WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → " Грузія після ""революції троянд""" - Курсова робота

" Грузія після ""революції троянд""" - Курсова робота

Володимир Петровський,

доктор історичних наук, професор кафедри історіографії, джерелознавства і археології Харківського національного університету ім. Каразіна

Грузія після "революції троянд"

У статті подано історичний аналіз економіко-політичних процесів у Грузії від початку її існування як самостійної держави з 1990 р. Автор доходить висновку, що сповідування європейських цінностей для цієї країни є досить далекою перспективою, оскільки спершу треба вирішити нагальну проблему територіальної цілісності і зовнішніх стосунків з країнами-сусідами, передовсім з Росією.

Дослідження сучасної історії країн пострадянського простору - актуальна проблема історичної науки. Мета цієї розвідки - відстеження й аналіз економіко-політичних процесів у Грузії за останні п'ятнадцять років та оцінка європейських перспектив цієї країни.

Останні 10-12 років ХХ ст. були для Грузії періодом балансування між "колапсом " та "реконструкцією". Шостого квітня 1989 р. (за два дні до кривавої трагедії в Тбілісі) на мітингу активістів товариства імені А.Церетелі було прийнято звернення до президента, конгресу США та керівництва НАТО з проханням надати допомогу Грузії для її виходу зі складу СРСР. В разі необхідності автори документа не виключали дислокації військ євроатлантичного альянсу на грузинській території [7, с.60]. Добре відомі події 8 квітня прискорили створення Комітету національного порятунку, масовий вихід з лав КПРС (зокрема це зробили 40 письменників республіки). Знову, як навесні 1956 р., спостерігалася хвиля русофобії, до кінця 1989 р. всі російські назви вулиць та площ у Тбілісі були замінені на національні [37]. Після того, як 9 квітня 1991 р. Верховна Рада Грузії оголосила відновлення державної незалежності, Москва організувала економічну блокаду республіки, наклепницьку інформаційну війну, активізувала діяльність агентури КДБ. Такі дії допомогли перемозі на президентських виборах 26 травня 1991 р. ставленику націоналістів З.Гамсахурдіа з його тезою "Грузія - тільки для грузинів". Він передбачав, що на початку 1996 р. республіка стане незалежною де-факто і де-юре. Протягом 1991-1992 рр. у Грузії друкували карти, де російське узбережжя Чорного моря, включаючи Сочі, вказувалось як частина історичної Грузії. Підтримка грузинським президентом Чечні, відмова від членства країни в СНД коштувала йому влади. 2 грудня 1991 р. війська Закавказького військового округу, частина військовослужбовців Національної гвардії Грузії почали штурм резиденції З. Гамсахурдії, будівель Верховної Ради та Кабінету Міністрів. Їм на допомогу прибули підрозділи Тверської дивізії, 4 тис. кримінальних злочинців, випущених на свободу. Шостого січня 1992 р. президент, члени уряду й парламенту вирвалися з Тбілісі і емігрували до Чечні. У грудні 1993 р. при нез'ясованих до кінця обставинах З.Гамсахурдіа загинув [ 55, с. 211-212; 93, р. 181].

Режим Е.Шеварднадзе сформував напівдемократичну, клептократичну структуру влади, пронизану корупцією, своєрідну "державу-невдаху"(failing state). На початку ХХI ст. майже всі дорослі громадяни Грузії не довіряли представникам владних інституцій. Величезний рівень безробіття, політичне свавілля, неможливість збуту товарів призвели до масової міграції працездатного населення - в основному до Росіїї. Якщо у 1989 р. у Грузії налічувалося 5 млн 445 тис. жителів, то в 2002 р. - на мільйон менше. За рівнем життя Грузія скотилася на 170 місце (на 171-174 знаходились такі країни, як Мозамбік, Бурунді, Нігерія, Сьєрра-Леоне), навіть Буркіна-Фасо займала кращу позицію [68].

