WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Ставлення кадетів до Української державності в період Центральної Ради (березень-липень 1917 р.) - Курсова робота

Ставлення кадетів до Української державності в період Центральної Ради (березень-липень 1917 р.) - Курсова робота

Лілія Щербін,

аспірант кафедри всесвітньої історії Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ

Ставлення кадетів до української державності в період Центральної Ради (березень-липень 1917 р.)

У статті аналізується ставлення конституційно-демократичної партії до українського національно-визвольного руху в період березня-липня 1917 р. Автор стверджує, що саме заперечення кадетами автономії України зумовило липневу урядову кризу, оскільки вони розглядали українське питання як загрозу розпаду "єдиної і неподільної" Росії.

Лютнева революція стала важливим випробуванням для конституційно-демократичної партії. Політичні події вимагали вже не тільки теоретичних розробок вирішення суспільних проблем, а рішучих практичних кроків, спрямованих на їх розв'язання. Ахіллесовою п'ятою для кадетів стало національне питання, зокрема українське, яке зумовило вихід міністрів-кадетів з Тимчасового уряду у липні 1917 р.

У радянській історіографії заперечувалось українське питання як фактор виходу міністрів з Тимчасового уряду, який зумовив липневу кризу. Урядова криза пов'язувалась з військовими невдачами, прагненням кадетів встановити єдиновладдя [1]. Незгода кадетів з політикою уряду в українському питанні розглядалась як формальний привід виходу міністрів, як чинник тиску на політичних суперників - есерів і меншовиків [2]. Сучасні дослідники, приділяючи значну увагу процесу переговорів Центральної Ради і Тимчасового уряду, поза полем свого наукового зору залишають проблему ставлення Конституційно-демократичної партії до українського питання після Лютневої революції, ті партійні внутрішні суперечності і дебати, які точились навколо позиції щодо української державності [3].

Мета статті - висвітлення позиції конституційно-демократичної партії до українського питання протягом березня-липня 1917 р. в умовах розбудови української державності і переговорного процесу між місцевими і центральними органами влади.

Після Лютневої революції кадети взяли активну участь у формуванні органів нової влади. Вони отримали 5 місць у Тимчасовому уряді першого скликання (березень-квітень 1917 р), 3 місця у коаліційному уряді (квітень-липень 1917 р.). Активною була партійна діяльність: організовували мітинги, демонстрації, проводили з'їзди, які мали на меті з'ясувати позицію партії до реалій нового формату. На VII з'їзді (25-28 березня 1917 р.) були внесені зміни до програми конституційно-демократичної партії щодо державного ладу: Росія повинна стати демократичною парламентською республікою. Тимчасовий уряд визнавався єдиною законодавчою і виконавчою владою.

В умовах зростання національно-визвольного руху на просторах Російської імперії, зокрема українського, 9-12 травня 1917 р. відбувся VІІІ з'їзд конституційно-демократичної партії, на якому значна увага приділялась національному питанню. На цьому з'їзді Ф. Ф. Кокошкін зачитав доповідь "Автономія і федерація", в якій наголосив на тому, що при вирішенні питання про автономію треба розрізняти два пов'язаних між собою, але водночас і окремих принципи: принцип децентралізації (обласне питання) і принцип самовизначення національностей (національне питання). Децентралізація може бути засобом національного самовизначення, але вона не є єдиним методом для цього і слугує для задоволення інших потреб народного життя [4].

Простір Росії і різноманітність її місцевих умов викликають потребу не тільки децентралізації управління, але й законодавства у формі місцевої автономії, тобто надання місцевим представницьким зібранням участі у законодавстві з питань місцевого господарського і культурного життя.

Децентралізація законодавства в Росії не може бути здійснена шляхом об'єднання кожної з головних національностей в особливі автономні одиниці, бо при нерівномірній чисельності окремих народів і розмірів територій, які вони займають, така національно-територіальна автономія: 1) мала б своїм фактичним наслідком встановлення всередині великих національно-територіальних одиниць, наприклад Великоросії та України, не децентралізації, а, навпаки, централізації; 2) зробила б неможливою організацію зв'язку між окремими національно-територіальними одиницями ні на засадах єдиної держави, ні на засадах правильно організованої федеративної держави і тому призвела б до руйнування державної єдності Росії і до запровадження не федерації (союзної держави), а конфедерації (союзу держав) [5].

