WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія Всесвітня → Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття - Курсова робота

Соціально-економічні причини першої хвилі української еміграції кінця XIX - початку XX століття - Курсова робота

У провінції Місіонес дуже родюча земля, на якій організовано великих розмірів плантації чаю, тютюну, цукрової тростини і "жерба мати" (рід південно-американської рослини, з якої виготовляють напій, подібний до чаю), а також великі лісові простори, які є головним багатством провінції. Тут є також великі гори, озера та водоспади (Ігвазу на ріці тієї самої назви, заввишки 80 м і завширшки понад 1 км, тобто два рази більший від водоспаду Ніагара та ще кілька менших — Сальтос дель Мосона, Сальтос Енкантадо, Сальтос де Алегріа та ін.).

У 1900 р. на території Місіонесу налічувалося понад 800 родин українців, що осіли на господарствах в Апостолес, Азара, Трес-Капонес та ін.[4] До першої світової війни в Місіонес було понад 5000 поселенців.

Приїхавши на нові місця поселення і поборовши перші життєві труднощі, українці організовували своє життя на свій лад. Всі вони тужили за батьківщиною, звичаями, зокрема відчували брак церкви, щоб задовольнити свої духовні потреби. Тому одним з перших громадських будинків були церкви. Згідно з деякими відомостями, першу українську маленьку капличку збудували українські поселенці в місцевості Ляс-Тунас, віддаленої від Апостолес на яких 13 км, вже 1901 р., але докладніших даних про неї немає.

Майже кожна українська громада в Місіонес — це відбиток української громади на рідних землях. Вона має свою церковцю з дзвіницею, парохіяльний дім, цвинтар, а деякі також і школу. Основна різниця полягала в тому, що в Аргентині немає сіл, бо українські поселенці живуть хуторами і кожний з них має наділ землі не менший 25 га.[4]

Інша частина поселенців того часу осіла в столиці Буенос-Айрес і місцевості Беріссо, коло Ля Пляти, віддаленій від Буенос-Айреса на 60 кілометрів. Це були здебільше особи самітні або й одружені, які вже до виїзду за океан заробляли на прожиток по містах, а то й поза кордонами Австро-Угорщини, у Франції і в Прусії. Маючи вже уявлення про фабричну працю чи взагалі міські зайняття, вони так легко не піддавалися пропаганді еміграційних агентів, які в першу чергу шукали аграрних поселенців.

Найактивніший наплив українців до Аргентини був від початку імміграції в 1897 р. аж до початку світової війни 1914 р., зокрема в 1901-1903 рр. Перед першою світовою війною, в 1901-1913 рр. до Аргентини приїхало близько 10 000 українських поселенців. Українці поселилися майже в усіх передових провінціях Аргентини: червоноземному Місіонес, тропічному Чако, Мендозі, Тукумані, а також у Ріо-Негро, Чубуті. Але основною провінцією українського хліборобського населення аж до першої світової війни залишилася таки Місіонес, а Буенос-Айрес — центром українців-робітників.

Однак скільки українців прибуло в той час до Аргентини — важко твердити, оскільки урядову статистику в Аргентині, так само як і в Бразилії, не оголошують. Зрештою, у цій статистиці національність визначається не місцем народження, а тим, з якої держави приїхали переселенці. Тому українці, народжені в Україні під російською займанщиною, фігурують як росіяни, а переселенці з Галичини чи Буковини — як австрійці.[5]

Висновок

Донедавна в українській еміґрації називали три хвилі переселенського руху: перша — з початку 70-х років ХІХ ст. до початку Першої світової війни (70-ті рр. ХІХ ст.—1914) — економічна; друга — період між двома світовими війнами (1917—1939) — економічно-політична; третя — роки Другої світової війни та повоєнний період — політична. І ось у середині 90-х років ХХ ст. виникла четверта — новітня хвиля української трудової міґрації, яка переростає в еміґрацію. Парадоксальність новітньої економічної міґрації та еміґрації в тому, що коли перша хвиля масового переселення українців припала на добу нашої бездержавності, то четверта хвиля виникла в Українській державі. Цю парадоксальність бачимо і в спільній причині першої й четвертої еміґраційних хвиль — у соціально-економічній мотивації, у бідності, в неможливості реалізувати себе на Батьківщині.[6]