Незважаючи на вступ Грузії у 1993 р. до складу СНД, допомогу Росії в боротьбі зі звіадистами, грузинсько-російські стосунки постійно погіршувалися. Е.Шеварднадзе не дозволив російським ВПС використати у бойових діях проти Республіки Ічкерії військовий аеродром Вазіані біля Тбілісі та інші бази. Розгніваний Кремль у грудні 2000 р. санкціонував візовий режим для громадян Грузії. З його боку постійно лунали скарги на те, що Тбілісі начебто абсолютно не контролював кордон з Чечнею, хоча вони були необґрунтованими. Адже для ефективного контролю своїх кордонів з сусідами (а це більше 1500 км) вимагалися величезні матеріальні та фінансові видатки, тисячі навчених прикордонників. Що стосувалося закидів Москви у підтримці чеченських бойовиків, то справа виглядала ще складнішою. В кінці 1999 р. - на початку 2000 р. десь 7 тисяч біженців з Чечні, перейшовши кордон, отаборилися у Ахметському районі Грузії. На його території проживали чеченці-кистинці, для яких 85-кілометрова Панкіська ущелина стала рідною домівкою сотні років тому. Росія звинувачувала Тбілісі в тому, що відсутність контролю в населених пунктах ущелини призвела до розквіту там криміналу, переховування збройних загонів Р.Гелаєва (чеченського польового командира) і міжнародних терористів. У свою чергу, керівництво Грузії заявляло про причетність російських військових на базах республіки до масового продажу зброї та боєприпасів чеченським бойовикам. Хоча представники А.Масхадова у Тбілісі переконували, що їм набагато простіше купувати зброю, особливо новітніх зразків, на російській території. Крайню роздратованість Кремля у листопаді 2001 р. викликало висловлювання Е.Шеварднадзе щодо Р.Гелаєва як добре вихованої людини.

Керівництво Грузії категорично відкидало запевнення Москви, начебто у Панкісі переховувався організатор підриву будинків у Москві терорист А.Гочіяєв. П'ятого серпня 2002 р. Е.Шеварднадзе запевняв: абсолютна більшість населення в ущелині - мирні люди, хоча не заперечував і наявності у деяких зброї. Однак для гірських регіонів Кавказу навіть володіння гранатометом чи кулеметом стало звичайною справою. Втім, Тбілісі у січні та кінці серпня 2002 р. спробував з допомогою армійських та поліцейських підрозділів встановити контроль над Панкіською ущелиною. Сумнівно, щоб він міг бути дієвим, адже жодного арешту чи затримання влада не зафіксувала. Кілька разів бойові літаки Росії бомбардували ущелину (напевне, останній раз 23 серпня 2002 р.), але говорити про якісь наслідки цих акцій важко. Нарешті у січні 2003 р. голова служби державної безпеки Грузії Н.Лаліашвілі заявив про існування зв'язку між арештами терористів у Лондоні та їхніми спільниками у Панкісі [82, р. 30-33].

Досить яскраво рівень ставлення до Росії серед грузинської еліти відображено у підручниках з історії республіки, які друкувалися до "трояндової революції" 2003 р. У них Росія показана першим серед інших загарбником, що знищив державність Грузії, стимулював асиміляцію місцевого населення і русифікаторські тенденції. Підкреслюється, що у 1801 р. створена Олександром I повноважна комісія експертів зробила згубний для Грузії висновок: Картлі-Кахетинське царство не в змозі існувати самостійно. Потім за 1803-1864 рр. до складу Російської імперії увійшла й Західна Грузія, а в 1864 р. ліквідовано Абхазьке князівство. Автори наголошують на глибоких коренях національно-визвольного руху, визнанні незалежної Грузії на початку 1921 року 25-ма країнами світу. Гордістю грузинського народу вважається поразка XI армії радянської Росії під командуванням О.Геккера на підступах до Тифліса 16 травня 1920 р. Вказується на підступність більшовицьких лідерів, які за 1921-1927 рр. передали Туреччині, Росії, Вірменії, Азербайджану 16641,56 кв. км грузинської території з населенням у 162137 осіб. Досить докладно розповідається про заворушення проти диктатури у Сванетії, партизанський рух у Кахетії, Кахетинсько-Пшавсько-Хевсурське повстання, виступ 1924 р. під керівництвом К.Чолокашвілі. На думку авторів підручників, лише в 1937 р. було репресовано не менше 30 тис. грузинів, тисячі людей були вбиті й поранені 5-7 березня 1956 р., коли Москва ввела в республіці військовий стан [74, с. 250-262, 264-265].

