події української історії зазначеного періоду.

Одним з дискусійних в історіографії є питання про визнання Української Народної Республіки Францією та Великою Британією на рубежі 1917-1918 рр. Усі дослідники визнають факт призначення повноважних представників Англії та Франції при уряді УНР, але тлумачать ці призначення по-різному.

Мета даної публікації - аналіз спектру думок численних дослідників з приводу взаємовідносин Української Народної Республіки та Великої Британії і Франції наприкінці 1917 - на початку 1918 рр.

Діячі Центральної Ради вважали призначення офіційних представників Франції та Англії при уряді УНР фактом визнання цими державами України, що, в свою чергу, підготувало ґрунт для проголошення нею незалежності [1].

Ця думка найбільше присутня в працях О.Шульгіна, на той час Генерального секретаря з міжнародних справ. Він писав, що "встановлення дипломатичних зносин з державами Антанти є вже акт її визнання, й урочистий акт може лише підтвердити даний факт. Позаяк між нашим урядом і урядами Франції та Англії встановлені були ці дипломатичні відносини, хоч і в надзвичайній, викликаній обставинами формі, то треба ясно і твердо сказати: Антанта і Франція визнали УНР" [2]. Водночас О.Шульгін повідомляв, що після підписання Україною миру з Німеччиною представники Антанти відмовилися від визнання УНР [2].

Незважаючи на переконання О.Шульгіна у визнанні Францією та Англією УНР, зустрічаємо в його роботі деякі неузгодженості в цьому питанні. Так, розповідаючи про візит до нього представників Франції та Англії Табуї і Фіцвільямса, він зазначає: "Для того, щоб говорити про ... справи з Францією або з якою іншою державою, необхідно, щоб ці держави спершу визнали певним актом Українську Народну Республіку або принаймні встановили з нами дипломатичні відносини, надіславши нам свого представника"[2]. Тобто О.Шульгін відрізняє два поняття: 1) визнання держави; 2) встановлення з нею дипломатичних зносин і призначення представника іншої держави.

Про визнання самостійності УНР де-факто в грудні 1917 р. не лише Англією та Францією, але ще й Італією писав М.Ковалевський [3]. Він описав урочисту церемонію складення офіційних повноважень і ноти (вірчої грамоти) французького уряду генералом Табуї голові уряду Винниченкові, свідком якої він був. Переговори з англійським полковником П.Багге відбувалися паралельно. Хоч його повноваження були вужчими, ніж у Табуї, але й він передав ноту англійського уряду про визнання УНР "де-факто"[3]. Цікавим є той факт, що інші дослідники відзначають відсутність саме вірчих грамот, що, в свою чергу, не дозволяє їм вважати призначення французького представника актом встановлення дипломатичних відносин між двома країнами.

Факт визнання УНР державами Антанти підкреслювали й емігрантські дослідники державницького напряму в історіографії. Так, А.Жуковський та О.Субтельний у "Нарисі історії України" зазначають, що після довгих парламентарно-дипломатичних консультацій і рішень Франція і Велика Британія визнали 3-4 січня 1918 р. уряд УНР і призначили у Києві своїх представників. Прихильно поставилися до України й інші держави Антанти [4]. Аналогічну інформацію знаходимо в інших дослідженнях українських істориків у еміграції [5].

Як стверджує І.Каменецький, саме те, що Франція офіційно визнала незалежність України, послужило для Німеччини стимулом погодитися на участь України в брест-литовських переговорах, оскільки до того вона була проти неї, боячись погіршення відносин з радянською делегацією. Тепер виникла небезпека, що відкинута центральними державами й атакована Росією Україна приєднається до Антанти [6].

Натомість О.Підгайний [7] вважає, що визнання Францією та Англією України в формі де-факто мало місце на кілька днів пізніше запрошення центральними державами представників УНР до Бреста. Хоча це запрошення також пов'язується з проантантівськими симпатіями лідерів УЦР.

