WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Іван Виговський та його державотворча програма - Курсова робота

Іван Виговський та його державотворча програма - Курсова робота

3

ВСТУП

В історії України, як і в історії всіх держав були складні й трагічні періоди. Найжахливіше явище в житті країни - це громадянська війна, коли не лише розшматовано її землі, а й близькі родичі опиняються у ворогуючих та воюючих між собою таборах. Діяльність гетьмана Івана Виговського прийшлася саме на такий важкий час в історії України. Історіографія, де висвітлюється період його гетьманства широка і суперечлива, однак значення чорноморської проблеми у зовнішній й внутрішній політиці, як І.Виговського, так і інших сучасних йому козацько-старшинських груп і "партій" не відображено. Сукупність джерел, які слід використати у студіюванні й які становлять складову інтегрального поняття джерельна база дослідження, дозволяють дослідити і цю "білу пляму" вітчизняної історії.

Тому метою цієї роботи є показати ту величезну вагу, яку мала Чорноморська проблема для державотворення України того хронологічно коротенького, але принципового відрізку часу, на який припало гетьманство І.Виговського.

Зі смертью Б.Хмельницького скінчилась ціла епоха в житті нашої держави, та й не лише її, а багатьох сусідніх і віддалених країн. Головна причиною цього було те, що для епохи середини XVII ст. характерно будь-які досягнення чи домовленості пов'язувати передусім з певною особою. Авторитет Б.Хмельницького був настільки великий, що його смерть не могла, попри дії всіх об'єктивних законів не відбитись на всьому майбутті України.

Можна дискутувати про ймовірний збіг обставин, міжнародну ситуацію, непослідовність політики, але лишається упертий факт, що зі смертю Б.Хмельницького настає початок періоду великого лиха.

Біографія. На арені політичного життя Української держави другої половини XVII ст.. досить помітною є постать Івана Виговського. Не можна сказати, що їй не пощастило в історичній науці. Висвітленню діяльності цього непересічного діяча присвячено чимало наукових і публіцистичних праць. І все ж доводиться константувати, що й на сьогодні поза увагою вчених залишилася вкрай складна проблема еволюції політичних поглядів цього безперечно талановитого, але несподіваного і суперечливого, амбітного й водночас позбавленого сильної волі державного діяча. Зосередження ж уваги на окремих, нехай і важливих, аспектах діяльності Виговського не давало можливості відтворити цільність його образу й привело до найширшого діапазону оцінок: від "зрадника українського народу" до національного героя.

Свідчень про життя та діяльність І. Виговського до початку Національної революції збереглося небагато. Встановлено, що він походив із старовинного роду дрібної української православної шляхти (відгалуження Лучичів), котрий осів у селі Вигові Овруцького повіту Київського воєводства. Його батько Остап герба "Абданк" служив у Київського метрополита Петра Могили, обіймав посаду намісника київського замку, вступив до Київського братства. Згодом придбав містечко Гоголів на Полтавщині, де й міг у першому десятиріччі XVII ст.. народитися син Іван – майбутній гетьман України. Матір'ю його була Олена Ласко – шляхтянка герба "Леліва". Разом з Іваном в сім'ї зростали брати Данило, Костянтин, Федір та сестра (Тетяна?), котра згодом вийшла заміж за Павла Івановича Тетерю – Моржковського. Мав він також двоюрідних братів Івана та Юрія, дядька Василя, племінника Іллю.

Іван здобув, як на той час, добру освіту (можливо, закінчив Києво – Братський колегіум), вільно володів окрім рідної польською та латинською мовами. Це дало змогу молодому шляхтичу в 30-х роках обіймати посади у київському та луцькому гродських судах, намісника луцького старости. Був членом Луцького братства, брав участь у роботі Луцького сеймику шляхти у 1637 році. Пішовши на військову службу, в кінці 30-х років дослужився до посади писаря при комісарові Речі Посполитої над Військом Запорозьким. В другій половині 40-х років служив ротмістром під проводом полковника Єжі Голуба. Тоді ж нав'язав приятельські стосунки з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким. Ймовірно, на початку 30-х років одружується з Яблонською герба "Ясенчик", від якої мав доньку Мар'яну. Вдруге побрався у 1656 році з Оленою Стеткевич із сім'ї православного шляхтича новогрудського каштеляна Богдана Стеткевича, котрий мав маєтки в Білорусі. Від цього шлюбу народився син Остап.

