WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка - Курсова робота

Життя та творчість Володимира Кириловича Винниченка - Курсова робота

Так і Винниченко: він, як спостеріг ще Франко дивиться на своїх героїв їхніми ж очима. У нього "нема ані крихітки жодної сентиментальності, він не обурюється, не сердиться на тих людей, ані на суспільність, що їх зробило такими. ...Те, що зі становища суспільності злочину, крадіж, проституція, ошуканство, – тут не має ніякого значення, тут се просто "робота", щоденне заняття, спосіб життя".

Це дуже нагадує характеристику, яку дав оповіданням Горького Лев Толстой: "Мы все знаем, что босяки – люди и братья, но знаем это теоретически, он же показал нам их во весь рост, любя их, и заразил нас этой любовью" (запис у "Щоденнику" від 11 травня 1901 р.).

Світ, у якому живуть герої "Сили і краси", має свої закони й виміри, і Винниченко не поспішає прикласти до нього інші, хай і загальноприйняті, мірки. Він показує нам двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола "випадків суспільності" – Мотрю Чумаченко, доньку удівця-п'яниці.

Леся Українка у своїй статті про прозу молодого Винниченка, відзначивши чимало достоїнств "Сили і краси", зауважувала саме з приводу неточностей автора у сфері психологічного мотивування характерів і ситуацій ("не зовсім ясно, чому Ілько пасує перед Андрієм" – начебто ж усе промовляє про незалежність його вдачі; дивним видався Лесі Українці і надто різкий перепад між уседозволеністю персонажів оповідання до шлюбу і благопристойністю – після нього (...). Найбільшу ж незгоду викликало в неї намагання Винниченка зумовити злодійство Ілька й Андрія більш глибокими соціальними мотивами (як каже Ілько, "тоді буду робить, як будуть робити... усі багачі"; "я з бідного не деру"...).

Боротьба генерацій і антрепренер Гаркун-Задунайський.

На перехресті ХІХ і ХХ століть українська літературна молодь досить різко протиставила себе старшій генерації. Усвідомлюючи себе як нове покоління, орієнтації й зусилля якого мають бути адекватними вимогам часу, вона багато що заперечувала в досвіді "батьків". "Конфлікт поколінь" набирав гостроти. Особливо різко прозвучали статті авторів журналу "Українська хата" (псевдонім – М. Євшана і М. Сріблянського), які "боротьбу генерацій" обгрунтовували як запоруку розвитку, оновлення літератури. Вогонь було відкрито по українофільству, "патріотично-романтичній жувачці", тобто – літературі народницького гатунку.

Микола Євшан і Сергій Єфремов – ось два полюси тієї дискусії. Зосереджена вона була, головним чином, на сторінках "Української хати" і газети "Рада". Хатяни відстоювали орієнтацію української літератури на досвід європейської літератури, зокрема – на модерністські течії в ній; вони сповідували культ вічної краси й сильної особистості; їх вабив ідеал незаангажованого, вільного від проповіді "певних громадських або партійних інтересів" мистецтва, місія якого не зводилася б до ролі "популярних брошур" і "копіювання дійсності". Заперечуючи утилітарність літератури, хатяни кликали молодь "під прапор мистецтва", маючи на увазі, що воно саме собі ціль. ("Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність", – писав Ш. Бодлер, і ці його слова М. Вороний недаремно взяв за епіграф до свого полемічного послання "Івану Франкові").

Трохи згодом (1898 р.) І. Франко констатуватиме як одну з характерних тенденцій культурного життя в Європі "інтернаціоналізацію літературних уподобань і інтересів", маючи на увазі взаємодію і взаємне збагачення літератур. Зрозуміло, що цей процес був благодатним для українського письменства, переобтяженого етнографічно-побутовою "старосвітщиною". Увага до нових художніх явищ і течій у європейській літературі в середовищі "Молодої України" супроводжувалося радикалізацією національного самоусвідомлення. "Ми відкинули назву "українофіли", а звемось просто українці", – це зізнання 21-річної поетеси, чий літературний псевдонім – Українка – звучав, як виклик і самоствердження, вельми красномовне.

Полеміка з І. Нечуєм-Левицьким, отже, поєднується з "урахуванням" традиції, – і це характерна для молодого Винниченка суперечність. Його бунт у цьому випадку не руйнував традицію, а лише злегка модернізував її.