Намагаючись втримати владу, Е Шеварднадзе всіляко маневрував: у листопаді 2002 р. в Парижі він оголосив про необхідність вступу Грузії до складу НАТО, водночас швидко відновлюючи економічні зв'язки з Росією. Криза влади в кінці жовтня 2001 р., незадоволення стилем управління Е.Шеварднадзе сприяло зростанню впливу колишнього міністра юстиції М.Саакашвілі, колишньої голови парламенту Н.Бурджанадзе, майбутнього прем'єра З.Жванія. За півтора роки опозиційні сили сформували масову організацію "Новий національний рух" на чолі з М.Саакашвілі у складі 20 тис. членів.

Восени 2003 р. виникло тимчасове зрощування персоналістських опозиційних партій, серед лідерів яких найбільшу популярність мала Н.Бурджанадзе. Водночас стрімко зріс авторитет колишнього співробітника юридичної фірми Манхеттена в Нью-Йорку, випускника Колумбійського університету М.Саакашвілі, якого колишній Генеральний секретар "Союзу громадян Грузії", потім - спікер грузинського парламенту З.Жванія загітував працювати в державних структурах на батьківщині. Завдяки надзвичайно вдалим публічним виступам і використанню яскравих символів майбутній президент Грузії швидко став відомим усій країні.

До червня 2003 р. правляча партія "Союз громадян Грузії" розпалася на фракції, а невдалі реформи призвели до її програшу на муніципальних виборах. Громадяни республіки надали перевагу "Новому національному руху", новим правим, незважаючи на всі махінації виборчих комісій. Щоб втриматися при владі, клан Е.Шеварднадзе у вересні 2002 р. наказав Міністерству фінансів встановити жорсткий контроль над банківськими рахунками всіх неурядових організацій. А 18 лютого 2003 р. Міністерство державної безпеки підготувало проект "Про призупинення діяльності, ліквідацію і заборону екстремістських та інших організацій, які знаходяться під іноземним контролем". Однак для забезпечення чесних виборів Агентство міжнародного розвитку США надало Грузії 1,5 млн доларів для комп'ютеризації виборчого процесу. Уряди Європи й керівництво у Вашингтоні організували безпрецедентну кількість спостерігачів для виборчої кампанії у республіці. Національний демократичний інститут США забезпечив неурядову організацію "Чесні вибори" значною сумою коштів для проведення паралельного підрахунку голосів та екзит-полів. За ініціативою Д. Сороса до Тбілісі навесні 2003 р. було направлено керівника експертного кабінету з питань проведення революційних дій ненасильницького характеру (м. Бєлград) 30-річного О.Марича. Разом з 20-ма молодими грузинами він створив опозиційний рух "Кмара", що складався в основному зі студентів. У квітні 2003 р. його активісти вночі розклеїли у Тбілісі та ще дев'яти містах країни сотні плакатів з критикою правлячого режиму. Незграбні спроби Е.Шеварднадзе по дискредитації "Кмари" лише сприяли зростанню популярності руху. Фонд Д.Сороса "Відкрите суспільство" виділив кошти для поїздки групи членів організації до Сербії, де вони знайомилися з досвідом молодіжного об'єднання "Отпор". Саме ця молодіжна структура у 2000 р. відіграла ключову роль у поваленні влади С.Мілошевича. Символом "Кмари", як і "Отпору", став стиснутий кулак. Влітку 2003 р. під керівництвом одного з лідерів "Кмари" Г.Канделакі на території одного з колишніх піонерських таборів біля Тбілісі пройшло навчання тактиці революційних дій для 700 активістів організації [80, р.113-115; 4, с. 56-58; 23].

Loading...

 
 

Цікаве