На думку Ф. Кокошкіна, національності, які наполягають на необхідності федерації в Росії за національним принципом, хочуть у майбутньому державному домі Росії облаштувати для себе ту чи іншу кімнату, пристосовану до їх вимог. Але вони ігнорують проблему державного устрою в цілому: "Що стосується всієї будівлі, то це ваша справа, будуйте як хочете і як вмієте, дайте тільки нам таку кімнату, яку ми хочемо" [6].

Згідно з доповіддю Ф. Кокошкіна децентралізація Росії мала ґрунтуватися на наданні органам самоуправління вищих самоуправних одиниць (губерній або областей) автономних прав у певних сферах господарського і культурного життя, при умові визнання за загальнодержавними законами переважаючої сили над місцевими, і на забезпеченні за державною владою права контролю над місцевим законодавством у формі "veto". Вищим самоуправним одиницям треба надати право укладати між собою строкові і безстрокові угоди для здійснення спільних завдань та утворювати для цього тимчасові або постійні союзи. Зміна кордонів губерній або областей повинна здійснюватись відповідно до загальнодержавного законодавства [7].

На основі виступу Ф. Кокошкіна були внесені зміни до 12, 24, 25 програми кадетів: при збереженні загальнодержавного статусу російської мови у державних установах, армії, флоту передбачалось використання місцевих мов відповідно до національного складу населення, зокрема при здобутті початкової освіти; вищим територіальним самоуправним союзам (губернським або обласним земствам) надавались права провінційної автономії (видання місцевих законів) у певних сферах місцевого господарського, культурного і національно-культурного життя, із гарантуванням для загальнодержавної влади можливості припиняти введення в дію законів, які порушують встановлені загальнодержавною конституцією межі автономії; при прийнятті конституції Російської республіки права місцевої автономії надаються органам самоврядування губерній і відповідних їм територіальних одиниць (нині існуючих областей). Конституція повинна відкрити закономірний шлях до задоволення побажань місцевого населення щодо об'єднання територіальних одиниць у більші союзи, поділ їх на менші одиниці та зміну їх кордонів [8].

Таким чином, вирішення національного питання звелось партією до розширення місцевого самоврядування, тобто "провінційної автономії", заперечення політичної автономії. Такі корективи щодо національної проблеми викликали дебати на засіданнях з'їзду.

М. М. Могилянський відзначив, що немає жодної української прогресивної партії, котра б у своїй програмі не поставила вимоги національно-територіальної автономії, і якщо кадети у свою програму цієї вимоги не внесуть, українці не будуть їх підтримувати. Він запропонував внести в 25 програми вказівку на автономію України в такому значенні, в якому цей параграф вказував на автономію Польщі [9].

Представник Київського обласного комітету П. Е. Бутенко застеріг стосовно виступу Ф. Кокошкіна, що "будинок побудований красиво, але на його фронтоні напис: той, хто бажає національного розвитку, заходячи в цей дім, залиш надію назавжди" [10]. На його думку, якби юрист виголосив свій виступ у Києві, його б сприйняли б як великоросійського націоналіста.

Представник з Полтави Я. К. Імшенецький підкреслив, що, незважаючи на велике національне піднесення, український народ завжди заявляє, що ні про яке відокремлення від Росії не може бути й мови. З цим усвідомленням народної спільності треба рахуватися, цінувати його, і з цією метою треба вказати українському народові шлях до здійснення його національних вимог. За його спостереженнями, гасло "автономія України" незрозуміле для широких верств населення, але вони інстинктивно відчувають, що в них є якісь ширші національні вимоги, і вже не миряться лише з дозволом читати книги українською мовою. Небезпека роз'єднання і розпаду держави стосовно України нереальна, бо не можна розділити територію України та Росії таким чином, щоб в Україні не залишилось багато росіян, і навпаки. При спільному проживанні народів неможливо спорудити і культурну стіну між ними [11].

Loading...

 
 

Цікаве