В оповіданні ж "Антрепреньор Гаркун-Задунайський" (1903 р.) Винниченко, кажучи словами М. Євшана, розбивав "українофільське капище наших "патріотів", – причому, робив він це раніше за самого М. Євшана. Зі сторінок "Української хати" критик трохи згодом оголосить війну "українофільству з своїм галушково-шароварним патріотизмом", провінціалізмом, одним із виявів яких стала "голосна "малоросійська драма", яка в останньому часі прибрала застрашаючий вид і в страшний спосіб множиться і росте на очах".

Оповідання про антрепренера Гаркуна-Задунайського можна розглядати саме в цьому контексті "боротьби генерацій" і відштовхування молоді від етнографічно-побутової традиції задля модерних (європейських!) художніх форм. З його сторінок постає перед нами українська провінція: якесь містечко N, де є "театр", схожий на "загін серед поля для худоби", – на його сцені розгортається дійство типової "малоросійської" мелодрами "Люте серце, або ж Чотири смерті разом". Можна було б сказати, що Винниченко шаржує, пародіює, якби... якби в самих виставах реальних гаркунів-задунайських з їхнім провінційним убозтвом (ще дужче підкреслений претензією на "іскуство"!) не було ознак самопародіювання. Примітивні афектації, мелодраматичні шаблони, "ніякий" рівень режисур та гри виконавців... "Він з реготом випиває отрути і, дригаючи ногами, умирає біля Марусі..." – скільки подібних фіналів бачено було глядачами за часів Винниченкової юності!

У своїх памфлетах 1920-х років М. Хвильовий використав ім'я Гаркуна-Задунайського як символ нашого рідного самовдоволеного хуторянства – о яким "неубієнним" виявився цей персонаж раннього оповідання В. Винниченка...

Для повноти картини подамо перелік творів Винниченка, опублікованих у 1902-1907 роках.

1902 р. – "Сила і краса", "Біля машини".

1903 р. – "Антрепреньор Гаркун-Задунайський", "Боротьба", "Народний діяч", "Суд", "Роботи!", "Салдатики!"

1904 р. – "Заручини", "Контрасти"

1905 р. – "Голота", "Мнімий господин"

1906 р. – "Дрібниця (Моє останнє слово)", "На пристані", "Раб краси", "Темна сила", "Хто ворог?", "Честь"

1907 р. – "Дим", "Студент", "Момент", "Рабині справжнього", "Уміркований" та "щирий", "Малорос-європеєць", "Голод", "Ланцюг".

Окрім оповідань, у цю ж пору з'явилися й перші драматичні твори В. Винниченка – "Дисгармонія" (1906 р.), "Великий Молох" та "Шаблі життя" (1907 р.). У 1907 році він був уже автором трьох великих прозових збірок (не беручи до уваги різних книжечок-"метеликів"): "Повісти й оповідання" (Львів, 1903), "Твори, кн. 1 Краса і сила та інші оповідання" (Київ, 1906), "Твори, кн. 2 Дрібні оповідання" (Київ, 1907).

Контрасти і метаморфози "смутного" часу ("Суд", "Контрасти").

Володимир Винниченко дебютував у літературі в ту гарячу для Російської імперії пору, коли починалися селянські бунти, підпали й погроми панських маєтків, коли нових форм прибирало політичне життя. Сюжети його ранніх творів буквально вихоплені з живої дійсності: найчастіше вони відбивають спеціальні струси початку нового століття. Молодий Винниченко відкрива такі явища дійсності і таких героїв, які були породженням нових історичних обставин. Збуджене, охоплене жаданням помсти село; молодь із середовища революційних гуртків; разючі соціальні контрасти; дивовижні метаморфози як індивідуальної, так і масової психології...

Метаморфози, що відбуваються з людиною чи з масою, у Винниченка-художника викликали особливий інтерес. Селянські "грабіжники" 1902 року, стихія бунтів і заворушень, зіткнення влади з народом давали йому (як і літературі загалом) надзвичайно цікавий матеріал для психологічних студій. Іван Франко мав підстави говорити про те, що Винниченко "не знає меж своїй обсервації": зі сторінок його ранньої прози і справді поставала ціла панорама українського "низового" життя. Він вів свого читача в солдатську казарму, на сільській тік, у панські будинки, в гурти заробітчан, у товариство перейнятих революційними настроями студентів... Винниченку судилося стати літописцем "смутного" часу. Смута ж завжди супроводжується падінням суспільної моралі, хаосом, настроями розчарування й непевності, зневіри, хисткості; активізацією ірраціональних начал у поведінці людей.

Певно, через те так багато химерних перетворень зустрічаємо ми в ранніх творах В. Винниченка.

Сільський держиморда Самоцвіт на якийсь момент, ошелешений загрозою непокори й бунту, стає застраханим і покірним ("Суд").

Loading...

 
 

Цікаве