Коли на початку 1648 року спалахнула Національна революція, І. Виговський взяв участь у каральній експедиції під проводом Стефана Потоцького на Запоріжжя, яка була розгромлена в середині травня Б. Хмельницького на Жовтих Водах. Показав себе мужнім вояком, був поранений і потрапив у полон до татар. Його викупив з неволі за коня Б. Хмельницький, котрий і запропонував перейти на бік повстанців. Виговський погодився, однак є підстави для припущення, що на відміну від Станіслава Кричевського, який, наважившись на подібний крок, раз і назавжди зв'язав свою долю з долею України, він постійно сумнівався у правильності прийнятого рішення й продовжував вважати Річ Посполиту своєю вітчизною. Так, наприкінці липня 1649 р. під час розмови з шляхтичем Станіславом Яніцьким (котрий приїжджав на переговори з Б. Хмельницьким) почав скаржитися, що перебуває в Українській армії не з власного бажання, бо коли б її залишив, то гетьман наказав би стратити його батька, братів та інших родичів. Саме ця роздвоєність І. Виговського між Україною і Польщею, яку він почав долати на користь першої лише на початку 60-х р. обернулася для нього політичним крахом, так і особистою трагедією.

Б. Хмельницький розгледів у Виговському великий талант організатора державного механізму, тому призначив не на військову службу, а особистим писарем. У другій половині листопада 1648 р. він очолив посольство до Трансільванії. Після успішного завершення цієї місії Виговський обіймає посаду військового писаря (квітень 1649 р. ) поряд з І. Креховецьким. З цього часу розпочалося стрімке сходження Виговського до вершин влади. Усунувши на початку 1650 р. від виконання обов'язків І. Криховецького, він стає одноосібним генеральним писарем Війська Запорозького. І за кілька років перетворює Генеральну канцелярію в потужну, ефективно діючу державну інституцію, а свою посаду – у найвпливовішу серед генеральної старшини.

Завдяки тонкому розумові, обачності, добре розвинутій інтуїції, природній хитрості Виговський умів ладнати з Богданом Хмельницьким й швидко здобув у нього велику довіру. Нерідко генеральний писар виступав співавтором гетьманських листів та універсалів. Він брав активну участь у переговорах з посольствами інших країн і спорядженні українських дипломатичних місій за кордон, у розробленні основних принципів української зовнішньої політики. Значний вплив мав також на формування основ соціально – економічної політики. Єдиною сферою, в якій Виговський протягом 1650-1657 р. не відіграв більш – менш важливої ролі, була військова. Загалом на весну 1651 р. він піднявся до рівня другої особи в державі, з якою гетьман постійно радився у найважливіших питаннях розбудови Української держави.

На відміну від представників радикально настроєної старшини (М. Кривоніс, Д. Нечай, М. Гладкий, Л. Мозиря та інші), генеральний писар ніколи відверто не виступав з критикою політики гетьмана, хоча під час вироблення рішень інколи виступав з ним у дискусію. В окремих випадках, відчуваючи настрій Б. Хмельницького, займав рішучу позицію, зокрема під час переговорів з представниками Львова у жовтні 1655 р. В цілому ж відсутність принципових розходжень між гетьманом і генеральним писарем створювала серед іноземців враження про тотожність їхніх політичних програм. Характерним щодо цього є міркування архієпископа Гнєзнєнського, висловлене в листі до польського короля від 18 вересня 1656р.: "Не мусить те справляти враження, що як вдають, помер Хмельницький, бо то лише тіло померло, а Виговський, душа Хмельницького, якою він керувався, живий".

Насправді ж у підході до розв'язання найважливіших проблем життя молодої держави вони стояли на різних, часто протилежних, позиціях. Просто генеральний писар, чудово знаючи про тверду руку Б. Хмельницького та цього надзвичайно складну вдачу, змушений був, принаймні на людях, грати роль "тіні" гетьмана.

Водночас він не міг задовольнитися становищем другої особи на політичному Олімпі козацької України й, очевидно, вже з літа 1651 р. розпочав тонку гру з далекосяжним прицілом – оволодіти гетьманською булавою. Ця гра, попри окремі прорахунки, велася досить успішно. По-перше, маючи чудові організаторські здібності, Виговський не лише сприяв кар'єрі старшин переважно шляхетського походження, на котрих міг покластися, а й упроваджував їх у близьке оточення Б. Хмельницького. По-друге, він розгорнув активну діяльність на витворення собі в урядових колах Росії іміджу найвпливовішого і найдоброзичливішого до Москви політика України. Разом з тим у вересні цього ж року під час переговорів під Білою Церквою з польським послом Себастіяном Маховським недвозначно дав зрозуміти про свою прихильність до Польщі. А наприкінці жовтня в листі до коронного гетьмана Миколая Потоцького, повідомляючи про бажання щиро служити королю Яну Казимиру, відзначив свої заслуги у досягненні "святого миру". Це загравання І. Виговського з урядами сусідніх держав свідчило про пошук ним потенційних союзників на майбутнє, коли виникне сприятлива обстановка для оволодіння гетьманською булавою.

Смерть Хмельницького. Прихід до влади І. Виговського. Навесні Б. Хмельницького прикувала до ліжка тяжка хвороба, в руках генерального писаря вся повнота влади в Україні. Як повідомляв шведський посол Густав Лілієнкрона королю Густаву X, "Виговський умисно затягує розв'язання справ, очікуючи на смерть гетьмана, яка має ось-ось статися, щоб потім легше задовольнити своє честолюбство, здійснити свої задуми"[c.61,1].

Loading...

 
 

Цікаве