В.Косик стверджує, що 26 грудня 1917 р. французький уряд призначив Табуї комісаром при Генеральному Секретаріаті України і вручив йому про це офіційне повідомлення. Сама номінація й урочисте прийняття представника Франції в Києві 4 січня містили в собі визнання України Францією. Того ж дня французький уряд визнав офіційно український уряд як "де-факто незалежний уряд". 9 січня французьке МЗС повідомило союзників, що французький уряд "офіційно визнав незалежність Фінляндії й України" [8]. Визнання було здійснено на наполегливе прохання голови французької військової місії в Румунії ген. Бертело у зв'язку з постійним погіршенням ситуації в Україні [8].

Аналіз дослідження В.Косика показує деякі суперечності між заявами прем'єр-міністра Клемансо про необхідність сприяти створенню автономної України шляхом її визнання, визнанням "незалежності України" та рішеннями конференції союзників від 23 грудня про те, щоб допомогти Україні, але не визнавати її уряд, та офіційним визнанням, що сталося невдовзі (4 січня).

Американський дослідник українського походження Д.Решетар дотримується в питанні про визнання УНР іншої думки. В дипломатичній практиці направлення спеціального представника в новоутворену державу не обов'язково означає її визнання навіть де-факто. Такий представник повинен надіслати листа голові уряду даної держави або міністру закордонних справ, щоб встановити контакт і здійснити усні переговори. Але така нота - не вірча грамота, вона не підписується головою і міністром закордонних справ держави, що направила свого представника. Ні Багге, ні Табуї вірчих грамот від керівників своїх держав не мали [9].

На думку Б.Галайчука [10], представники держав Антанти в Україні мали характер тимчасових дипломатичних агентів, а не шефів нормальних дипломатичних представництв (послів). Український уряд ніяких власних представництв за кордоном тоді ще не мав. Нейтральні держави - Фінляндія, Швеція й Швейцарія - хоч і прийняли українських представників, але не як послів, а як шефів тимчасових дипломатичних місій. Державами, які визнали Україну і в результаті цього встановили з нею нормальні дипломатичні відносини, були лише центральні держави, посли яких приїхали до Києва, а Україна акредитувала при їхніх урядах своїх послів.

Таким чином, думки українських дослідників у діаспорі щодо визнання країнами Антанти УНР розділилися. Переважна більшість дослідників вважає, що симпатії Центральної Ради були на боці Антанти, і тому з самого початку вона наполегливо домагалася її визнання, особливо Франції. Цю думку обстоює О.Субтельний, однак слушно зауважує, що ситуація тут була непростою, оскільки Франція рішуче стояла за відновлення єдиної та неподільної Росії. Цілком нові можливості виникли 22 грудня 1917 р., коли Ленін розпочав мирні переговори у Брест-Литовську з центральними державами, заявивши, що він репрезентує усі народи Російської імперії [11]. Отже, склалася нова ситуація, яка могла спричинити перегляд позиції держав Антанти щодо Росії (хоча й тимчасовий) та відкривала можливості для Центральної Ради.

Радянські дослідники також констатували факт визнання Англією та Францією Центральної Ради в січні 1918 р. Як відзначає М.Супруненко, представник Франції пропонував Центральній Раді фінансову й військово-технічну допомогу на умовах, які вели до закабалення України, а Центральна Рада зобов'язувалася за це продовжувати війну в інтересах Антанти і за їх вказівкою вступила в союз з генералом Каледіним [12]. Аналогічне висвітлення знаходимо в дослідженнях інших радянських істориків 1950-80-х рр. Хоча в деяких роботах, передусім Р.Симоненка та І.Хміля [13], робиться спроба обґрунтування цих висновків на основі широкої документальної бази.

Проблема визнання України Францією та Великою Британією залишається дискусійною і в сучасній українській історичній науці. Думка про визнання України Францією та Англією знаходить відображення переважно в загальних працях та навчальних посібниках з історії України. При цьому причини та обставини цього визнання не розкриваються, а інформація подається поверхово.

Loading...

 
 

Цікаве