Отже, майже нічого не змінилося в соціально-економічному становищі українців за 130 років. Змінився на гірше демографічний стан нашого суспільства. Коли джерелом першої хвилі масової еміґрації був надлишок сільського населення (Україна тоді мала найвищий у Європі природний приріст населення через високу народжуваність), то зараз при катастрофічній депопуляції українського народу через низьку народжуваність і високу смертність, коли українське село, по суті, вимирає, й рівень безробіття в ньому сягнув 80%, Україна перетворилася на постачальника за кордон переважно інтелектуальної, висококваліфікованої й дешевої робочої сили. Близько 30 % українських учених працює на науку й економіку розвинутих країн. За даними Держкомстату України, з 1997 до 2001 рр. за кордон офіційно еміґрували близько 90 тис. громадян України з вищою освітою та майже 128 тис. із незакінченою вищою та середньою освітою. Протягом останніх десяти років з України виїхали 574 доктори наук і 907 кандидатів наук, третина з яких віком близько 40 років, тобто найперспективніші фахівці. У зв'язку з виїздом науковців і висококваліфікованих спеціалістів втрати України в грошовому еквіваленті становлять понад 1 млрд. доларів США на рік, а духовно-моральні втрати незліченні. (Для довідки: підготовка фахівця з вищою освітою технічного й природничого профілів обходиться Україні близько 10 тис. доларів США, а в розвинутих країнах ці затрати більші в 10 разів). Втрачаючи свій людський, духовно-інтелектуальний потенціал, Україна, по суті, інвестує неоціненний живий капітал в економіку практично всіх розвинутих країн світу. Таким чином, ми на шкоду собі сприяємо цілеспрямованій політиці розвинутих країн із залучення висококваліфікованої робочої сили — живого капіталу за рахунок імміґрантів. В Україні на державному рівні ніхто не займається вивченням відпливу фахівців за кордон, не ведеться й належного державного статистичного обліку. І найтривожніше — відсутня стратегія захисту й розвитку духовно-інтелектуального ресурсу нації. Україна назавжди втрачає свій інтелектуальний потенціал. Серед причин виїзду українських фахівців за кордон на першому місці — потреба реалізувати себе професійно. Та переважна більшість освічених людей змушена виконувати некваліфіковану, низькооплачувану роботу, аби заробити собі на більш-менш забезпечене життя. Від першої хвилі до четвертої простежується зростання освітнього рівня еміґрантів. Коли перші еміґранти були переважно неграмотні й тому виконували некваліфіковану, найважчу роботу в країнах оселення, то друга й третя хвилі "вихлюпнули" за кордон переважно людей освічених. Із їхнього середовища вийшли лідери громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Стара еміґрація, або діаспора (офіційна назва — закордонні українці; у березні 2004 року Верховна Рада прийняла Закон України "Про правовий статус закордонних українців") — це громадяни країн свого оселення, добробут і всі права яких цілком забезпечені. Новітні трудові міґранти й еміґранти залишаються громадянами України, в основному вони приїхали на роботу на певний час, аби покращити свій добробут і повернутися в Україну.

Український громадський сектор зобов'язаний поставити високі вимоги перед владними структурами в ім'я національних інтересів, аби Україна прийшла до розв'язання проблем трудової міґрації й соціального захисту своїх громадян — своїх національних інтересів з урахуванням досвіду передових країн. Україна повинна входити у світовий міґраційний процес на правовій основі. Це має стати стратегією нашої внутрішньої й зовнішньої політики.

Список використаної літератури

1. Сарбей В.Г. Історія України XIX- початку XX ст. Підручник для 9 класу середньої школи. Видання друге. - К., "Ґенеза" - 1996 р.

2. Енциклопедія українознавства (загальна частина). — Київ, 1995 р.

3. Енциклопедія українознавства (словникова частина). — Київ, 1995 р.

4. Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII- початок XXст.).Вид"Світ", Львів, 1996

5. URL:http://etn.iatp.org.ua

6. URL:http://slovoprosvity.com.ua

7. Атлас. Українці — східна діаспора. — Київ, 1993.

8. Проскура Н.Л. Переселення селян з Харківської губернії у роки Столипшської реформи // Український історичний журнал. — 1973. — № 6.

9. Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850 -1916 рр. // Український історичний журнал. — 1971. — № 2.

Loading...

 
 

Цікаве